Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 4)

Народ загув, король налякався, а Гротверд, завжди готовий вибухнути палкою проповіддю, з піною на губах заходився змальовувати різанину, яку вони влаштують нортумбрійським данам.

Вислизнувши від Гротверда, я зайшов за поміст, схопив Віллібальда за загривок і потягнув у коридор до королівських покоїв.

— Ви бовдур! — гаркнув я на нього. — Дупоголовий бовдур! Безмозкий кавалок гівна, ось ви хто! Варто було б випустити вам кишки і згодувати свиням!

Віллібальд відкрив був рота, але миттю закрив і безпорадно зиркнув на мене.

— Дани скоро повернуться і заллють тут усе кров’ю, — налякав я його.

Він знову відкрив і закрив рота, але нічого не відповів.

— Тому раджу вам перетнути Уз і тікати звідси якнайдалі, — закінчив я.

— Але це правда, — вичавив нарешті він.

— Що правда?

— Що перемогу нам дарував святий Кутберт!

— Ніяка не правда! — не стримався я. — Це Альфредова вигадка. Чи ви дійсно думаєте, що в Етелінґеґу йому являвся Кутберт? Чого ж він одразу не розповів про свій сон нам? Чому дочекався аж закінчення битви? — Я затнувся, а Віллібальд крекнув. — Він так довго чекав, бо нічого цього не було, — відповів я на власне питання.

— Але ж…

— Він усе вигадав! — проревів я. — Він хоче, щоб нортумбрійці долучилися до Вессексу в боротьбі з данами. Чи вам не ясно, що він просто хоче правити й Нортумбрією? І не тільки Нортумбрією. Не сумніваюся, до мерсійців він послав такого самого телепня, як ви, аби той розповідав їм, нібито котрийсь із їхніх святих являвся йому вві сні.

— Але це правда, — урвав мене Віллібальд, а коли я спантеличено зиркнув на нього, повів далі: — Так і було! Cвятий Кінегельм розмовляв з Альфредом в Етелінґеґу. Він явився королю вві сні й сказав, що той переможе.

— Не було такого, — заледве стримуючись, прошипів я.

— Це правда! — не відступався священник. — Альфред сам мені розповів! Утреде, це діяння Боже, справжнє диво.

Я схопив його за плечі й притиснув до стіни.

— Даю вам вибір, отче, — сказав я. — Або ви забираєтеся з Еофервіка до повернення данів, або нахиляєте голову набік.

— Що зробити? — спантеличився він.

— Нахиліть голову набік, — пояснив я, — і я бахну вас в одне вухо, щоб через друге з голови висипалися всі нісенітниці.

Та його ніщо не могло переконати. Віра у славу Господню, яку розпалила перемога при Етандуні й ще більше роздули брехні про святого Кутберта, охопила всю Нортумбрію, тож сердега Віллібальд щиро вірив, ніби стоїть на порозі великих змін.

Увечері влаштували скупий бенкет із солоним оселедцем, сиром, черствим хлібом та кислим елем, а отець Гротверд виступив зі ще однією палкою промовою, в якій стверджував, що Альфред Вессекський відправив мене, свого найкращого воїна, щоб я очолив оборону міста, і що на захист Еофервіка на землю спуститься небесний фірд. Віллібальд йому вірив і невпинно підтакував, вигукуючи похвали Богу, і тільки на другий день, коли місто оповили сіра мряка й густий туман, він почав сумніватись у скорому прибутті армії янголів.

Народ почав тікати. Містом поповзли чутки про данські загони на півночі. Гротверд продовжував молоти дурниці, водив вулицями процесію священників з мощами й корогвами, проте всі, хто мав клепку, нарешті збагнули: Іварр, скоріш за все, повернеться раніше, ніж із Божим військом їм явиться святий Кутберт. Еґберт відправив по мене посланця зі звісткою, що король прагне розмови, та знаючи, що йому кінець, я нікуди не пішов. Еґберту доведеться покладатися на власні сили.

А мені — на свої. Найперше я хотів від’їхати від міста якнайдалі, поки туди не повернувся Іварр. Вихід знайшовся в таверні «Мечі навхрест», біля північної брами. Там я зустрів дана на ім’я Болті, котрий уцілів у різанині, тому що був одружений із саксонкою і батьки дружини сховали його. Побачивши мене, він спитав, чи я часом не Утред Беббанбурзький.

— Це я.

Він сів навпроти мене, з повагою кивнув до Гільди і клацнув пальцями служниці, щоб та принесла елю. Це був пузатий, лисий чолов’яга з подзьобаним віспою лицем, зламаним носом і переляканим поглядом. За спиною в нього стояло двоє його синів-напівсаксів. На око я прикинув, що одному з них десь двадцять, а другий має бути на п’ять років молодший. Обидва мали на поясі мечі, що явно спричиняло їм незручності.

— Я знав ярла Раґнара Старшого, — промовив Болті.

— І я знав, — відказав я. — А тебе не пригадую.

— Коли він востаннє плавав на «Вітряному змії», то купував у мене канати й весла, — відповів він.

— Ти його дурив? — спитав я зі смішком.

— Він мені подобався, — суворо заперечив дан.

— А я його любив, — відказав я. — Він був мені як батько.

— Я знаю, — погодився Болті. — Пам’ятаю тебе. — Він замовк, зиркнув на Гільду. — Ти був ще зовсім малий, — повів далі, переводячи погляд на мене. — З тобою ще було таке чорняве дівча.

— Значить, ти й справді мене бачив, — відповів я і тут же замовк, бо нам принесли ель.

П’ючи, я зауважив, що Болті хоч і дан, але на шиї носить хрест. Він помітив мій погляд.

— В Еофервіку, — сказав він, торкаючись хреста, — доводиться якось виживати. — Відтак відгорнув полу куртки й показав молот Тора, захований під нею. — Вбивали переважно язичників, — пояснив.

Я дістав свій амулет з-під куртки.

— Багато данів тепер християни? — спитав я.

— Чимало, — понуро буркнув він. — Може, хочеш до елю якоїсь закуски?

— Я хочу знати, нащо я тобі здався, — відрізав я.

Він хотів утекти з міста, забрати свою дружину-саксонку, двох синів і двох доньок подалі від кривавої помсти, якої очікував. Для цього йому були необхідні воїни, котрі супроводили б його. Він кинув на мене розпачливий погляд, не здогадуючись, що я шукаю того самого.

— І куди ж ви підете? — спитав я.

— Точно не на захід, — здригнувшись, мовив він. — У Кумбраленді вирує різанина.

— У Кумбраленді завжди так, — зауважив я.

Кумбраленд — це частина Нортумбрії, що лежить за горами біля самого Ірландського моря, й на неї постійно набігають шотландці зі Страт-Клоти, нормани з Ірландії та брити з Вельсу. Дехто з данів оселився в Кумбраленді, проте для оборони земель від жорстоких набігів їх було замало.

— Я б повернувся в Данію, — сказав Болті, — але бойових кораблів тут не залишилось зовсім.

Єдиними суднами біля берегів Еофервіка були саксонські торговельні, тож навіть якби хтось із купців наважився вирушити на них кудись, їх неодмінно перехоплять дани, котрі, безсумнівно, збирались на Гумбері.

— Тому? — підштовхнув його я.

— Тому планую йти на північ, — продовжив він, — і зустрітися з Іварром. Я заплачу тобі.

— Гадаєш, я зможу провести тебе через К’яртанові землі?

— Гадаю, що з Раґнаровим сином у мене більше шансів, ніж без, — зізнався він. — А почувши, що мене супроводжуєш ти, до нас пристануть люди.

Тож я дозволив йому заплатити собі, назвавши свою ціну: шістнадцять шилінгів, дві кобили й чорний жеребець. Почувши про останнього, Болті аж побілів. Коня вулицями водив чоловік, пропонуючи продати його, і Болті таки купив тварину, розваживши, що перспектива втекти з Еофервіка варта сорока шилінгів. Кінь був бойовий, тому не боявся шуму і покірно звертав куди треба від натиску коліном, завдяки чому вершник міг маневрувати, спокійно тримаючи в руках меч зі щитом. Тварину забрали в одного з убитих данів, тому не дивно, що клички ніхто не знав. Я назвав його Вітнер, що означає Мучитель. Кличка виявилася влучна, бо кобил він одразу не злюбив і постійно кусав їх.

Кобили призначалися для отця Віллібальда й Гільди. Я наказав священнику йти на південь, але він побоявся і захотів зостатися зі мною, тому на другий день після знайомства з Болті всі гуртом ми висунулися на північ римською дорогою. З нами вирушив загін з дюжини чоловік. Троє з них були дани, ще двоє — нормани, котрі врятувалися від Гротвердової різанини, решта ж — сакси, що тікали від Іваррової помсти. Всі мали з собою зброю, а Болті видав мені грошей для платні їм. Давав я небагато — рівно стільки, щоб вистачало на їжу й ель, — однак їхня присутність відлякувала розбійників, котрі могли трапитися в дорозі.

Мені кортіло відправитися в Сюннінґтвейт, де володіли землями Раґнар та його послідовники, та я усвідомлював, що там майже нікого не залишилося, бо більшість вояків пішли за Раґнаром на південь. Дехто загинув під Етандуном, решта досі перебували з Ґутрумом, котрий відвів своє розбите військо в Мерсію, уклав мир з Альфредом і навіть прийняв християнство, що, за словами Віллібальда, було істинним дивом. Отже, в Сюннінґтвейті вояків буде обмаль, і тут мені ніде шукати прихистку від дядькових убивчих амбіцій і К’яртанової ненависті. Так, не маючи чіткого плану на майбутнє, віддавшись на розсуд долі, я довірився Болті й погодився супроводити його до К’яртанових земель на півночі, що перетинали наш маршрут темною хмарою. Щоби пройти ті землі, необхідно було сплатити данину, і то чималу, — лише могутні воїни, як-от Іварр, чиї війська переважали К’яртанові, могли перетнути Війр безкоштовно.

— Ти можеш дозволити собі це, — піддражнив я Болті, бо його сини вели коней, навантажених мішками, що, я підозрював, були напхані монетами, загорнутими в ганчір’я, аби не дзвеніли.

— Ні, а то він захоче забрати моїх доньок, — відказав Болті.

Він мав доньок-близнючок дванадцяти чи тринадцяти років — якраз на виданні. Невисокі, пухкенькі, біляві, кирпаті й чисто однакові на вигляд.