Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 3)

— З вами захоче зустрітися король, лорде. Він винагородить вас за знищення данів.

— За оце знищення? — зневажливо спитав я, показуючи мечем на ще один труп, який несла річка.

— За звитягу над Ґутрумом, лорде. Адже це правда?

— Це правда, я був там, — відказав я, сховав Подих Змія й махнув до Торкільда.

Він відв’язав корабель і погріб проти течії. Я загукав до нього, розповідаючи, що Еґбертові сакси повстали проти данів, але ці люди пообіцяли не чіпати його, якщо він прийшов до них з миром.

— Як би ти вчинив на моєму місці? — прокричав у відповідь Торкільд. Його веслярі гребли несильно, аби корабель стояв проти течії рівно.

— Пішов би далі за течією, — погукав я данською, — пристав до вояків і чекав подальших вістей.

— А ти?

— А я залишусь тут, — відповів я.

Він попорпався в торбі й шпурнув щось до мене. Зблиснувши в присмерковому світлі, предмет упав між квітками жовтцю, що рясно вкривали долину.

— Це за твою пораду, — гукнув дан. — Довгих років життя тобі, ким би ти не був.

На цьому він розвернув свій корабель — незграбно, адже судно його вздовж було майже таке ж, як Уз ушир, одначе Торкільд таки зробив це, — і весла понесли його геть за течією і з мого життя.

Пізніше я довідався, що його склад розграбували, однорукого охоронця зарізали, а доньку зґвалтували, тому моя порада вартувала більше одного срібняка, якого купець кинув мені.

— Ви відправили його геть? — розчаровано спитав у мене один з бороданів.

— Кажу ж вам, він друг. — Я нахилився, підібрав з трави шилінг і спитав: — А звідки ви знаєте про Альфредову перемогу?

— До нас приходив святий отець, лорде, — відповів чоловік. — Він і розповів.

— Святий отець?

— Із Вессексу, лорде. Прийшов аж із самого Вессексу й приніс нам звістку від короля Альфреда.

Я мав би здогадатися, що Альфред захоче поширити звістку про свою перемогу над Ґутрумом по всій саксонській Англії. Виявилось, він розіслав священників скрізь, де мешкали сакси, й попи рознесли вість про звитягу у Вессексі, твердячи, що йому її дарував Господь зі святими. Один з таких священників прийшов і в Еофервік, на день раніше за мене. Тоді й почалося безглуздя.

Сховавши рясу в торбу, священник верхи проїздив одне сакське обійстя за іншим, поступово просуваючись углиб захопленої данами Мерсії. Мерсійці всіляко допомагали йому в дорозі: щодня видавали свіжого коня і проводили повз великі данські укріплення, аж доки він не добувся до столиці Нортумбрії, принісши туди благу вість для короля Еґберта, що західні сакси здолали велике військо данське. Та найбільше сколихнула нортумбрійських саксів заява про те, буцімто святий Кутберт являвся Альбертові в сні й повідав, як здобути звитягу. За легендою, король побачив той сон розгромної зими в Етелінґеґу, куди купка саксів-утікачів сховалися від загарбників-данів. Байка про той сон гострою стрілою була націлена навмисне на Еґбертових саксів, адже ніде на північ від Гумберу не шанують так високо нікого зі святих, як Кутберта. Кутберт був ідолом Нортумбрії, найсвятішим з християн, яких тільки бачив світ. У цих краях не було жодної побожної родини, котра б щоденно не молилась йому. Думка про те, що славетний північний святий допоміг Вессексу здолати данів, розбурхала розум короля Еґберта, як коса — гніздо куріпок. Безперечно, він мав підстави радіти Альфредовій перемозі й шкодувати, що його самого тримають на повідку дани, проте що він дійсно мав би зробити — це подякувати священнику за чудову новину, а тоді, щоб заткати його пельку, замкнути, як собаку, в буді. Замість того він наказав місцевому архієпископу Вульфгеру провести подячну службу в найбільшій церкві Еофервіка. Вульфгер був не дурень, тому зненацька зліг із лихоманкою й поїхав лікуватися за місто, але його місце в церкві зайняв інший святий отець — бовдур на ім’я Гротверд, котрий виступив з полум’яною проповіддю, в якій заявив, що святий Кутберт сам спустився з небес і повів вессекців до перемоги. Через цю дурнувату байку еофервікські сакси повірили, буцімто Бог і святий Кутберт звільнять від данів і їхню батьківщину. Так почалася різанина.

Все це мені розповіли дорогою до міста. Ще я дізнався, що в Еофервіку на той час залишилося менше сотні данських вояків, а решта з ярлом Іварром висунулись на північ дати відсіч шотландському війську, що перетнуло кордон. На живій пам’яті подібних набігів не ставалося, проте в південних шотландців з’явився новий король, котрий присягнувся зробити Еофервік своєю столицею, тому Іварр повів своє військо на північ провчити нахабу.

Іварр був істинним володарем південної Нортумбрії. Якби він побажав стати королем, його б ніхто не спинив, але йому було вигідніше мати на престолі поступливого сакса: так легше збирати данину, та й сакси мовчали. Сам же Іварр тим часом займався тим, що його рід умів найкраще, — воював. Він належав до Лотброків, котрі славилися тим, що їхні чоловіки не помирають у ліжку. Усі вони полягли в битвах зі зброєю в руках. Іваррів батько й один з дядьків загинули в Ірландії, а Убба, третій з братів Лотброксонів, упав від мого меча при Кінвіті. Тепер же Іварр, наймолодший представник войовничого роду, рушив на шотландців, присягнувшись привести їхнього короля в Еофервік у кайданах.

Я був переконаний, що жоден сакс при своєму розумі не зчинятиме заколоту проти Іварра, котрий, як і його батько, славився безжальністю, проте Альфредова перемога вкупі з байкою, буцімто їй посприяв святий Кутберт, розпалили в Еофервіку безумство. Підживив полум’я своїми проповідями отець Гротверд. Він запевняв, що святий Кутберт із янгольським військом іде проганяти данів з Нортумбрії. Моє прибуття підкріпило це.

— Вас послав Господь, — приказували мої супровідники, гукаючи людям, що це я вбив Свейна.

Поки вузькими вуличками, залитими данською кров’ю, ми дійшли до палацу, за нами з Гільдою пхався вже чималий натовп.

Я бував в Еґбертовому палаці й раніше. Це римська споруда з гарно обтесаного каменю. Черепичний дах, латаний почорнілою соломою, підпирали високі колони. На підлозі лежали плити, на яких колись красувалися зображення римських богів, але нині їх майже всі повиривали, а ті, що лишились, застелили комишами, на яких були плями засохлої крові від учорашньої різанини. У великій залі смерділо, як у різницькій, і стояла кіптява від смолоскипів, що освітлювали її темний простір.

Новий король Еґберт був старому небожем і успадкував дядькове хитре обличчя й примхливо викривлені уста. Він вийшов на узвишшя в дальньому кінці зали з переляканим виразом на лиці, в чому не було дивного, адже він чудово розумів, що Іваррові дани не пробачать йому веремію, яку зчинив навіжений Гротверд. Втім, оточення його неабияк перейнялося думкою, що Альфредова перемога віщує вигнання норманів, а моє прибуття сприйняли за ще один знак небес. Мене виштовхали наперед і прокричали королю звістку про мене. Еґберт стояв спантеличений, та ще більше він знітився, коли на ім’я мене погукав голос, знайомий мені:

— Утреде! Утреде!

Мотнувши головою, я уздрів отця Віллібальда.

— Утреде! — ще раз радісно гукнув він.

Еґберт глипнув на мене набурмосено, відтак перевів погляд на Віллібальда.

— Утреде! — знову повторив святий отець і, не звертаючи уваги на короля, кинувся на мене з розкритими обіймами.

Отець Віллібальд був добрим другом і чудовою людиною. Західний сакс, він колись служив капеланом на Альфредовому флоті, однак велінням долі став посланцем, котрий приніс нортумбрійським саксам благу вість із Етандуна.

Гамір у залі стишився, й Еґберт спробував поновити контроль над ситуацією.

— Тебе звуть… — промовив він, а тоді затнувся, збагнувши, що не знає мого імені.

— Стеапа! — озвався один з чоловіків, що привели нас у місто.

— Утред! — вигукнув Віллібальд, радісно сяючи очима.

— Я Утред Беббанбурзький, — зрештою зізнався я, неспроможний приховати обман.

— Він здолав Уббу Лотброксона! — додав Віллібальд і спробував підняти в повітря мою правицю на знак того, що я звитяжець. — І звалив із коня Свейна Білокінного під Етандуном!

Я подумав, що вже за два дні К’яртан Жорстокий знатиме, що я повернувся в Нортумбрію, а за три про це довідається мій дядько Ельфрік. Мав би я хоч дрібку розуму, взяв би Гільду, пішов геть з того палацу і, як той архієпископ Вульфгер, чимшвидше подався з міста на південь.

— Ти був при Етандуні? — спитав у мене Еґберт.

— Так, мілорде.

— І що ж там було?

Вони вже чули розповідь про битву від отця Віллібальда, але то була попівська байка, щедро приправлена молитвами й чудесами. Я ж повідав їм те, що вони хотіли почути, — розповідь воїна про вбивство данів і криваву різанину, і весь цей час вигуками на хвалу Господу мене перебивав священник із хижими очицями, щетинистим волоссям і буйною бородою.

Я одразу збагнув, що це отець Гротверд, винуватець еофервікської різанини. Він був молодий, заледве старший од мене, проте мав потужний голос і вроджений авторитет, підсилений пристрасністю. З кожним вигуком він щедро розбризкував слину. Не встиг я доказати про те, як дани тікали від нас схилом з етандунської вершини, як Гротверд вискочив наперед і загукав у натовп:

— Це Утред! — штрикнув він мене пальцем між ребра. — Утред Нортумбрійський, Утред Беббанбурзький, убивця данів, воїн Господній, мечоносець Божий! Він прийшов до нас, як блаженний Кутберт, що явився Альфреду в часи поневірянь! Це знак від Всевишнього!