Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 2)

— Іварр — ось головна сила Нортумбрії, — провадив Торкільд. — Але тільки до долини Війру, де править К’яртан. — Промовивши К’яртанове ім’я, Торкільд узявся за свій молот Тора. — Тепер його кличуть К’яртаном Жорстоким, — додав він. — А син його — то ще гірше.

— Свен, — огидливо промовив я.

Я знав К’яртана і Свена. Вони були моїми ворогами.

— Свен Одноокий, — відказав Торкільд, скривився і ще раз узявся за амулет, наче хотів захиститися від зла, що чаїлося в тих іменах. — А на північ од них править Ельфрік Беббанбурзький.

Того чоловіка я також знав. Ельфрік Беббанбурзький був моїм дядьком, котрий вкрав у мене мою землю, та я вдав, ніби його ім’я мені не знайоме.

— Ельфрік? — перепитав я. — Також сакс?

— Сакс, — підтвердив Торкільд. — Але його замок надто міцний для нас, — додав він, мовби пояснюючи, чому в Нортумбрії дозволили залишитися саксонському володареві. — Та й він нас не зачіпає.

— Дружить з данами?

— Він не ворог, — відказав купець. — Отже, найбільші тамтешні володарі — Іварр, К’яртан і Ельфрік. А далі, за горами, там Кумбраленд. Нікому не відомо, що там діється. — Це він казав про західний берег Нортумбрії, котрий виходив в Ірландське море. — Колись у Кумбраленді був великий данський повелитель, Гардікнутт його звали. Але я чув, що його вбили в усобицях. Тож що там робиться зараз — невідомо, — стенув він плечима.

Отака була вона, Нортумбрія: королівство трьох володарів-суперників, жоден з яких не мав причини любити мене, а двоє ще й прагнули моєї смерті. Та попри все, це був мій дім і я мав сповнити там певний обов’язок, через що і прямував туди.

Цим обов’язком була кровна помста. Почалося все п’ять років тому, коли К’яртан серед ночі привів своїх людей до маєтку ярла Раґнара. Вони спалили будинок і вирізали всіх, хто намагався врятуватися з вогню. Раґнар виростив мене, я любив його як рідного батька, тож мусив помститися за його смерть. Він мав сина, також Раґнара, котрий був моїм другом, проте Раґнар Молодший не міг помститися К’яртану, бо нині перебував у вессекському полоні. Тому я вирішив піти на північ, відшукати К’яртана і вбити його. А разом з ним — порішити його сина Свена Одноокого, що зробив із Раґнарової доньки свою бранку. Чи жива досі Тира? Цього я не знав. Мені важило тоді лише те, що я заприсягнувся помстити смерть Раґнара Старшого. Сидячи в Торкільда на веслах, я інколи думав, що чиню нерозумно, повертаючись додому, бо в Нортумбрії безліч моїх ворогів, проте мене вела доля, тож коли ми звернули в широке гирло річки Гумбер, в горлі мені став клубок.

Дивитися там не було на що, крім наполовину схованого за пеленою дощу низького болотистого берега, порослого вербами, які позначали невидимі потічки, а також клаптів водоростей на сірій воді. Та ця річка вела до Нортумбрії, і в ту мить я нарешті збагнув, що чиню правильно. Мій дім тут, а не в багатому на родючі ґрунти рівнинному Вессексі. Та земля окультурена, загнана під ярмо королем і церквою, зате тут у холодному повітрі вільно ширяли дикі гуси.

— Оце тут ти живеш? — спитала Гільда, щойно з обох боків нас обступили береги.

— Моя земля далі на північ, — відповів я. — Он там Мерсія, — показав я на південний берег річки, — а он — Нортумбрія, — показав у протилежний бік. — Вона пролягає аж до земель дикунів.

— Дикунів?

— Шотландців, — відказав я, сплюнувши.

До приходу данів нашими головними ворогами були шотландці, котрі постійно набігали на наші південні кордони. Проте, як і нас, їх притисли нормани, тому загроза від них зменшилась, хоч і не зникла.

Ми гребли Узом, співаючи в такт веслам, несучись під вербами і вільхами повз долини й ліси, і Торкільд, коли ми зайшли в Нортумбрію, зняв із носа корабля собачу голову, щоб вона не відлякувала духів землі. Того-таки вечора під низьким небом ми прибули в Еофервік — головне місто Нортумбрії, місце, де вбили мого батька і я осиротів, а тоді зустрів Раґнара Старшого, котрий виховав мене і прищепив любов до данів.

На підході до міста я вже не гріб, бо весь день до того сидів на веслах і Торкільд дав мені перепочити. Я стояв на носі судна, дивлячись, як над хатами куриться дим. Провівши поглядом уздовж річки, побачив перший труп. Це був хлопчик десяти-одинадцяти років, голий, у самій ганчірці на стегнах. Він плив з перерізаною горлянкою, хоча кров з рани більше не текла, адже води Узу вимили її всю. Довге волосся колихалось у воді, наче водорості.

Проминувши ще два тіла, ми нарешті підійшли достатньо близько і побачили людей на міському мурі. Їх там було безліч, усі зі списами, щитами. На причалі, пильно стежачи за нами, їх стояло ще більше: в кольчугах, з мечами напоготові. Торкільд дав команду, підняли весла, і з них закрапотіла вода. Далі корабель понесла течія, і до мене долинули крики з міста.

Я повернувся додому.

 

Розділ перший

Останню сотню кроків Торкільд провів корабель за течією і причалив під вербою. Відтак зіскочив на берег, пришвартував мотузкою до стовбура, а тоді, сердито зиркнувши в бік вояків перед містом, поспішив назад на борт.

— Ти, — тицьнув на мене, — з’ясуй, що там коїться.

— Біда там коїться, — відказав я. — Нащо тобі подробиці?

— Хочу знати, чи все гаразд із моїм складом, — сказав він, тоді кивнув на чоловіків на березі: — А в них питати не хочу. Тому ходи розвідай ти.

Мене він обрав, бо я воїн, а ще — бо в разі моєї загибелі він нічого не втратить. Більшість його гребців уміли битися, та він завжди намагався оминати бій, адже різанина торгівлі не пара. Тим часом вартові вже прямували до нас. Їх було шестеро, але наближались вони дуже нерішуче, бо в Торкільда на борту перебувало вдвічі більше людей, до того ж озброєних списами й сокирами.

Я хутко натягнув кольчугу, дістав свій добрий вовкоголовий шолом, відібраний у данів біля берегів Вельсу, начепив Подих Змія й Осине Жало і, готовий до бою, недбало зіскочив на берег. Підсковзнувшись на слизькій траві, я, щоб не впасти, вхопився за кущ кропиви, обпікся, вилаявся й подерся до стежини. Тут я вже бував, бо це та сама долина, з якої мій батько вів атаку на Еофервік. Я натягнув шолом і гукнув Торкільду кинути мені щит. Він виконав моє прохання, і тільки я намірився рушати до шести чоловіків, котрі зупинилися й розглядали мене, як позаду зіскочила Гільда.

— Краще лишайся на борту, — сказав я їй.

— Без тебе не хочу, — відказала вона. В руках у неї була шкіряна торба з чистим одягом, ножем і точилом. — Хто вони? — спитала вона, киваючи на шістьох, котрі досі стояли за пів сотні кроків від нас, явно не поспішаючи скорочувати відстань.

— Зараз дізнаємося, — відповів я і витягнув Подих Змія.

Тіні лежали довгі, в сутінках над містом курився сіро-золотистий дим від вогнищ. До своїх гнізд повертались ворони, а здаля з пасовиська гнали доїти корів. Я рушив на шістку. На мені була кольчуга, я був озброєний щитом і двома клинками, мав на руках браслети, а на голові — шолом, вартий трьох добрих кольчуг. Налякані моїм виглядом, чоловіки збилися в купку. У всіх були мечі в руках, проте на шиях у двох я помітив хрести і зрозумів, що вони сакси.

— Коли вертаєш додому, — гукнув я їм англійською, — не очікуєш, що тебе стрічатимуть зі зброєю.

Двоє були старші, десь за тридцять, обидва бородаті, в кольчугах. Решта четверо були в шкіряних куртках, молодші — сімнадцяти-вісімнадцятирічні. У їхніх руках мечі виглядали зовсім незвично — як ото б у моїх виглядав плуг. Певно, вони сприйняли мене за дана, бо я зійшов з данського судна, і хоча точно знали, що вшістьох одного дана подужають, розуміли, що один данський воїн, з голови до п’ят у броні, встигне вбити щонайменше двох із них, перш ніж поляже сам, тому почувши, що я звертаюсь англійською, вони заспокоїлися. Щоправда, це й спантеличило їх.

— Хто ти? — спитав один зі старших.

Не відповідаючи, я далі сунув на них. Якщо вони вирішать нападати, мені доведеться безславно тікати або ж загинути, та я продовжував упевнено ступати, опустивши щита й черкаючи кінчиком Подиху Змія по траві. Мою мовчанку вони сприйняли за гординю, та насправді я не знав, що казати, оскільки міг назватись як завгодно, тільки не справжнім іменем: не хотів, аби К’яртан і мій дядько-зрадник знали про моє повернення в Нортумбрію. Одначе ім’я моє було відоме, тому мені кортіло налякати їх ним. На щастя, я вчасно спам’ятався.

— Я Стеапа Дефнаширський, — прорік я, а на випадок, якщо в Нортумбрії не знають Стеапиного імені, додав титул: — Той, хто відправив Свейна Білокінного в могилу.

Чоловік, котрий спитав, як мене звуть, виступив з гурту вперед.

— Той самий Стеапа, що служить Альфредові?

— Так і є.

— Лорде, — промовив він, опускаючи меч.

Один з юнаків узявся за хрест і впав навколішки. Третій сховав меча в піхви, решта за його прикладом вчинили так само.

— А ви хто такі? — спитався я.

— Ми служимо королю Еґберту, — озвався один зі старших.

— А мертві? — показав я на річку, де течія неспішно проносила ще одне тіло. — Хто вони такі?

— Дани, лорде.

— Ви вбиваєте данів?

— Така воля Божа, лорде, — відповів він.

Я показав на Торкільдів корабель:

— Той чоловік — дан, але він друг. Ви і його вб’єте?

— Ми знаємо Торкільда, лорде, — відповів чолов’яга. — Якщо він прийшов із миром, ми його не чіпатимемо.

— А мене? — натиснув я. — Що зробите зі мною?