Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 9)

— Чому данський скальд похований на християнському цвинтарі? — запитав я в Гуди. — Ти ж сам казав, що він не був християнином.

— Він помер тут, пане, тут ми його й поховали без зайвих роздумів. Може, через це його душа ніяк не здобуде спокою?

— Може, — погодився я, а тоді почув звуки боротьби позаду й пошкодував, що не попросив узяти з собою меча, коли виходив з Ейлафового будинку.

Я озирнувся, очікуючи нападу, та натомість побачив, як двоє чоловіків волочать до нас третього. Це був худий білявий юнак. Його великі очі блищали при світлі вогнищ, він ридав. Вартові були значно кремезніші за нього, тому його опір був марний. Я кинув запитальний погляд на Гастинґа.

— Щоб підняти мертвого з могили, пане, спершу слід відправити по нього посланця, — пояснив він.

— Хто цей чоловік?

— Сакс, — байдуже кинув Гастинґ.

— Він заслужив на смерть? — перепитав я.

Смерть мене ніколи не лякала, однак я знав, що Гастинґові вбити людину — наче дитині втопити мишеня, тому й не хотів мати на своїй совісті загибель того, хто на це не заслужив. Усе ж ми були не на полі бою, де кожен має нагоду відправитися на вічний бенкет в Одінів палац померлих.

— Він злодій, — мовив Гастинґ.

— Двічі злодій, — додав Ейлаф.

Підійшовши до молодика, я взяв його за підборіддя й підняв до себе обличчя. На його чолі мені відкрилося тавро, яким мітили злодіїв.

— Що ти вкрав? — запитав я в нього.

— Шубу, пане, — прошепотів він. — Було холодно.

— Це була перша крадіжка чи друга?

— Першою було ягня, — озвався ззаду мене Ейлаф.

— Я був голодний, — промовив юнак, — моє дитя помирало з голоду.

— Ти вкрав двічі, — проказав я, — тому заслужив на страту.

Це був непорушний закон, що діяв навіть там, де не існувало ніякої влади. Обливаючись слізьми, юнак поглянув на мене, сподіваючись, що я пом’якшусь до нього і накажу скасувати страту. Але я відвернувся. За своє життя я й сам украв немало речей, майже всі з яких мали цінність набагато вищу, аніж ягня і шуба. Однак краду я на очах у власника, коли він має змогу боронити своє зі зброєю в руках, а на страту засуджують тих, хто цупить нишком, під покровом ночі.

Гуда безперестанно хрестився. Він нервувався. Молодий злодій прокричав мені щось нерозбірливо, але один стражник зацідив йому по зубах, і він, безвільно звісивши голову, гірко заридав. Фінан і троє моїх саксів похапалися за хрести в себе на шиях.

— Пане, ви готові? — запитав мене Гастинґ.

— Так, — відповів я, намагаючись говорити впевнено, хоча в дійсності переживав не менше за Фінана.

Наш світ від царства мертвих відгороджує запона, і я волів, щоб вона й залишалась опущеною. Мимохіть потягся до руків’я Подиху Змія і згадав, що меч не зі мною.

— Покладіть йому в рота послання, — наказав Гастинґ.

Один із вартових спробував розтулити хлопчині рота, але той пручався, доки між губ йому не вставили лезо кинджала. Він широко роззявив рота, і на язик йому щось поклали.

— Струна від арфи, — пояснив Гастинґ, — Бйорн зрозуміє цей знак. А зараз убийте його, — наказав він вартовим.

— Ні! — закричав молодик, випльовуючи скручену струну.

Він заверещав, ридаючи, а охоронці потягли його до однієї з могил. Зупинилися по обидва боки насипу, тримаючи перед ним бранця. У небі в проріху між хмарами срібно світив місяць, на кладовищі пахло свіжим дощем.

— Ні, благаю, не треба, — трусячись усім тілом, благав юнак. — У мене дружина й діти. Ні! Прошу!

— Вбити його, — звелів Ейлаф Рудий.

Один зі стражників запхав струну назад у рота юнакові й силоміць закрив йому щелепу. Потому відтягнув йому голову назад, оголивши всю шию, а інший вартовий завченим рухом в один мах перерізав горлянку. Почувся здушений, глибокий булькіт, бризнула кров, заляпуючи охоронців, могилу і мокру траву. Провідник ще якийсь час посмикався, аж ось потік крові ослаб і хлопець обвис на руках у двох чоловіків, котрі продовжували тримати його, допоки не припинили падати на землю останні краплі. І аж коли кров повністю зупинилася, вони відтягли тіло й кинули його під дерев’яну огорожу, що оточувала цвинтар. Я стояв, затамувавши подих. Ніхто не смів поворухнутися. Тріпочучи сліпуче-білими крильми, над головою пролетіла сова, і я несамохіть ухопився за амулет, переконаний, що то злодієва душа відноситься в інший світ.

Гастинґ підійшов до скропленої кров’ю могили.

— Ось тобі кров, Бйорне! — прорік він. — Я дав тобі життя, відправив по тебе посланця!

Нічого не відбулося. Шарудів солом’яною стріхою церкви вітер. Десь неподалік зашурхотів і одразу ж угамувався якийсь нічний звір. В одному з вогнищ обвалилася колода, підкидаючи догори стовп іскор.

— Ось тобі кров! — ще раз прокричав Гастинґ. — Чи тобі замало?

Я вже був подумав, що нічого не станеться і вся ця мандрівка виявилась даремною.

Аж тут земля на могилі заворушилася.

 

Розділ другий

 

Зрушився верхній шар ґрунту.

Пригадую, як серце моє скував холод, а тіло заполонив жах, від якого я не міг ні дихнути, ні поворухнутися. Так і стояв заціпенілий, мовчки спостерігаючи й очікуючи зустрічі зі страхіттям.

Земля трошки провалилася, мовби з-під неї вилазив кріт. Тоді обсипалося ще трохи ґрунту, і з-під нього почало з’являтися щось сіре. Воно росло, піднімалось, і я помітив, як земля стала сипатися швидше. Діялось усе це в темряві, адже вогнища були позаду нас і мерця, котрий виринав з холодної могили, накривали наші тіні. Нарешті він вибрався з ями, і я помітив, як він злегка зашпортався, а тоді, відновивши рівновагу, став на ноги.

Фінан несамохіть стиснув мені лікоть. Гуда молився навколішках. Я ж просто дивився.

Мертвяк захарчав, закашлявся, немов жива людина в передсмертній агонії. З рота в нього щось випало, він знову закашлявся і вирівняв спину. У півтіні мені було видно брудну сіру ряднину, яка загортала його тіло. Бліде обличчя трупа було замурзане грязюкою, але не торкане тлінню. Довге пряме волосся лежало на худих плечах тонкими пасмами. Він дихав, але утруднено — саме так, як людина перед кончиною. Пригадую, це не викликало в мене підозр: він-бо тільки повернуся з царства мертвих, тому й проходить заново все, що трапилося з ним на початку шляху туди. Голосно простогнавши, мрець видобув із рота якусь річ і простягнув до нас. Я мимовільно відступив і аж тоді побачив, що це скручена струна від арфи, і нарешті збагнув, що на очах у мене коїться неймовірне, адже перед цим вартові запхали ту струну в рота посланцеві, а мрець підтверджує нам, що отримав виклик.

— Не дасте ви мені спочити, — придушеним голосом озвався мертвяк, і Фінан біля мене тихенько зойкнув.

— Вітаю, Бйорне, — проказав Гастинґ.

Його єдиного серед нас не нітила присутність живого мерця. В голосі вчувалося навіть піднесення.

— Я хочу спочити, — скрипучим голосом сказав Бйорн.

— Перед тобою лорд Утред, — мовив Гастинґ, показуючи на мене. — Він відправив не одного мужнього дана туди, де живеш ти.

— Я не живу, — змучено промовив Бйорн, закашлюючись, від чого його груди здіймалися й опадали, наче нічне повітря завдавало йому болю. — Будь ти проклятий, — сказав він Гастинґу, але настільки кволо, що його слова годі було сприймати за погрозу.

Гастинґ зареготався:

— Бйорне, сьогодні в мене була жінка. Ти ще пам’ятаєш, що таке жінка, які в неї м’які стегна, тепла шкіра? Пригадуєш, як вона стогне, коли її товкти?

— Щоб ти до скону, до самого хаосу, знав тільки цілунки Гель, — промовив Бйорн.

Гель — це богиня мертвих, що постає в подобі зотлілого трупа, і прокляття це було страшне, проте Бйорн сказав ці слова настільки кволо, що, як і перша, ця погроза була пуста. Очі мерця були заплющені, груди болісно здіймались, а руки ніби хапалися за щось у холодному повітрі.

Мене проймав справдешній жах, і я не соромлюся визнавати це. Так уже повелося на світі, що ми звикли вважати, буцімто мертві залишаються в могилах довіку. Щоправда, християни твердять: одного дня, коли повітря сповниться гудінням янгольських сурм, а небо займеться світлом, що виблискуватиме, як найщиріше золото, мертві підіймуться з могил, — але я в це не вірю. Після смерті всі ми потрапляємо в потойбіччя і зостаємось там навіки — проте Бйорн якось повернувся.

Здолавши вітри мороку і хвилі смерті, він прийшов у цей світ, щоб явити нам свою високу, брудну, кістляву подобу, і я не міг стримати трепету.

Фінан опустився на коліно. Решта моїх вояків залишились позаду, але я знав, що всі вони дрижать не менше од мене. Гастинґ був єдиним, кого, здавалося, зовсім не бентежила присутність небіжчика.

— Розкажи лордові Утреду, що говорили тобі норни, — звелів він Бйорну.

Норнами звуться три прялі, котрі тчуть нитки людських доль, сидячи при корені світового дерева Іґґдрасілль. Коли десь народжується дитина, вони починають нову нитку, і тільки їм відомо, як далеко вона простягнеться, з якими іншими нитками переплететься і де урветься. Вони знають усе. Сидять собі, прядуть і потішаються з нас, насилаючи нам то добру долю, то біль і сльози.

— Скажи йому, — нетерпляче повторив Гастинґ, — що про нього розповідали норни.

Бйорн не відповів. Груди його продовжували здійматися, руки — смикатись. Очі досі були заплющені.

— Скажи це, — повторив Гастинґ, — і я поверну тобі твою арфу.

— Моя арфа, — жалісливо простогнав Бйорн, — віддай мою арфу.

— Я покладу її до тебе в могилу, щоб ти міг потішати своїм співом мерців, — відповів Гастинґ, — але спершу поговори з лордом Утредом.