Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 11)

— А без вас Раґнар не погодиться пристати до нас.

Такий план здався мені цілком здійсненним. Ґутрум, дан, котрий правив Східною Англією, кілька разів безуспішно намагався взяти Вессекс, аж доки нарешті не уклав мир з Альфредом. Та лише тому, що Ґутрум прийняв християнство і став Альфредовим союзником, інші дани ще не покинули мрію про багаті вессекські лани. Якщо вдасться зібрати достатньо людей, Східна Англія не встоїть, її ярли, завжди охочі до наживи, радо підуть на Мерсію, а вже після того об’єднані війська Нортумбрії, Мерсії та Східної Англії зможуть вирушити на Вессекс, найбагатше королівство на саксонських теренах.

Однак я дав Альфредові обітницю — присягнувся боронити Вессекс. У нього — моя клятва, а без клятв ми нічим не кращі за звірів. Проте норни сказали своє слово. Доля невблаганна, її не обдуриш. Нитка моєї долі продовжувала ткатись, і, як неможливо змусити сонце рухатися навспак, я був безсилий змінити її звив. З того боку темного моря норни прислали до мене вісника, котрий прорік, що мені судилося порушити клятву і стати королем. Тож я кинув до Гастинґа:

— Так тому й бути.

— Тепер вам треба зустрітися з Зіґфрідом та Еріком, — сказав він. — Присягнемо один одному.

— Так, — погодився я.

— Завтра, — мовив він, пильно дивлячись на мене, — ми вирушаємо до Лундена.

Так усе й почалося. Зіґфрід та Ерік готували оборону Лундена, чим кидали виклик мерсійцям, які претендували на місто; Альфредові, котрий остерігався, аби ворог не засів у Лундені; й, нарешті, Ґутруму, що прагнув збереження миру в Британії. Однак миру не судилося бути.

— Завтра ми вирушаємо до Лундена, — повторив Гастинґ.

І ми вирушили. Я їхав у супроводі своїх шістьох стражів, Гастинґ — двадцяти одного. Весь час, що ми рухалися на південь Веклінґастретом, невпинно лив дощ, розмиваючи узбіччя на густу калапецю, тож несолодко було не тільки нам, а й нашим коням. Знаючи, що Ґізела забажає послухати історію в подробицях, я всю дорогу слово в слово повторював про себе все, що почув від мертвого скальда Бйорна.

— То що скажеш? — спитав у мене Фінан невдовзі по полудню.

Гастинґ від’їхав далеко вперед, а Фінан пришпорив коня і порівнявся зі мною.

— Про що? — перепитав я.

— Ти будеш королем Мерсії?

— Так кажуть повелительниці долі, — відказав я, глянувши на нього.

Колись ми з Фінаном були рабами на торговельному кораблі. Переживши разом злигодні, холод і знущання, полюбили один одного як брати, тож його думка була мені важлива.

— Доля, — промовив Фінан, — любить зловтішатися з людей.

— Це християни таке вигадали?

Він посміхнувся. Його плащ був натягнутий аж на шолом, через що я майже не бачив його худорлявого хижого лиця, проте коли він вищирився, мені чітко відкрилися білі зуби.

— В Ірландії я був заможним, — мовив він. — Мав скакунів, швидших за вітер, жінок, що вродою затьмарювали сонце, і зброю, якою можна було захопити цілий світ; однак доля мене підвела.

— Але ти живий і маєш свободу, — зауважив я.

— Мене зв’язує клятва, яку я дав тобі з власної волі, — відказав він, — а ти, пане Утреде, дав обітницю Альфредові.

— Так.

— Тебе примушували присягати йому? — запитав Фінан.

— Ні, — зізнався я.

Колючий дощ лопотів мені по обличчю. Небо висіло низько, все навкруги мало безрадісний вигляд.

— Коли од долі дійсно не втечеш, навіщо тоді давати клятви? — промовив Фінан.

Це питання я пустив повз вуха, спитавши в нього натомість:

— Якщо я порушу свою клятву Альфредові, ти порушиш свою переді мною?

— Ні, пане, — усміхнено відказав він. — Мені бракувало б твого товариства, а ти чудово житимеш і без Альфреда.

— Це правда, — підтвердив я, і на тому наша розмова зайшла на інші теми, але мене не припиняли непокоїти Фінанові слова.

Ніч ми провели неподалік великого храму на честь святого Альбана. В давнину там було римське місто, від якого зосталися лише руїни, тому ми заночували в данському маєтку трохи далі на схід.

Господар виявися гостинним, однак пильнував під час розмови. Він підтвердив чутки про те, що Зіґфрід збирає вояків у старій частині Лундена, одначе не висловив ані осуду, ані підтримки.

Як і я, він носив на шиї молот Тора, але тримав саксонського попа, котрий провів молитву перед вечерею, що складалася з хліба, шинки й бобів.

Священник був покликаний слугувати нагадуванням нам, що будинок той розташований у Східній Англії, котра вважається християнською землею й перебуває в мирі з сусідніми християнськими королівствами; проте хазяїн усе одно подбав, аби ворота замкнули міцно, а навколо маєтку, навіть у негоду, на цілу ніч виставив озброєну варту. Повсюди на тих землях панувало зловісне затишшя, котре наганяло відчуття бурі, що може вдарити будь-якої миті.

За ніч злива вгамувалася. Ми висунулися вдосвіта, в’їхавши у морозний безгучний світанок, хоч часом на Веклінґастреті нам таки зустрічалися люди, котрі гнали в Лунден худобу.

Тварини були змарнілі, проте їх навмисне не зарізали восени, аби було чим годувати місто взимку. Коли ми проїздили повз, селяни падали ниць, побачивши таку силу воїнів в обладунку.

Хмари на сході розвіяло, тому, коли ми нарешті добулися Лундена опівдні, за густою пеленою диму, що невпинно курився над містом, яскраво світило сонце.

Я завжди любив Лунден. Це місто руїн, торгівлі та розпусти лежало на північному березі Темсу. Руїни колись були будівлями римлян, які покинули Британію, — їхнє старе поселення, оточене муром із цегли та каменю, увінчує пагорби зі східного краю міста. Сакси завжди недолюблювали римські будинки, остерігаючись привидів, що мешкають там, тому заснували на заході власне селище з критими соломою дерев’яними хатами, тинами, вузенькими вуличками та смердючими канавами, котрі мали б нести нечистоти до річки, проте здебільшого стояли переповнені, допоки брудну воду не змивало дощем. Те нове саксонське поселення було гамірним, там вічно смерділо кіптявою з кузень і чулися хрипкі вигуки купців. Здавалося, зводити захисний мур тут було просто нікому. Та й нащо їм той мур, казали сакси, коли дани цілком задоволені жити в старому місті й не виявляють бажання різати мешканців нового. Та подекуди все ж виднілися частоколи — явна ознака того, що дехто тут таки намагається захистити молоде місто, що ненастанно зростало; проте щоразу, беручись до справи, будівничі швидко втрачали запал, а колоди нерідко крали для нових будівель на тих смердючих, душних вуличках.

Лунденська торгівля велася головно річкою та дорогами, що тяглися сюди з усіх кутків Британії, — звісно, ще римськими. По них у місто доставляли вовну та фаянс, метал і шкури, тоді як річкою прибували заморські дивини, раби з Франкії та охочі до пригод мандрівники. І всього цього там було в достатку, позаяк у ті роки в місті, котре стояло на перетині одразу трьох королівств, не існувало влади.

На схід від Лундена пролягала Східна Англія, якою правив Ґутрум. На півдні, на дальньому березі Темсу, починався Вессекс, а на захід тяглася Мерсія, якій насправді й належало місто, однак королівство залишилось без правителя, тому не було там ані ріва, який навів би лад у Лундені, ані лорда, котрий запровадив би закон. Чоловіки ходили вулицями озброєні, жінки не покидали домівок без супроводу вартових, а при кожній брамі на прив’язі сиділи здоровенні псюри. Щоранку в місті знаходили нові тіла — звичайно, якщо приплив не забирав їх у море і не ніс попри берег, на якому дани поставили при Бемфлеоті великий табір, з якого виряджали кораблі для збору мита з купців у широкому естуарії Темсу. І хоч не мали жодних повноважень на такі побори, нормани володіли флотом, військом і незліченною кількістю мечів та сокир, що забезпечувало їм це право.

Свого часу Гастинґ немало нажився на цих поборах. Саме на піратстві він заробив собі статок і владу, та все одно нервував на в’їзді в місто. Перед самим Лунденом він весь час безугавно патякав — переважно всілякі нісенітниці — й реготався з кожного ущипливого коментаря, який я відпускав на адресу дурниць, які він верзе. Та щойно ми заїхали поміж двох напівзавалених башт обабіч міської брами, він нараз замовк. Вартові на воротах, напевно, впізнали Гастинґа, бо одразу ж прибрали загороду, що перекривала поруйновану арку. Одразу за нею я помітив купу колод — ознака того, що арку відбудовують.

Ми в’їхали в стару, римську частину міста, і наші коні нехапно рушили вулицею, мощеною плитняком, у проміжках між яким густо ріс бур’ян. Було холодно. У темних закутках, куди на камені цілий день не потрапляло сонячне проміння, досі лежала паморозь. Будинки стояли з зачиненими ставнями, крізь які курився дим від вогнищ.

— Бував тут раніше? — зненацька порушив тишу Гастинґ.

— Багато разів, — відказав я.

Тепер ми з Гастинґом очолювали колону.

— Зіґфрід… — озвався був Гастинґ, але не знайшов чого додати.

— Я чув, він норвег, — кинув я.

— Він непередбачуваний, — відказав Гастинґ, і зі звучання його голосу мені стало ясно, що Зіґфрід і є причиною його хвилювання.

Гастинґ стояв перед ожилим мерцем без натяку на страх, тоді як сама лиш думка про Зіґфріда вганяла його у тривогу.

— І я можу бути непередбачуваним, і ти, — сказав я йому.

Гастинґ не відповів. Тільки торкнувся оберега на шиї й звернув коня в браму, звідки назустріч нам висипала прислуга.