Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 12)

— Королівський палац, — мовив Гастинґ.

Палац був мені знайомий. Збудували його ще римляни, і це була висока споруда з банями, колонами й різьбленими оздобами, хоч у деяких місцях за наказом мерсійських королів провалені стіни полатали соломою, лозою та деревом. У великій залі стояли ряди римських колон, а на цегляних стінах подекуди навіть збереглися мармурові прикраси. Свої будівлі ми споруджуємо з дерева й соломи, котрі швидко трухнуть, тож із часом від нас нічого не зостанеться; а от римляни скрізь лишили по собі міцні камінь, цеглу і славу.

Розпорядник повідомив нам, що Зіґфрід із молодшим братом перебуває на старій римській арені на північ від палацу.

— Що він там робить? — запитав Гастинґ.

— Приносить жертву, пане, — відказав розпорядник.

— Тоді ми до нього, — мовив Гастинґ, зиркаючи на мене в пошуках підтримки.

— Так, — підтвердив я.

Ми швидко здолали короткий шлях. Жебраки сахались від нас. Ми мали гроші, й вони це знали, але не наважувалися прохати, бо ми були озброєні незнайомці. На заляпаних грязюкою боках наших коней висіли мечі, щити, сокири й списи. Ремісники нам кланялися, жінки ховали дітей за спідницями. Більшість народу в римській частині Лундена складали дани, та навіть серед них панував неспокій: їхнє місто заполонили голодні до наживи й жіноцтва Зіґфрідові вояки.

Я вже бував на тій римській арені. На ній ще в дитинстві основ майстерності з мечем мене навчав Токі, капітан одного з суден мого названого батька Раґнара. Заняття відбувалися на великій овальній арені, оточеній кількома ярусами кам’яних основ, що залишилися після дерев’яних лав для глядачів. На трибунах було пусто, коли не рахувати кількох чоловік, що знічев’я спостерігали за гуртом по центру порослої густими бур’янами арени. Там було приблизно чотири-п’ять десятків людей, у дальньому кінці овалу стояло на прив’язі зо два десятки засідланих коней. Проїжджаючи між високих стін входу, я дуже здивувався побачити посередині майданчика християнський хрест, навколо якого і юрмився люд.

— Зіґфрід — християнин? — спантеличено запитав я в Гастинґа.

— Ні! — поспіхом відказав він.

На тупотіння копит наших коней чоловіки обернулись до нас. Вигляд вони мали загрозливий, бо одягнені були як на війну: в кольчугах і шкірянках, з мечами й сокирами в руках. Щоправда, панувало серед них радше піднесення. З гущі гурту, з-під хреста, до нас виступив Зіґфрід.

Хоч раніше ніколи не бачив, я одразу його впізнав. Це був кремезний чоловік, якого ще дебелішим робила широка чорна шуба з ведмежої шкури, що сягала аж до щиколоток.

Взутий він був у високі чорні чоботи, мав на собі ясну кольчугу, підперезану портупеєю в срібних заклепках, а з-під залізного шолома, прикрашеного срібними візерунками, стирчало кудлате чорне бородище. Прямуючи до нас, він зняв шолом, з-під якого виринуло не менш чорне і густе волосся. На широкому лиці він мав чорні очі, кривий приплюснутий ніс і рот, схожий на широченну рану, що надавало йому загрозливого вигляду. Вийшовши, став перед нами, широко розставивши ноги, немов очікував нападу.

— Ярле Зіґфріде! — з напускним піднесенням привітав його Гастинґ.

— Ярле Гастинґу, з поверненням! Радий вітати.

Голос Зіґфріда звучав напрочуд високо — не по-жіночому, але дивно було чути, як ним промовляє такий велет.

— А це, певно, лорд Утред! — проказав він, вказуючи на мене рукою в чорній рукавиці.

— Утред Беббанбурзький, — представився я.

— І тебе я теж радий вітати!

Підійшовши до мене, на знак пошани він сам перейняв у мене віжки, а тоді усміхнувся, через що вираз його обличчя з грізного враз змінився жартівливим, майже товариським.

— Подейкують, лорде Утреде, ти високий чоловік.

— І мені таке казали, — відповів я.

— Ану ж подивімося, хто з нас вищий: ти чи я, — добродушно запропонував він.

Я зліз із сідла і тут же відчув полегкість у затерплих ногах. З віжками мого коня в руках, неохопний у тій чорній шубі, Зіґфрід, усе ще всміхаючись, гукнув гурту чоловіків неоддалік:

— То що скажете?

— Ви вищий, пане, — відказав один з них запопадливо.

— А коли б я спитав, хто з нас красніший з лиця, що б ти відповів? — поцікавився Зіґфрід.

Не знаючи, що казати, неборака тільки водив нажаханими очима з мене на Зіґфріда.

— Він боїться, що як відповість неправильно, то я його вб’ю, — смішкувато шепнув мені Зіґфрід.

— А вб’єш? — поцікавився я.

— Треба подумати. Ходи сюди! — підкликав він чоловіка, і той сторожко наблизився до нас. — На ось віжки, постав коня. То хто вищий? — це питання призначалося вже Гастинґові.

— Ви однакового зросту, — відказав той.

— Та й рилами обидва нівроку, — промовив Зіґфрід і вибухнув реготом, закидаючи руку мені на плече, і я відчув, як смердить його шуба.

Відтак він обійняв мене:

— Вітаю, лорде Утреде!

На тому відступив, широко всміхаючись, і я зрозумів, що він мені подобається: усмішка була справді щира.

— Я багато чув про вас, — промовив він.

— А я — про вас, пане.

— Не маю сумніву, що багато з того — побрехеньки, але ж добрі побрехеньки! А ще в нас із тобою не владнано один спір.

В очікуванні моєї відповіді він вишкірився ще ширше, але я змовчав.

— Яррел! — пояснив він. — Ти його вбив.

— Так, — погодився я.

Яррелом звали ватажка вікінгів, яких я повбивав на Темсі.

— Яррел був моїм другом, — мовив Зіґфрід.

— Значить, ти мусив би застерегти його, щоб не попадався Утреду Беббенбурзькому, — відповів я.

— І то правда, — кинув Зіґфрід. — А чи правда, що ти й Уббу вбив?

— Правда.

— Важко, мабуть, тобі було! А Іварра?

— І Іварра вбив, — підтвердив я.

— Але він і так був уже старий, тож йому давно було пора на той світ. Ти розумієш, що тепер ти ворог його синові?

— Розумію.

Зіґфрід зневажливо форкнув:

— Але малий — ніщо, шмаркля. Хай би скільки він тебе ненавидів, що зробить горобчик соколові?

Ще раз усміхнувшись, він зиркнув на Смоку, мого жеребця, котрого вели довкруг арени, щоб не переохолов з дороги.

— Який кінь! — зачудовано промовив він.

— Чудовий, — згодився я.

— Може, забрати його в тебе?

— Будеш не першим, — відказав я.

Це йому сподобалось. Сердечно зареготавши, він поклав мені на плече ручищу і повів до хреста.

— Кажуть, ти сакс?

— Правда.

— Але не християнин?

— Я шаную істинних богів, — мовив я.

— Хай воздасться тобі за це їхньою прихильністю, — сказав він, стискаючи мені плече, і навіть крізь кольчугу й шкірянку я відчув його неймовірну силу.