Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 14)
Зіґфрік пхикнув:
— Гадаєш, піп уміє битися?
Я тільки знизав плечима, мовляв, мені байдуже.
— Просто завжди кумедно, коли такі пузаті б’ються, — пояснив я. — Мені подобається дивитись, як їм розпорюють черево і вивалюються тельбухи.
Говорячи це, я не зводив погляду зі священника, котрий смикнув головою й зазирнув мені у вічі.
— Хочу подивитися, які довгі в нього кишки, — хижо промовив я. — А тоді спустимо твоїх псів, щоб вони їх жерли, поки він буде ще живий.
— Або змусимо його самого їх жерти, — задумливо додав Зіґфрід і усміхнувся до мене: — А ти мені подобаєшся, лорде Утреде!
— Це буде занадто легка смерть, — зауважив Ерік.
— То дайте йому за що битися, — запропонував я.
— І за що ж тому кнуру битися? — зневажливо спитав Зіґфрід.
Я не знайшовся з відповіддю, та озвався Ерік:
— За свою свободу? Якщо він переможе, всі полонені будуть вільні, коли ж програє — розіпнемо всіх. Так він битиметься охочіше.
— Хоч і однаково програє, — кинув я.
— Так, зате бодай спробує, — мовив Ерік.
Потішений дотепною пропозицією, Зіґфрід розсміявся. Священник, наполовину голий, гладкий, переляканий, оглянув нас по черзі, однак не побачив нічого, крім зловтіхи.
— Тримав колись меча в руках, попе? — звернувся до нього Зіґфрід.
Священник промовчав. У відповідь на його мовчанку я гигикнув:
— Ото тільки й метатиметься туди-сюди, як загнаний вепр.
— Хочеш вийти проти нього? — спитав мене Зіґфрід.
— Його прислали не до мене, пане, — поважно відказав я. — До того ж, я чув, ніхто не володіє клинком майстерніше за вас. Тож я волів би подивитися, як ви розпанахаєте йому черево.
Такий виклик Зіґфрідові сподобався. Він повернувся до священника:
— Святий чоловіче, готовий битися за власну волю?
Попа аж трусило зі страху. Він повернув голову до своїх супутників, та не знайшов серед них підтримки. Врешті кволо кивнув:
— Так, пане.
— У такому разі бийся зо мною, — весело мовив Зіґфрід. — Якщо я переможу, ви всі загинете, а як ти мене здолаєш — будете вільні. Бився колись?
— Ні, пане.
— А хоч меча в руках тримав?
— Ні, пане.
— Ну а померти готовий? — допитувався Зіґфрід.
Священник поглянув на норвега, і попри синці та кров, у його очах я розгледів лють, майже непомітну через покору в голосі:
— Так, пане, я готовий загинути й зустрітися зі своїм Спасителем.
— Розв’яжіть його! — наказав Зіґфрід своїм людям. — Звільніть йому руки і дайте меч.
Він витяг свій власний клинок з довгим двобічним лезом.
— Страходар, — не приховуючи замилування, представив він зброю. — Йому вже давно пора розім’ятися.
— Тримай, — сказав я, вийняв Подих Змія, свій чудовий меч, узяв за лезо і кинув священнику, котрому розв’язали руки.
Піп не спіймав його, і Подих Змія впав на пожовклу зимову траву. Чоловік вирячився на меч, наче зроду не бачив нічого подібного, а тоді нахилився й підняв. Довго не міг второпати, як його тримати: правицею чи лівицею. Узявши врешті лівою рукою, незграбно змахнув у повітрі, чим неабияк потішив оточуючих.
— Нащо дав йому свій меч? — спитав Зіґфрід.
— Однаково він нічого ним не зробить, — форкнув я.
— А як я його переб’ю? — натиснув Зіґфрід.
— Тоді я знатиму, що коваль, який його зробив, нічого не тямить у своєму ремеслі.
— Твій меч — твій вибір, — погодився Зіґфрід, а тоді крутнувся до попа, котрий тримав Подих Змія вістрям до землі. — Попе, готовий?
— Так, пане, — промовив священник, і це була перша чесна відповідь, яку він дав норвегові.
Бо насправді той священник не раз тримав меч у руках і вмів добре битися, тож я сумнівався, що він готовий до загибелі. Адже був це отець Пірліґ.
Коли нива робиться занадто вогкою і глинистою, треба запрягти в рало пару волів, дати їм доброго батога, і хай собі орють землю. Тягти вони повинні обов’язково разом, для чого їх запрягають у спільне ярмо. Так і в житті: тут також є два такі воли. Один зветься Доля, другий — Клятва.
Доля визначає наші вчинки, від неї не втечеш.
Ми не вільні робити самостійний вибір у житті, та хіба можливо це взагалі? Від самого нашого народження три сестри вже знають, куди поведе нас нитка життя, які візерунки утворить і де урветься.
Однак кому давати клятви, ми здатні обирати самотужки.
Альфред, коли дав мені поцілувати руку та меч, не вимагав, щоб я присягав йому на вірність. Він зробив пропозицію, я її добровільно прийняв. Та чи був це мій власний вибір? Може, прялі вирішили за мене? Коли це дійсно так, нащо давати клятви? Не раз я замислювався над цим і не припиняю думати й нині, в глибокій старості. Я сам обрав бути на боці Альфреда чи схилив коліна під регіт норн?
Та вже точно прялі нареготались досхочу того погожого морозного дня в Лундені, адже побачивши, що пузатий священник переді мною — отець Пірліґ, я збагнув, що легко мені не буде. Я побачив, що сестри не наготували мені золотої нитки, яка б вела до престолу. Сидячи при корені світового дерева Іґґдрасілль, вони тішилися з власної витівки, у якій я був жертвою, котрій належало зробити вибір.
Та чи дійсно це був мій вибір? Що, коли прялі давно зробили його за мене, а я, стоячи під тим нашвидкуруч збитим хрестом, наївно повірив, що повинен обрати між братами Турґільсонами і Пірліґом?
Зіґфрід не був мені другом, та перед ним було важко встояти. З його допомогою я міг стати королем Мерсії, а Ґізела — королевою. Допомагаючи Зіґфріду, Ерікові, Гастинґу та Раґнару в набігах на Вессекс, я міг розбагатіти й вести велике військо під своїм стягом з вовчою головою. По слідах Смоки за мною йшла б велика сила закутих у броню списників, і тупіт копит наших скакунів снився б моїм ворогам у кошмарах. Усе це стало б моїм, варто було лише пристати до Зіґфріда.
Обравши Пірліґа, я ризикував утратити все, що обіцяв мені мрець. А це означало б, що Бйорн збрехав. Та чи може брехати той, кого зі звісткою для мене прислали з того світу самі норни? Пригадую, я обміркував усе це за коротку мить між ударами серця, перед тим як зробити остаточний вибір. Але, правду кажучи, навіть тоді не мав ані тіні сумніву.
Пірліґ був валлійцем, себто бритом, котрих ми, сакси, ненавидимо, бо то зрадники та злодії. Засівши високо в горах за мурами своїх твердинь, вони спускаються лише щоб грабувати наші землі, забирати худобу, а часом навіть викрадати жінок та дітей. Коли ж ми пробуємо впіймати їх, вони ховаються глибше у своєму царстві скель, туманів, боліт і негоди. До всього, Пірліґ був християнином, а до них я ніколи не мав великої любові. Здавалося б, вибір очевидний: з одного боку — престол, друзі-вікінги й багатства, з іншого — брит, жрець віри, що висмоктує радість зі світу, як ото морок пожирає денне світло. Та я ні на мить не завагався й зупинив свій вибір — сам або велінням долі — на дружбі. Бо Пірліґ був моїм другом. Ми познайомилися в найтемнішу зиму в історії Вессексу, коли дани мало не захопили все королівство, а Альфред зі жменькою послідовників мусив переховуватись на західних болотах. Валлійський король підіслав Пірліґа розвідати про Альфредові слабкості й, можливо, використати їх проти нього, але священник обрав бік Альфреда і пішов воювати за нього. Пліч-о-пліч із ним ми бились у стіні щитів. Валлієць і сакс, християнин і поганин, ми мали б ворогувати, але я полюбив його як брата.
Отож я дав йому свій меч, а з ним — шанс поборотися за життя, а не бути розіп’ятим на хресті. Звісно, бій був нерівний. Він закінчився майже одразу ж, і я єдиний не здивувався тому, як усе обернулося.
Зіґфрід очікував вийти проти товстого попа, котрий і гадки не має, як правильно битись; а я знав, що до того, як віднайти свого бога, Пірліґ був воїном. Був звитяжцем, убивцею саксів, про якого складали пісні. Щоправда, тепер, напівголий, пузатий, розкуйовджений і побитий, він більше не був схожий на вояка. Нападу Зіґфріда очікував з неприкритим острахом в очах, все ще тримаючи вістря Подиху Змія на землі, а як норвег наблизився — відсахнувся, тихенько квакнувши. Зіґфрід засміявся і ледаче змахнув мечем, сподіваючись вибити клинок із рук Пірліґа й відкрити його черево для наступного випаду Страходара.
А Пірліґ виявився моторним, як той тхір.
Елегантно підхопивши Подих Змія, священник скочив назад, пропускаючи Зіґфрідів удар під лезом, а тоді — наперед і завдав потужного удару, у який вклав усю силу, влучивши норвегові в руку, яка тримала клинок. Сили удару було замало, щоб перерубати кольчугу, але достатньо, щоб відкинути Зіґфрідову руку вбік, відкривши тулуб для випаду, якого Пірліґ тут же й завдав. Рухався він настільки швидко, що Подих Змія сріблястою блискавицею промайнув у повітрі і вп’явся Зіґфрідові в груди.
І знову вістря не пробило кольчугу, а тільки відштовхнуло здорованя назад. Лють скипіла в погляді норвега, він заніс Страходар для удару, який би одним махом зніс Пірліґові голову. Та скільки б сили й люті не було в тому замаху, Пірліґ, котрий, здавалося б, перебував за крок до погибелі, знову вдався до проворності своїх рук. Він стояв майже нерухомо, але Подих Змія злетів угору, спіймав Зіґфрідове зап’ястя в момент удару, і повітря червоним серпанком заслала пелена крові.
На Пірліґовому обличчі зринула посмішка. І хоч була це скоріше гримаса, та в ній були войовнича гордість і тріумф. Він поцілив Зіґфрідові в передпліччя, розпанахав кольчугу і прорізав плоть від зап’ястя до ліктя, таким чином перепинивши смертоносний удар. Норвегова рука безвольно обм’якла, Пірліґ підскочив до нього і спрямував Подих Змія для нижнього удару, в який явно готувався вкласти всю силу. Зі свистом опустився меч на скривавлений зап’ясток Зіґфріда. Валлієць мало не відрубав противникові руку, але лезо відскочило від кістки, утявши лише великого пальця. Впав додолу Страходар, а Подих Змія, поринувши в густу бороду Зіґфріда, зупинився біля самої його горлянки.