Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 15)

— Ні! — гримнув я.

Від подиву Зіґфрід навіть не встиг розлютитися, не вірячи в те, що сталося. Напевно, в ту мить він нарешті второпав, що б’ється проти досвідченого вояка, але відмовлявся вірити в поразку. Підняв скривавлену руку, мовби намагаючись затримати Пірліґів меч, і я побачив, як смикнулося його лезо, а Зіґфрід, відчувши, що від погибелі його відділяє тонкий волосок, завмер.

— Ні, — повторив я.

— І чому я не можу його вбити? — спитав Пірліґ, і тепер його голос лунав уже по-войовничому твердо, нещадно, а погляд холодних очей був твердий, як кремінь, і сповнений войовничої люті.

— Ні, — ще раз промовив я, розуміючи, що як Пірліґ уб’є Зіґфріда, то не уникне помсти норвегових вояків.

Знав це й Ерік.

— Ти його не вб’єш, попе, — спокійно проказав він і підійшов до брата. — Ти переміг, тож поклади меч.

— А він розуміє, що я переміг? — запитав Пірліґ, зазираючи Зіґфрідові в темні очі.

— Я зараз говорю за нього, — відповів Ерік. — Попе, ти виграв бій і тепер вільний.

— Але спершу передам послання, — сказав Пірліґ.

Із Зіґфрідової руки текла кров, він не зводив очей з валлійця.

— Король Етельстан, — повів Пірліґ, маючи на увазі Ґутрума, — наказує вам забиратися з Лундена. Ці землі Альфред не передавав у данське володіння. Це вам ясно?

Він ще раз смикнув Подихом Змія, але Зіґфрід змовчав.

— А зараз мені потрібні коні, — провадив Пірліґ, — а лорд Утред зі своїм військом супроводять нас із Лундена. Ви згодні?

Ерік подивився на мене, і я кивнув.

— Згода, — звернувся Ерік до Пірліґа.

Я забрав у Пірліґа Подих Змія. Ерік тримав брата за поранену руку. На мить мені здалося, що Зіґфрід готовий кинутися на неозброєного валлійця, проте Ерік погамував його.

Привели коней. Усі на арені стояли мовчазні й понурі. Щойно вони стали свідками приниження свого ватажка, і хоч не могли второпати, чому Пірліґа відпускають разом з рештою бранців, приймали Ерікове рішення.

— Мій брат упертий, — сказав мені Ерік, відвівши вбік на розмову, поки сідлали коней.

— Схоже, піп таки вміє поводитися зі зброєю, — вибачився я.

Ерік наморщив чоло, але не зі злості, а в задумі.

— Мене цікавить їхній бог, — зізнався він, кидаючи погляд на брата, якому замотували рану. — Здається, він таки має силу.

Я заховав Подих Змія в піхви, а Ерік, помітивши срібний хрестик, що прикрашав його руків’я, додав:

— Бачу, ти теж так вважаєш?

— Це подарунок від одної жінки, — сказав я. — Вона була моєю доброю подругою й коханкою, поки нею не заволодів її бог. Тепер чоловіки їй не до смаку.

Простягнувши руку, Ерік задумливо торкнувся хреста:

— То ти не віриш, що ця річ додає клинкові моці?

— Це лиш подарунок у пам’ять про її кохання, — відказав я. — Справжня сила походить ізвідси, — додав я, показуючи на молот Тора в себе на шиї.

— А от мене їхній бог лякає, — мовив Ерік.

— Він суворий, недобрий, — відповів я. — Це бог, котрому дуже подобається вигадувати людям закони.

— Закони?

— Скажімо, він забороняє чоловікові упадати за сусідовою жінкою.

На це Ерік тільки розсміявся, але швидко посерйознішав.

— Це правда? — недовірливо запитав він.

— Попе! — погукав я Пірліґа. — Твій бог дозволяє чоловікам упадати за сусідськими дружинами?

— Дозволяє, пане, — відповів Пірліґ покірно, наче й справді боявся мене, — але не схвалює.

— І для цього він постановив закон?

— Так, пане. А ще в нього є закон, який забороняє забирати собі сусідового вола.

— От бачиш? — сказав я Еріку. — Християнам навіть вола мати заборонено.

— Ти ба! — здивувався той і кинув задумливий погляд на Ґутрумових посланців, котрі дивом врятували свої голови. — Ти не проти їх супроводити?

— Ні.

— Зрештою, може, воно не так уже й погано відпустити їх, — тихо промовив він. — Нащо давати Ґутруму привід для нападу?

— Він не нападе, хоч ви їх убийте, хоч відпустіть, — сказав я впевнено.

— Може, й так, — погодився він, — та коли ми вже порішили відпустити всіх, якщо виграє піп, то хай собі живуть. Ти точно не проти супроводити їх?

— Звичайно, ні, — відказав я.

— Гаразд, тільки повертайся, — щиросердо сказав Ерік, — ти нам потрібен.

— Вам потрібен Раґнар, — поправив його я.

— Це правда, — зізнався він, посміхаючись. — Проведи їх за межі міста і вертайся.

— Та перед цим мушу перевезти сюди ще жінку й дітей.

— Так, — мовив він, знову вищирившись. — Тут тобі пощастило. Та чи повернешся ти до нас?

— Так сказав Бйорн Небіжчик, — відповів я, обережно уникаючи питання.

— І то правда, — погодився Ерік і обійняв мене. — Ти нам потрібен. Разом ми завоюємо весь цей острів.

Ми виїхали, вулицями містами добувшись до західної брами, що називалася Луддовою, а далі — вбрід через річку Флеот. Сітрік тримався за луку свого сідла, досі кривлячись від болю після побиття Зіґфрідом. На другому березі я озирнувся, очікуючи, що Зіґфрід ослухався братового рішення і відправив за нами переслідувачів, однак не побачив нікого. Минувши болотистий берег, ми виїхали на невеликий схил, що вів до саксонської частини міста.

На дорозі на захід ми, однак, не лишилися, звернувши натомість до пристані, де стояло з десяток кораблів. Усе це були купецькі судна, що торгували у Вессексі та Мерсії. Мало який капітан наважився б пройти крізь підступну прогалину в поруйнованому мості, який через Темс перекинули ще римляни, тому ці кораблі були невеликі, ходили на веслах і всі сплачували мені мито в Кокгемі, тож мене там знали всі, бо ми зустрічались у кожній їхній виправі.

Ми проштовхалися крізь гори краму, вогнища й гурти рабів, що вантажили і розвантажували товари. Тільки один корабель був готовий до відплиття. Називався він «Лебідь», і я чудово його знав. На борту в нього була команда саксів, а те, що він готовий вирушати, я визначив за тим, що веслярі стояли на причалі, поки капітан, чоловік на ім’я Осрік, розмовляв із купцем, чиї товари готувалися до перевезення.

— Ми теж поїдемо, — сказав я йому.

Майже всіх коней довелося залишити, але я наполіг, щоб знайшли місце для Смоки, та й Фінан не хотів розлучатися зі своїм скакуном, тож обох жеребців завели на відкриту палубу «Лебедя», де вони стояли, трусячись зі страху. На тому й вирушили. Почався приплив, ударили об воду весла, і ми понеслись по річці.

— Куди прямуємо, пане? — запитав у мене капітан Осрік.

— У Кокгем, — відповів я.

Назад до Альфреда.

 

Річка була широка, сіра, невесела. Мала потужну течію, яка живилася зимовими дощами, завдяки чому приплив майже не відчувався. На початку шляху «Лебедю» довелося дещо тяжко, поки його десятеро веслярів щосили боролися з течією. Ми з Фінаном перезирнулись і посміхнулися, пригадавши довгі місяці, які самі колись провели в неволі за веслами торговельного корабля. За муками, кров’ю та лихоманкою ми вже думали, що лише смерть звільнить нас від такої долі, але тепер гребли вже інші люди, а «Лебідь» ніс нас різкими закрутами Темсу, які дещо пом’якшилися через повінь, що зійшла на луки.

Я сів на невелику платформу на тупому носі корабля, і там до мене приєднався отець Пірліґ. Я дав йому свій плащ, у який він щільно закутався. Мало того, він ще й встиг роздобути десь хліба й сиру, що мене, втім, зовсім не здивувало, бо більшого ненажери я ще не зустрічав.

— Звідки ви знали, що я здолаю Зіґфріда? — спитав він.

— Я цього не знав, та й, правду кажучи, сподівався, що він вас переможе, аби в світі стало одним християнином менше.