Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 17)
— Тож краще вам дотримати слова, ніж бути обдуреним пройдисвітами, котрі виряджають живу людину в мерця, — сказав Пірліґ. — Доля й так на вашому боці, лорде Утреде, повірте.
Я подивився на нього й побачив у його очах жаль. Він був приязний зі мною, тому розповів, що мене обманули, і правильно зробив. Однак моя мрія зруйнувалася.
— А який у мене є вибір? — гірко спитав я в нього. — Ви знаєте, що в Лунден я їздив, аби пристати до них. Тепер ви зобов’язані повідомити про це Альфредові, і я назавжди втрачу його довіру.
— Сумніваюся, що він і зараз вам довіряє, — бадьоро промовив Пірліґ. — Альфред мудрий, він знає вас, Утреде. Знає, що ви воїн, а добрі воїни йому потрібні. — Він зупинився, щоб дістати дерев’яний хрестик, який висів у нього на шиї. — Присягніться на ньому.
— У чому?
— У тому, що дотримаєте обітниці перед ним! Зробите це — і я нічого не розкажу, спростую те, що сталося, захищу вас.
Я вагався.
— Але якщо порушите слово, дане Альфредові, — додав Пірліґ, — станете моїм ворогом, і мені доведеться вас убити.
— Гадаєте, це вам до снаги? — відрубав я.
Він хитро залибився:
— Ви приязні до мене, пане, навіть попри те, що я валлієць і християнський священник, тож не матимете охоти мене вбивати, тоді як я матиму три свої удари, доки ви не усвідомите всю небезпеку. Тож так, пане, я вас уб’ю.
Я поклав правицю на хрест:
— Присягаюся.
Так я й зберіг вірність Альфредові.
Розділ третій
До Кокгема ми добулися надвечір, і я з подивом побачив: Ґізела, котра, як і я, не мала любові до християнства, привітно зустріла отця Пірліґа. Він безсоромно залицявся до неї, засипав компліментами й бавився з нашими дітьми. На той час їх у нас було двійко, і нам несказанно пощастило, що обоє вижили разом з матір’ю. Старшим був син, Утред. Йому було чотири роки, і він мав таке ж, як у мене, золотисте волосся, вольове личко з кирпатим носиком, сині оченята і тверде підборіддя. Я дуже його любив. Доньці було два, звали її Стіорра. Це дивне ім’я спершу мені не подобалось, але Ґізела сильно просила, а я не міг відмовити їй ні в чому, тим більше у виборі імені для доньки. Стіорра означає «зірка», і Ґізела пояснила, що ми зустрілися під щасливою зіркою, під якою згодом народилась і наша донька. З часом я звик до імені й полюбив дівчинку, котра успадкувала материне чорне волосся, довгасте лице і бешкетну усмішку.
— Стіорра, Стіорра! — приказував я, лоскочучи її або дозволяючи побавитися моїми браслетами.
Моя красуня Стіорра. Я бавився з нею ввечері перед нашим з Ґізелою від’їздом у Вінтанчестер. Стояла весна, Темс убув, знову показалися береги, і все навколо зазеленіло першим листом. У полях, що буяли первоцвітами, паслись ягнята, завзято щебетали у височині дрозди. В річку повернулася сьомга, і лозяні пастки забезпечували нам вдосталь харчу. Груші в Кокгемі рясно вкрилися зав’яззю, навколо якої сновигали зграї снігурів, котрих постійно розганяли хлопчаки, аби на літо в нас була садовина. Це була чудова пора року, коли земля оживала, і саме тоді нас покликали в Альфредову столицю на весілля його доньки Етельфледи, яку видавали за мого кузена Етельреда. І того вечора, коли на коліні моєму, мов на коні, їхала верхи Стіорра, я пригадав про весільний подарунок, який обіцяв зробити Етельредові. Це мало бути місто. Лунден.
Ґізела пряла вовну. Коли я повідомив, що їй не бути королевою, вона тільки знизала плечима і з розумінням кивнула на мої слова, що я збережу присягу Альфредові. Вона виявилась більш готовою прийняти нашу долю, пояснивши, що доля і щаслива зоря звели нас попри всі зусилля світу стати цьому на заваді.
— Якщо ти збережеш вірність Альфредові, — сказала вона зненацька, урвавши мою гру зі Стіоррою, — це означає, що тобі доведеться забрати Лунден у Зіґфріда?
— Так, — відповів я, дивуючись, що ми, як майже завжди, думаємо про одне й те ж.
— Тобі це до снаги?
— Так.
Зіґфрід з Еріком досі перебували в старому місті, їхні вояки стерегли римський мур, який вони залатали деревом. Тепер жоден корабель не міг пройти Темсом без сплати братам мита, котре було величезне, тому врешті рух річкою зупинився, бо купці почали шукати нових шляхів доправляти свої товари у Вессекс. Король Ґутрум Східноанглійський пригрозив братам війною, однак слова його виявились пустими. Війни він не хотів, а лише намагався показати Альфредові, що докладає зусиль задля дотримання мирної угоди, тому зняти Зіґфріда могли лише західні сакси, а повести їх у бій — тільки я.
Тож я почав складати плани. Написав королю, а той — олдерменам своїх ширів, котрі пообіцяли дати мені чотири сотні підготованих вояків і беррокширський фірд. Фірдом називалося військо, що набирали з селян, єгерів та батраків. Попри чисельність, підготоване воно було кепсько, тож головні надії я покладав на чотирьохсот досвідчених войовників; розвідники приносили вісті, що в старому місті у Зіґфріда щонайменше шість сотень чоловік. Сповістили вони мене і що Гастинґ повернувся в свій табір під Бемфлеотом, однак це зовсім близько до Лундена, тому він швидко прийде на підмогу своїм союзникам, а з ним — східноанглійські дани, котрих відверто дратувала Ґутрумова побожність, і вони тільки й чекали, коли Зіґфрід з Еріком розпочнуть війну. За моїми підрахунками, чисельність ворожого війська складатиме щонайменше тисячу чоловік, кожен з яких уміє майстерно поводитися з мечем, сокирою та списом. Це будуть справжні норманські войовники, котрих слід остерігатися.
— Король забажає знати, як ти плануєш це зробити, — м’яко промовила Ґізела.
— Значить, доведеться розповісти йому, — відповів я.
Вона глянула на мене невпевнено:
— Невже?
— Аякже, він-бо король.
Ґізела поклала пряжу на коліна і нахмурилась:
— Ти розкажеш йому правду?
— Звісно, що ні, — відказав я. — Він хоч і король, але ж і я не дурний.
Вона засміялася, від чого Стіорра вторувала їй смішком.
— От би й я могла поїхати з тобою в Лунден, — промовила мрійливо Ґізела.
— Не можна, — підкреслено заперечив я.
— Я знаю, — промовила вона з небувалою покірністю і приклала руку до живота. — Тепер вже точно ні.
Я вирячився на неї й сидів так, доки повністю не збагнув почуте. Відтак усміхнувся, а тоді зайшовся реготом і підкинув Стіорру високо в повітря, аж її чорне волосся майже торкнулося прокопченої соломи.
— Твоя мама вагітна, — сказав я дівчинці, що збуджено верещала.
— І все це через твого тата, — суворо додала Ґізела.
Ми були щасливі.
Етельред був моїм двоюрідним братом, сином материного брата. Хоч і мерсієць, та вже багато років він служив Альфреду Вессекському, і в той день у Вінтанчестері, у великому храмі, збудованому Альфредом, Етельред Мерсійський мав отримати винагороду за вірність.
Йому віддавали Етельфледу — Альфредову старшу доньку і другу дитину. Вона мала золотисте волосся й очі кольору погожого літнього неба. На той час їй уже було тринадцять або чотирнадцять — найкращий час для заміжжя — і вона виросла в статну дівчину зі струнким станом і пекучим поглядом. Зростом була вже майже така ж висока, як і чоловік, за якого її віддавали.
Нині Етельред — герой, про якого перед вогнищами в саксонських маєтках по всій Англії розповідають легенди. Етельред Хоробрий, Етельред Войовник, Етельред Відданий. Але я на ті казки тільки сміюсь і мовчу, навіть коли мене питають, чи правда, що ми з ним колись були знайомі.
Звичайно, я знав Етельреда, так само правда і те, що він був воїном, аж доки недуг спершу не сповільнив його, а тоді й зовсім прикував до ліжка. Був він і сміливцем, проте найкраще, що він зробив за життя, — це платив поетам за їхню прихильність, аби вони складали пісні про його подвиги. При дворі Етельреда можна було несказанно розбагатіти, нанизуючи, як намистини, одне до одного слова.
Хоч як хотів, але королем Мерсії він так і не став. Альфред попіклувався про це, бо йому не був потрібен король у Мерсії. Натомість на тамтешньому престолі він хотів бачити відданого союзника, котрий би цілковито залежав від вессекських грошей, того й обрав на цю роль Етельреда. Дав йому титул олдермена мерсійського, і в усьому, крім іменування, Етельред був королем у тому краї, хоч північномерсійські дани й не визнавали його влади. Щоправда, силу його вони таки визнавали, позаяк її йому надавав родинний зв’язок з Альфредом, через що південномерсійські сакси його й прийняли. Бо хоч як вони недолюблювали олдермена Етельреда, та знали, що той здатний привести вессекське військо і дати бій, якщо дани розпочнуть хоч найменший рух у бік півдня.
Того весняного дня у Вінтанчестері, коли сліпучо світило сонце і на все горло щебетало птаство, Етельред здобув владу.
З широким усміхом на рудобородому лиці він бадьоро ступив у велику нову церкву. Все життя він чомусь думав, що всі навколо його обожнюють, і, може, він дійсно декому подобався, але не мені. Бо кузен мій був неприємним бундючним коротуном. Підборіддя мав широке, войовниче, в очах завжди світився виклик. Він був майже вдвічі старший за наречену, а останні п’ять років командував особистою вартою Альфреда — щоправда, настільки високу посаду заслужив радше походженням, аніж талантом. Йому судилось успадкувати більшу частину земель на півдні Мерсії, що, як понуро відмітив я, зробить його найбільшим вельможею того королівства. Однак, уже з більшим задоволенням відмічав я, це не виправить того, що він — шмат лайна.