Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 18)
Втім, Альфред того ніколи не помічав. Його зачаровували Етельредова запобіглива побожність і готовність завжди погодитися зі словом короля. Так, мілорде, ні, мілорде, дозвольте винести ваш нічний горщик, мілорде, а зараз, мілорде, дозвольте вилизати вашу королівську дупу. У цьому був увесь Етельред, за що у винагороду йому й дісталась Етельфледа.
Так само усміхнена, вона ввійшла до церкви невдовзі після Етельреда, аж сяючи від кохання заради кохання, на вершині блаженства, котре випромінювало її миле личко. Етельфледа виросла у витончену дівчину, що вже навчилася ходити вихилясом. Була довгонога, струнка, з легкою кирпою на чистому обличчі, яке не знало хвороб, у світло-блакитній сукні, обшитій ликами святих із німбами й хрестами, підперезана гаптованим золотом поясом з тасьмами та срібними дзвіночками. На плечах мала застібнуту на кришталеву брошку білу полотняну накидку, що тяглася за нею по долівці. Яскраво-золоте волосся дівчини було обмотане навколо голови й закріплене шпильками зі слонової кістки. Того весняного дня вона вперше зібрала волосся на знак заміжжя, через що відкрилася її довга струнка шия. Складно було відвести від неї очі.
Дорогою до застеленого білим вівтаря вона перехопила мій погляд, і її очі, й так повні радості, засвітилися зі ще більшим запалом. Етельфледа усміхнулася до мене, я відповів тим же, і, радісно засміявшись, дівчина підійшла до батька та свого судженого.
— Вона тебе дуже любить, — усміхнено зауважила Ґізела.
— Ми знайомі, відколи вона була ще дитям, — відповів я.
— Вона й досі дитя, — промовила тихо Ґізела, коли наречена стала перед прикрашеним квітами вівтарем з хрестом посередині.
Пригадую, як думав тоді, що Етельфледу на тому вівтарі приносять у жертву, та коли так, то стати тою жертвою — її власне бажання. Дитиною вона була бешкетною і примхливою. Я не сумнівався, що життя під наглядом сварливої матері й суворого батька їй осоружне і в шлюбі дівчина вбачала порятунок від душної побожності, що панувала при вессекському дворі, тож у той день нова Альфредова церква аж бриніла її радістю. Я навіть побачив, як плаче Стеапа — чи не найславетніший вояк усього Вессексу, котрий, як і я, в Етельфледі душі не чув.
У храмі зібралося близько трьох сотень відвідувачів. Були там і франкські посланці з-за моря, і гості з Нортумбрії, Мерсії, Східної Англії та валлійських королівств, і всім їм — поголівно священникам та шляхтичам — відвели почесні місця біля вівтаря.
Були серед них і вессекські олдермени з рівами, тоді як найближче до жертовника купчився темний гурт попів та ченців. Самої служби я майже не чув, оскільки ми з Ґізелою стояли в кінці зали, де могли вільно потеревенити зі знайомими. Час до часу котрийсь із попів суворо закликав до тиші, однак ніхто не звертав уваги.
Ґізела обійнялася з настоятелькою вінтанчестерського сестринця Гільдою. Моя жінка мала двох подруг-християнок. Першою була Гільда, котра якось пішла з церкви і певний час була моєю коханкою, другою — Тира, Раґнарова сестра, з якою ми разом зростали і любили одне одного, як рідні. Ясно, що, як данка, Тира була вихована шанувати Тора та Одіна, однак прибувши у Вессекс, охрестилася. Вдягнена вона була як черниця, в сіру рясу з каптуром, що приховував її сліпучу красу. Стан, зазвичай тоненький, як у Ґізели, але нині обважнілий від вагітності, був підперезаний чорним поясом.
— Ще одне? — запитав я, ніжно кладучи руку їй на живіт.
— Зовсім скоро, — відказала Тира.
Вона вже народила трьох дітей, з яких вижило лише одне — хлопчик.
— Ненаситний у тебе чоловік, — із вдаваною суворістю сказав я.
— Така воля Божа, — відповіла Тира без тіні жарту.
Весь гумор, яким вона повнилася в дитинстві, випарувався разом з наверненням, хоча, правду кажучи, найвірогідніше, вона втратила його за роки полону в Дангольмі, де її утримували братові вороги. Ґвалтуваннями і знущаннями поневолювачі звели її з глузду, і щоб звільнити її, нам із Раґнаром довелося проривалися в Дангольм із боєм. Однак саме християнство звільнило її від безумства і зробило з неї виважену жінку, котра тепер дивилася на мене суворим поглядом.
— Як поживає твій чоловік? — спитався я.
— Добре, дякую, — прояснилась вона.
Тира віднайшла любов — і не лише Господа, а й доброго чоловіка, за що я був неймовірно вдячний.
— Звісно, якщо народиться хлопчик, ти назвеш його Утредом, — мовив я.
— Якщо король дозволить, ми назвемо його Альфредом, — відповіла Тира. — Коли ж народиться дівчинка, то буде Гільда.
На таке Гільда не змогла стримати сліз, а тоді й Ґізела поділилася звісткою про свою вагітність, і вся трійця завела розмову про дітей. Я ж відділився від них і розшукав Стеапу, котрий на добру голову вивищувався над рештою гостей.
— Чув, що я збираюся прогнати Зіґфріда та Еріка з Лундена? — запитав я в нього.
— Мені казали, — неспішно, розмірено промовив він.
— Підеш зі мною?
Він тільки усміхнувся, і я сприйняв це за згоду. Стеапа мав хижий лик, шкіра на якому настільки туго обтягувала величезний череп, що складалося враження, ніби він постійно сердиться. У битві він, велетень, що не знає жалю й не має рівних у володінні мечем, наганяв жах. Народжений у рабстві, завдяки кремезності та бойовій майстерності він зумів піднятися до теперішнього статусу: служив в особистій варті Альфреда, мав власних рабів і велику частку родючих вілтунширських угідь. Усі побоювалися Стеапу через сердитий вираз, що ніколи не сходив з його лиця, але я знав, що насправді він добрий, хай і не вельми розумний. Та хоч клепки йому трохи й бракувало, він мав доброту і вірність.
— Я попрошу короля відпустити тебе, — сказав я.
— Він захоче, щоб я пішов з Етельредом, — відповів Стеапа.
— Але тобі було б приємніше піти з тим, хто вміє битися, чи не так?
Стеапа кліпнув, поволі докумекуючи шпильку, яку я відпустив на адресу кузена.
— Я битимуся, — зрештою прорік він, обіймаючи здоровенною ручищею плечі своєї дружини, тендітного створіння з тривожним личком і маленькими очицями.
Я ніяк не міг запам’ятати її імені, тому просто чемно кивнув їй і проштовхався далі крізь натовп. Мене знайшов Етельвольд. Альфредів небіж був уже п’яний, з червоними очима. Колись він був вродливим юнаком, але нині його обличчя взялося зморшками, а під шкірою виступали червоні жилки. Він потяг мене до виходу з церкви, під полотнище, на якому червоними вовняними нитками було вишито довжелезне гасло: «Все, чого з вірою в молитві попросите, те й одержите. В молитві прошене вірою здобудеться». Скоріш за все, вишивку виконала Альфредова дружина зі своїми дамами, однак сам заклик був аж занадто альфредівський. Етельвольд настільки сильно вчепився в мій лікоть, аж було боляче.
— А я думав, ми на одному боці, — докірливо прошипів він.
— Так і є, — відповів я.
Він глипнув на мене підозріливо:
— Ти бачив Бйорна?
— Я бачив чоловіка, що вдає з себе живого мерця.
Це зауваження він пустив повз вуха. Я здивувався, бо чудово пам’ятав, як зустріч із Бйорном вразила його настільки сильно, аж він протверезів.
Однак тепер на моє спростування вистави з постанням людини з мертвих Етельвольд не звернув ані найменшої уваги.
— Ти не розумієш, — сказав він, стискаючи мене за лікоть, — це наша нагода!
— Яка нагода? — терпляче спитав я.
— Здихатись його.
Промовив він це надто гучно, тому до нас повернулося кілька голів. Я не відповів. Ясно, що Етельвольд мріяв позбутися свого дядька, проте самому завдати удару йому бракувало мужності, тому він і не покидав шукати можливості укласти зі мною союз. Зазирнув мені в обличчя, але, не знайшовши там підтримки, відпустив мою руку.
— Вони питали, чи покликав ти Раґнара, — тихо промовив він.
Отже, Етельвольд підтримує зв’язок із Зіґфрідом. Це було вже цікаво; а втім, нічого дивного.
— Ні, — відповів я, — не кликав.
— Заради Бога, чому?
— Тому що Бйорн — брехун, — сказав я. — Мені не судилося стати королем Мерсії.
— Якщо я таки посяду вессекський престол — тікай, рятуй своє життя, — сердито просичав Етельвольд.
Я тільки всміхнувся і зміряв його незмигним поглядом. Він відвернувся, бурмочучи щось собі під носа, подивився на церкву і нараз спохмурнів.
— Данська сука, — лайнувся він.
— Яка така данська сука? — уточнив я, на хвильку подумавши, що то він здумав обзивати Ґізелу.
— Ота сука, — кивнув він на Тиру. — Та, що вискочила за придурка і тепер тільки те й робить, що молиться. Он та, пузата.
— Тира?
— А яка ж краля, — мрійливо бовкнув Етельвольд.
— Так, вона красуня.
— Тільки вийшла за дурного діда! — промовив він, зневажливо косячись на Тиру. — Хай тільки вибздить із себе те щеня, то завалю її на спину й покажу, як оре ниву справжній чоловік.
— Ти знаєш, що вона моя подруга? — запитав я.
Він миттю стривожився. Вочевидь, не знав раніше про мою прихильність до Тири, тому спробував виправдатися.
— Просто вона мені дуже подобається, — пробелькотів він, — не більше.
Усміхнувшись, я нахилився й прошепотів йому на вухо:
— Тільки торкнешся до неї, і я встромлю меча тобі в сраку, розпорю від калитки до горлянки, а кишки згодую свиням. Торкни її хоч раз, Етельвольде, і тобі кінець.
На тому я пішов. Він був дурним пияком та гульвісою, тож якоїсь загрози я в ньому не вбачав. Як виявилось пізніше, даремно. Що б там не було, а йому по праву належала вессекська корона, проте, крім нього та ще кількох таких же йолопів, ніхто не вірив, що він посяде Альфредове місце. Бо Альфред мав усе, чого бракувало його небожеві: розум, розважливість, працьовитість і серйозність.