Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 19)

Та навіть він радів того дня, бо в нього на очах його донька виходила за чоловіка, котрого він любив як рідного сина. Слухаючи чернечих співів, він обводив поглядом свою церкву з золоченими колонами й мальованими статуями, міркуючи про те, що цим шлюбом здобуває контроль над півднем Мерсії.

А це означало, що Вессекс зростає, як ті діти в лонах Тири та Ґізели.

Біля церкви, де на осонні гості очікували запрошення на бенкет в Альфредовому палаці, мене здибав отець Беокка.

— Такий галас у церкві зчинили! — поскаржився він. — Святий день надворі, Утреде, відзначення священного таїнства, а вони галдять, як на базарі!

— Я один з таких, — зізнався я.

— І ви? — перепитав він, косячись на мене. — От кому-кому, а вам це негоже. Що за манери? Це неповага до Господа! Я прикро вражений, Утреде! Вражений і розчарований!

— Так, отче, — мовив я, усміхаючись.

Усе життя Беокка тільки й робив, що повчав мене. Коли я був малий, він служив батьковим священником і сповідником, а коли мій дядько захопив Беббанбурґ, покинув Нортумбрію, знайшовши прихисток при дворі Альфреда, котрий належно оцінив його богобоязність, ученість і завзяття.

Прихильність самого короля сприяла тому, що люди перестали насміхатися з Беокки, котрий, направду, був чи не найбридкішим чоловіком у Вессексі. Клишоногий, косоокий, мав калічену руку і був сліпий на одне око, котре взялося пеленою такою ж білою, як його волосся, позаяк йому йшов уже п’ятий десяток літ. Забачивши його на вулиці, дітлахи тицяли пальцями, а дорослі хрестилися, вважаючи таку потворність тавром нечистого, коли ж у дійсності щирішого християнина я зроду не знав.

— Радий вас бачити, — приязно додав він, немов боявся, що я йому повірив. — Чи відомо вам, що король бажає аудієнції з вами? Зустріч призначено після бенкету.

— До того часу я нап’юся.

Зітхнувши, він простяг до мене здорову руку і сховав молот Тора, що висів у мене на шиї, під сорочку.

— Постарайтесь не напитися, — промовив він.

— Може, краще завтра?

— Утреде, у короля багато справ, він не може чекати, коли буде зручно вам!

— Тоді йому доведеться розмовляти зі мною п’яним, — сказав я.

— Мушу попередити, що він хоче знати, як скоро ви зможете взяти Лунден. Власне, для того він вас і викликає.

Нараз Беокка замовк, бо до нас підійшли Ґізела з Тирою, і його лик аж просяяв від щастя.

Він дивився на Тиру як зачарований, а коли вона до нього всміхнулася, мені здалося, його серце від гордощів от-от вискочить із грудей.

— Любонько, ти не змерзла? — дбайливо запитав він у неї. — Можу принести тобі накидку.

— Мені не холодно.

— Оту накидку, синю?

— Мені тепло, любий, — запевнила вона, кладучи руку йому на плече.

— Мені не важко! — не вгавав Беокка.

— Милий, мені зовсім не холодно, — повторила Тира, а Беокка так і стояв, конаючи від щастя.

Усе життя Беокка мріяв про супутницю, прагнув зустріти якусь порядну жінку, котра б вийшла за нього і народила йому дітей, та через відразливу зовнішність не отримував нічого, крім насмішок, аж до того дня на залитій кров’ю горі, коли він зустрів Тиру і прогнав демонів з її душі.

Відтоді вже ось чотири роки вони жили в шлюбі. Одного погляду на них було достатньо, аби зрозуміти, що ніде в світі не знайти пари, в якій люди аж настільки не підходили б одне одному: старий, бридкий піп-зануда і молода золотокоса данка. Одначе, стоячи поруч, я відчував, як від них, наче теплом від вогнища зимової ночі, віє радістю.

— Не можна тобі бути на ногах так довго, серце моє, — сказав Беокка. — Дай-но я принесу ослінчик.

— Ще трохи, і я посиджу, любий мій.

— Чи, може, краще стілець. Ти точно не змерзла? Бо мені не тяжко принести тобі накидку!

Ґізела зиркнула на мене і всміхнулася, проте Беокка й Тира хоч і метушились, але бачили все. Відтак Ґізела легенько кивнула головою, я глянув у той бік і побачив молодого ченця, що стояв неоддалік, не зводячи з мене очей. Було ясно, що він чекає нагоди поговорити зі мною й страшенно переживає. Молодик був кощавий, не дуже високий, мав каштанове волосся і бліде лице, напрочуд подібне до Альфредового: той же неспокійний, збентежений погляд, ті ж серйозні очі, тонкі уста і, судячи з чернечої ряси, та сама щира побожність. Нестрижена чуприна вказувала на те, що він поки лише послушник. Коли я повернувся до нього, юнак упав на коліно.

— Лорде Утреде, — промовив хлопець покірно.

— Осферте! — озвався Беокка, завбачивши молодого монаха. — Тобі слід бути на студіях! Церемонію завершено, а послушників до бенкету не запрошували.

Не звертаючи уваги на Беокку, Осферт схилив голову і звернувся до мене:

— Ви були знайомі з моїм дядьком, пане.

— Та невже? Я знаю багатьох людей, — сказав я, готуючись відмовити йому, бо знав, що він прийшов до мене з якимось проханням.

— Його звали Леофрік, пане.

На згадку того імені всі мої підозри й ворожість моментально випарувалися. Леофрік. Я навіть усміхнувся.

— Я не просто знав, а любив його, — промовив я з теплотою.

Леофрік був бравим вессекським вояком, від котрого я й навчився воювати. Він називав мене дупоголовим, сварками, кулаками та образами він загартував мене і став моїм другом, яким залишався аж до загибелі на полі бою при Етандуні.

— Він був братом моєї матері, пане, — мовив Осферт.

— Назад до науки, юначе! — пригрозив Беокка.

Я стримав Беокку, взявши його за калічену руку.

— Як звуть твою матір? — спитав я в Осферта.

— Едґіта, пане.

Я нахилився і підняв його обличчя до себе. Тепер мені було не дивно, що він схожий на Альфреда, адже це був його позашлюбний син, прижитий від придворної покоївки. І хоч ніхто ніколи не визнавав, що хлопець Альфредів, це не було таємницею ні для кого. Перш ніж віднайти Бога, Альфред досхочу набавився з прислужницями, і Осферт був плодом його юної пристрасті.

— Чи досі вона жива? — запитав я.

— Ні, пане. Позаторік її скосила пропасниця.

— А ти що робиш тут, у Вінтанчестері?

— Готується вступити в церкву, — вклинився Беокка, — бо його покликання — стати ченцем.

— Я прагну служити вам, пане, — нервово пробубонів Осферт, заглядаючи мені в обличчя.

— Іди! — спробував прогнати хлопця Беокка. — Геть! Забирайся! Повертайся до книг, інакше перекажу наставникові, щоб відшмагав тебе!

— Тримав колись меча? — звернувся я до Осферта.

— Тільки того, що подарував мені дядько, пане. Він досі є у мене.

— Але ним ти не бився?

— Ні, пане, — відповів він, не зводячи, однак, з мене погляду тривожних, сповнених страху очей, що дивилися з лиця такого самого, як у батька.

— Ми проходимо житіє святого Седда, — сказав Осфертові Беокка, — і до заходу сонця я очікую побачити, як ти переписав перші десять сторінок.

— Ти хочеш бути монахом? — спитав я у хлопця.

— Ні, пане, — відказав він.

— Тоді ким? — продовжив я, не слухаючи Беокку, котрий, неспроможний пройти повз мою руку, якою я його стримував, не припиняв лементувати.

— Хочу піти слідами дядька, пане, — мовив Осферт.

Я ледь не зареготався. Леофрік був найзвитяжнішим воїном, що коли-небудь жив на землі, а переді мною стояв кволий блідий хлопчисько. Одначе я стримався й зберіг незворушний вигляд.

— Фінане! — гукнув я, й ірландець тут же вигулькнув біля мене.

— Так, пане?

— Цей юнак служитиме в моїй варті, — промовив я, даючи Фінанові гроші.