Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 21)

— У даному контексті, лорде Утреде, король розглядається як представник Господа Всемогутнього, а отже, це питання натякає на втіху, яку здобуває людина від близькості до Бога. Проте, боюся, ви не маєте розради ані в філософії, ані у вірі.

Похитуючи головою, він заходився мокрою ганчіркою стирати з рук чорнило.

— Краще б він шукав розради в Господі, мілорде королю, — озвався нарешті Ассер, — коли не бажає, щоб його душа палала у вічному полум’ї.

— Амінь, — промовив Етельред.

Альфред скрушно поглянув на свої руки, тепер усі вимащені чорнилом.

— Лунден, — промовив він, обережно змінюючи тему.

— Зайнятий розбійниками, котрі нищать торгівлю, — продовжив я.

— Це мені відомо, — буркнув він холодно. — Як і про чоловіка на ім’я Зіґфрід.

— Тепер він Зіґфрід Однопалий, — відповів я, — завдяки отцю Пірліґу.

— І про це мені теж відомо, — мовив король. — Та найбільше мене цікавить, що ви робили в компанії Зіґфріда?

— Шпигував за ними, мілорде, — завзято сказав я. — Як ото колись ви самі ходили шпигувати за Ґутрумом.

Я нагадав Альфреду про одну зимову ніч, коли він, як останній бовдур, перевдягнувшись музикою, подався в Сіппангам, який перебував під окупацією Ґутрума, на той час ворога Вессексу. Втім, такий прояв мужності мало не виліз королю боком, і якби я не прийшов йому на поміч, смію припустити, сьогодні Вессексом правив би Ґутрум. Я усміхнувся до Альфреда, але він, хоч і зрозумів, що я нагадую йому, як врятував його життя, замість подяки тільки скривився.

— Ми чули дещо інше, — накинувся на мене брат Ассер.

— І що ж ви чули, брате? — спитав я в нього.

Він підняв кістлявий палець:

— Що ви прибули в Лунден у супроводі розбійника Гастинґа. — До першого пальця доєднався другий: — Що Зіґфрід та його брат Ерік люб’язно вас прийняли. — Він зробив паузу і, зблиснувши на мене злим поглядом чорних очей, підняв третій палець: — І що погани величали вас королем Мерсії.

Відтак він неспішно зігнув усі три пальці, мовби його звинувачення беззаперечні. З удаваним подивом я струснув головою:

— З Гастинґом я знайомий уже багато років, відколи врятував йому життя, тож скористався цим для отримання запрошення в Лунден. Та й хто винен у тому, що Зіґфрід величає мене титулом, якого я не маю і не хочу?

Ассер не відповів, Етельред ніяково перемнувся, а Альфред продовжував незмигно дивитись на мене.

— Якщо ви мені не вірите, — повів далі я, — спитайте в отця Пірліґа.

— Його відправили назад у Східну Англію продовжувати місію, — грубо відрізав Ассер. — Але ми в нього розпитаємо. Навіть не сумнівайтеся.

— Я вже розпитав, — долучився Альфред, жестом угамовуючи Ассера, — і отець Пірліґ за вас поручився.

Останні слова він промовив украй обережно.

— Чому ж тоді Ґутрум не помстився за образу його послів? — спитав я.

— Король Етельстан, — мовив Альфред, називаючи Ґутрума християнським іменем, — відмовився від будь-яких претензій на Лунден. Тепер місто належить Мерсії, і його війська туди не поткнуться. Однак я дав йому обіцянку прислати до нього полонених Зіґфріда та Еріка. Це завдання я покладаю на вас.

Я кивнув, але нічого не сказав.

— Тож повідайте мені тепер, як плануєте захопити Лунден, — наказав Альфред.

Поміркувавши трохи, я спитав:

— Ви пробували сплатити їм викуп?

Таке питання Альфредові не сподобалося, але зрештою він кивнув і відповів коротко:

— Пропонував срібло.

— Запропонуйте більше, — мовив я.

Він поморщився:

— Більше?

— Місто буде складно взяти, мілорде, — повів я. — У Зіґфріда та Еріка кількасот вояків, а Гастинґ, як тільки дізнається про наш похід, приєднається до них. До всього, нам доведеться штурмувати кам’яний мур, а в таких атаках люди масово гинуть.

І знов позаду мене перемнувся Етельред. Я знав, що він хоче списати мої побоювання на боягузтво, та йому стало клепки промовчати.

Альфред похитав головою.

— Я пропонував їм срібло, — з прикрістю промовив він, — більше, ніж здатна уявити собі людина. Навіть золото пропонував, але вони відповіли, що згодні й на половину викупу, якщо додам до нього ще дещо.

Він кинув на мене викличний погляд, але я тільки знизав плечима: мовляв, він відхилив добру угоду.

— Вони хочуть Етельфледу, — сказав він.

— Та замість неї отримають мій меч, — войовничо мовив Етельред.

— Навіщо їм ваша донька? — здивувався я.

— Вони поставили таку умову, бо знають, що я на неї не піду, а ще — бо хочуть мене принизити.

Він стенув плечима, мовби показуючи, що цей випад нікчемний і дитинний.

— Отже, треба викинути братів Турґільсонів з міста, і це до снаги лише вам. Розкажіть, як ви це зробите.

Вдавши, ніби замислився, я промовив:

— У Зіґфріда недостатньо людей для оборони всього муру по периметру, тому ми спрямуємо масовану атаку на західну браму, за якою вже підемо у справжній наступ з півночі.

Насупившись, Альфред порився в стосі пергаментів, складених на підвіконні. Знайшовши, що шукав, втупився в писанину.

— Як я розумію, — проказав він, — у старому місті шість брам. Про яку саме ви говорите?

— Західну, — відказав я, — ту, яка найближча до річки. В народі вона зветься Луддовою.

— А що з північного боку?

— Там їх дві: одна веде прямісінько в старий римський форт, інша — на базар.

— Форум, — поправив мене Альфред.

— Ми підемо тією, що йде до базару, — провадив я.

— Не у форт?

— Форт є частиною муру, — пояснив я, — тож якщо захопимо ворота, однаково доведеться долати ще й його південну стіну. А ось як візьмемо базар, то відріжемо Зіґфрідові шлях до відступу.

І хоча це були нісенітниці, говорив я їх не просто так, бо таким був мій задум. Атака через Флеот з нового, саксонського міста на мури старого відтягне на себе вартових з Луддової брами, тоді як менший, але краще підготований загін, зайшовши з півночі, зустріне послаблену оборону. Потрапивши в місто, ті наші сили зайдуть Зіґфрідовому війську з тилу, відчинять Луддову браму і впустять решту армії. По правді, така стратегія нападу на місто була очевидна — настільки, що я не сумнівався: Зіґфрід буде до неї готовий.

Альфред задумався над моїми словами. Етельред мовчав, чекаючи, що скаже тесть.

— Річка, — нерішуче озвався Альфред, а тоді похитав головою, наче ця думка безглузда.

— Річка, мілорде?

— До міста можна підійти на кораблі? — все ще нерішуче спитав він.

Я дав ідеї трохи повисіти в повітрі, як ото коли дражниш цуцика шматочком м’яса. І нарешті цуцик кинувся на частування.

— Атака з річки — точно краща ідея, — промовив Етельред упевнено. — Візьмемо чотири-п’ять суден, підійдемо туди на течії, висадимося на причалі і вдаримо ззаду.

— Наступ із суші — це небезпечно, — задумливо прорік Альфред, і з його слів було видно, що він підтримує пропозицію зятя.

— І, найвірогідніше, завершиться провалом, — так само переконано закінчив Етельред, заледве приховуючи несхвалення мого плану.