Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 22)
— Чи розглядали ви атаку з річки? — звернувся до мене Альфред.
— Так, мілорде.
— Мені цей план здається найкращим! — твердо докинув Етельред.
Тепер же настала пора дати щеняті заслуженого прочухана.
— Біля річки, мілорде, також стоїть мур, — сказав я. — Навіть коли й висадимося на причалі, все одно доведеться долати його.
Той мур стояв одразу за причалом і теж був римської роботи, себто міцний, кам’яний і укріплений бастіонами.
— Он як, — тільки й мовив Альфред.
— Але, звичайно, мілорде, якщо мій кузен бажає вести атаку з річки, я його підтримаю.
Етельред не відповів.
— А той мур біля причалу, він високий? — поцікавився Альфред.
— Достатньо високий і нещодавно відремонтований, — відказав я, — але я, звісно, рахуюся з досвідом вашого зятя.
Альфред чудово розумів, що ні з чим я не рахуюся, тому глипнув на мене сердито і відповів таким же ляпасом, якого я завдав Етельредові:
— Отець Беокка повідомив мені, що ви забрали брата Осферта до себе на службу.
— Саме так, мілорде, — підтвердив я.
— Я готую брата Осферта для іншого, — суворо мовив Альфред, — тому поверніть його.
— Як скажете, мілорде.
— Його покликання — служити церкві, — вів далі Альфред, не вірячи моїй легкій згоді. Розвернувшись до вікна, додав: — Я не терпітиму Зіґфріда в себе під боком. Слід розблокувати річку для торгівлі й зробити це чимскоріше, — він закинув вимазані чорнилом руки за спину, і я бачив, як стискаються і розтискаються його пальці. — Мені необхідно, щоб це було зроблено до того, як закують зозулі. Лорд Етельред командуватиме військом, — закінчив він.
— Дякую, мілорде, — промовив Етельред, опускаючись на коліно.
— Одначе ви зобов’язані радитися з лордом Утредом, — сказав король, повертаючись до зятя.
— Звісно, мілорде, — збрехав Етельред.
— У лорда Утреда більше досвіду у військовій справі, — пояснив Альфред.
— І я ціную його допомогу, мілорде, — дуже переконливо ще раз збрехав Етельред.
— Я хочу, аби місто було взяте до того, як закують зозулі! — наголосив король.
Тобто в нас було приблизно шість тижнів.
— Коли розпочнете збір війська? — звернувся я до Альфреда.
— Негайно, — мовив він. — Забезпечення покладаю на вас.
— Я здобуду вам Лунден! — енергійно кинув Етельред. — В молитві прошене, мілорде, вірою здобудеться!
— Не потрібен мені Лунден, — грубувато відрізав Альфред. — Він належить Мерсії, вам, — кивнув він на Етельреда. — Проте я плекаю сподівання, що ви дозволите мені призначити там єпископа й управителя?
— Звісно, мілорде, — відповів Етельред.
Мені дозволили піти, залишивши тестя й зятя в компанії косопикого Ассера. Стоячи на осонні, я міркував над тим, як можна взяти Лунден, оскільки знав, що мені доведеться це зробити, причому так, щоб Етельред не розкусив мого плану. Зрештою вирішив, що мені це до снаги, щоправда, лише коли робити це потайки і з допомогою долі.
Відтак пішов шукати Ґізелу. Ступивши в зовнішній двір, біля одних дверей я побачив гурт жінок. Серед них була й Енфледа, і я рушив привітатися з нею. В минулому повія, колись вона була коханкою Леофріка, а нині — компаньйонкою Альфредової дружини.
Навряд чи Ельсвіта знала, що її компаньйонка — колишня шльондра, а коли й так, то їй явно було байдуже, бо між ними зав’язалася тісна дружба, заснована на спільному горі. Ельсвіту обурювало, що дружина вессекського короля не називається королевою, а Енфледа знала чоловіків занадто добре, аби довіряти хоч комусь із них. Та попри те я був до неї приязний, тому й звернув, щоб побалакати; але, забачивши мене, вона застережливо похитала головою.
Я зупинився й побачив, що Енфледа обіймає молодшу жінку, яка сидить на стільці, похнюпивши голову. Зненацька вона підняла очі й уздріла мене. Це була Етельфледа, чиє гарненьке личко було тепер бліде, змарніле й налякане. Було видно, що вона допіру плакала, бо очі досі мерехтіли від сліз. Спершу не впізнавши, вона нарешті роздивилася мене і спромоглася на сумну посмішку. Я відповів тим же, вклонився і попрямував далі.
І думав про Лунден.
Частина друга
Розділ четвертий
У Вінтанчестері ми погодили, що Етельред прибуде в Кокгем річкою разом з Альфредовою вартою, власним військом і всіма, кого зможе зібрати в обширних володіннях південної Мерсії. Як тільки він приєднається до мене, ми разом виступимо на Лунден з беррокширським фірдом і моєю особистою вартою. Альфред наголосив на необхідності діяти швидко, й Етельред пообіцяв, що все буде готове вже за два тижні.
Та сплив цілий місяць, а він так і не об’явився. Пташенята потроху вчилися літати серед дерев, що вже брались листом. Квітнули білим цвітом груші, туди-сюди з-під солом’яної стріхи нашого дому сновигали плиски. Я дивився на зозульку, котра пильно стежила за їхніми гніздечками, плануючи підкинути туди свої яйця. І хоча зозуля та ще не почала кувати, але я знав, що незабаром це станеться, а саме до тої пори Альфред дав нам часу на взяття Лундена.
Я ждав, помалу втрачаючи терпець. Те саме почували й мої вояки, котрі налаштувались на війну, і мир зробився їм немилий. Їх у мене було п’ятдесят шість душ — геть мало, ледь достатньо для команди одного корабля, — однак людям треба платити, а я в ті дні накопичував срібло. П’ятеро з моїх вояків були ще зовсім юнаками, що не пройшли випробування справжнім боєм у стіні щитів, тому, чекаючи на Етельреда, я нещадно ганяв тих п’ятьох молодиків, влаштовуючи їм нелегкі тренування. Одним з них був Осферт, Альфредів байстрюк.
— Він безтолковий, — не раз повторював мені Фінан.
— Дай йому час, — щоразу відповідав я.
— Дай йому данський клинок і молися, щоб він сам розпоров своє чернече пузо, — сплюнувши, сердито кинув Фінан. — Хіба король не наказував повернути його у Вінтанчестер?
— Наказував.
— То чого не відправити його туди? Нам від нього користі ніякої.
— Альфред і без того надто зайнятий, — промовив я, не слухаючи Фінана, — він уже забув про Осферта.
Це було не так. Альфред мав блискуче впорядкований розум, тому не забув, що Осферта немає у Вінтанчестері, а я порушив обіцянку повернути хлопця до науки.
— Але чому не відправити його назад? — не вгавав Фінан.
— Бо я дружив з його дядьком, — сказав я, і це вже була правда. Леофріка я любив як рідного і в пам’ять про нього був навіть готовий терпіти його небожа.
— Чи ви, пане, вирішили подражнити короля? — спитав Фінан і, широко вишкірившись, подибав геть, не чекаючи на відповідь. — Чіпляй і тягни, вилупку! — пригримнув він на Осферта. — Чіпляй і тягни!
Осферт обернувся до Фінана, і в цю ж мить Клапа торохнув його по голові дубовою ломакою. Був би це меч, лезо розрубало б йому шолом і розкроїло череп, однак дрючок тільки забив йому баки, і хлопець гепнувся на коліна.
— Вставай, лайдаче! — крикнув Фінан. — Вставай і махай сокирою!
Осферт спробував підвестися. Його бліде лице, обрамлене погнутим шоломом, який я йому видав, мало жалюгідний вигляд. Сяк-так зіп’явшись на ноги, він тут же хитнувся і знову плюхнувся на землю.
— Ану дай сюди! — гаркнув Фінан, вириваючи з його кволих рук сокиру. — А тепер дивись! Тут нема нічого складного! Навіть моя жінка так зможе!
П’ятеро молодиків билися проти п’ятірки досвідчених вояків. Хлопцям видали справжні сокири й наказали нападати на невелику стіну щитів, що складалася з п’яти чоловіків, озброєних палицями. Коли підійшов Фінан, Клапа вишкірився.
— Дивись і вчись, — звернувся Фінан до Осферта. — Чіпляєш сокирою верхній край ворожого щита. Невже це так складно? Зачепив, відтягнув, а тоді твій сусід добиває гада. А зараз, Клапо, покажімо, як треба, тільки повільно, і перестань либитися!
Відтак до смішного повільно вони взялися демонструвати прийом: сокира м’яко лягла за верхній край щита, і Клапа дав Фінану відтягти його на себе.
— Бачиш? — повернувся Фінан до Осферта, відкривши Клапу для удару. — Отак проривають стіну щитів! А зараз, Клапо, покажімо, як це робиться по-справжньому!
Клапа знову вищирився в передчутті чудової нагоди віддубасити Фінана ломакою. Ірландець зробив крок назад, облизнув губи і завдав блискавичного удару. Сокирою змахнув, як показував щойно Осферту, але Клапа підняв щит, прийнявши удар на нього, і щосили заїхав дрючком Фінанові по яйцях.
Спостерігати за тим, як б’ється ірландець, було завжди приємно. З усіх вояків, яких я будь-коли бачив — а бачив я чимало, — ніхто не вправлявся з мечем проворніше за нього. Я очікував, що від Клапиного удару він складеться вдвоє й покотиться на траву, та Фінан скочив убік, ухопив нижній край щита лівицею і щосили смикнув, вдаривши Клапу по пиці верхнім краєм. З носа в здорованя бризнула кров, Клапа заточився, а тим часом сокира різким гадючим кидком вчепилася йому за щиколотку. Фінан шарпнув, завалив Клапу на землю, і настала його черга реготатися.
— Не зовсім те, чого я тебе вчив, — сказав він Осфертові, — але так теж годиться.