Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 24)
— Я вбив не один десяток валлійців, — мовив мій кузен.
— У такому разі дани вам не страшні, — відказав Пірліґ, зовсім не образившись. — Одначе, пане, дозвольте я повторюся: треба поспішати. Погани знають про наш похід, і чим більше часу ми їм дамо, тим кращу оборону вони підготують!
Швидше ми могли б рухатися, якби в нас було вдосталь кораблів, але знаючи, що ми йдемо, Зіґфрід і Ерік перекрили весь Темс, тому, не рахуючи «Геофонглафа», ми назбирали лише сім суден, чого і близько не вистачало для всього нашого війська, тож річкою довелося перевозити тільки найповільніших вояків, провізію та Етельредових друзяк. Решта йшли суходолом, і дорога забрала в нас аж чотири дні, кожен з яких ми бачили вершників на півночі й кораблі нижче за течією, і я знав, що то Зіґфрідові розвідники ведуть підрахунок нашого нікудишнього війська, котре помалу наближалося до Лундена. А якось ми взагалі змарнували цілісінький день, бо була неділя й Етельред наполіг, аби попи, які нас супроводжували, провели службу. Слухаючи їхній спів, я спостерігав за ворожими вершниками, що кружляли довкола нас, і розумів, що в місто вже прибув Гастинґ зі щонайменше двома-трьома сотнями вояків, які підсилили оборону муру.
Всю дорогу Етельред перебував на борту «Геофонглафа», сходячи на берег лише для огляду вартових, яких виставляв я. Натякаючи на мою нетямущість, він постійно наказував їм змінити позиції, але я йому не заважав. Останню ніч подорожі ми провели на острівці, добутися на який можна було лише вузенькою гаткою з північного берега. Сам острів був густо порослий очеретами, болотистий, тому, якби й вирішив напасти, Зіґфрід би навряд чи дістався до нашого табору. Кораблі залишили в протоці, що звивалася з північного краю острова, де з початком відпливу, коли повітря сповнилось жаб’ячим кумканням, вони загрузли в густому мулі. Відтак розвели багаття, світло від яких дало б нам побачити наближення ворога, а я виставив по периметру острова варту.
Того вечора Етельред на берег не сходив, а лише відправив до мене слугу з наказом піднятися до нього на «Геофонглаф»; тож я, стягнувши чоботи і штани, побрьохав крізь в’язку твань до борту корабля. Зі мною пішов і Стеапа, начальник Альфредової варти. Служник спустив із борту відро й набрав води з річки, щоб ми вимили ноги, перед тим як одягнутись і прийти до Етельреда під шатро на кормі «Геофонглафа». Там із моїм двоюрідним братом нас зустрів командир його варти — молодий мерсійський шляхтич на ім’я Альдгельм, котрий мав довгасте підозріливе лице, чорні очі й густе чорне волосся, аж лискуче від оливи, якою він його змащував.
Була з ними й Етельфледа в супроводі покоївки та усміхненого отця Пірліґа.
Я вклонився їй, і вона, хоч без особливої радості, всміхнулася мені, а тоді повернулася до вишивання при світлі каганця. Білою вовною на темно-сірому тлі вона вишивала коня, що стояв дибки, — знамено свого чоловіка. Такий самий стяг, тільки значно більший, звисав нерухомо зі щогли корабля. Погода була безвітряна, тому дим з обох частин Лундена здіймався в небо нерухомою стіною на темному сході.
— Ідемо в наступ на світанні, — без усякого привітання проголосив Етельред. Він був у кольчузі і мав на поясі обидва клинки: меч і кинджал. Вигляд мав напрочуд самовпевнений, хоч і намагався говорити невимушено. — Проте я не наказуватиму своїм військам наступати, допоки не почую, що ти розпочав атаку.
Це мені не сподобалося.
— Ти не починатимеш атаки, допоки я не розпочну своєї? — перепитав я обачно.
— Хіба це не очевидно? — войовниче кинув Етельред.
— Ясно як день, — жартівливо додав Альдгельм.
До Етельереда він підлизувався точно так само, як той — до Альфреда, і, користуючись прихильністю мого кузена, зовсім не соромився відпускати в мій бік подібні шпильки.
— А от мені зовсім не ясно! — втрутився отець Пірліґ. — Ми погодили план, — звернувся валлієць до Етельреда, — за яким ви повинні відволікати ворога на західному мурі, відтягуючи на себе війська з північного, аби Утред провів удар.
— Я передумав, — легковажно відповів Етельред. — Тепер Утредові війська проведуть обманний маневр, а я висунусь у справжній наступ.
Він гордовито задер своє плескате підборіддя й подивився на мене, очікуючи заперечень. Етельфледа також кинула на мене погляд, з якого мені стало видно, що вона не згодна з чоловіком, проте, на подив усіх присутніх, я покірно вклонився.
— Слухаюсь, — промовив я.
— Так і буде, — сказав Етельред, неспроможний приховувати радість від легкої перемоги. — Можеш узяти свою варту, — додав він, неначе мав хоч якусь владу розпоряджатися моїми військами, — і ще тридцятьох чоловік.
— Але ж ми погодили, що я можу взяти п’ятдесят людей, — зауважив я.
— Цей план я теж змінив! — пихато бовкнув він.
Він і так уже наполіг, щоб люди з беррокширського фірду, мої вояки, поповнили його лави, на що я покірно згодився, як оце зараз добровільно віддавав йому славу за успішну атаку.
— Візьмеш тридцять чоловік, — повторив він суворо.
Я міг би — та й, мабуть, повинен був — заперечити, але розумів, що це нічого не дасть.
Етельред не був налаштований на суперечку, а тільки бажав похизуватися перед молодою дружиною своєю владою.
— Не забувай, що командувачем Альфред призначив мене, — додав він.
— Пам’ятаю, — відказав я.
Отець Пірліґ пильно поглянув на мене, дивуючись, чому я так легко дозволяю кузенові потакати собою. Альдгельм либився, вважаючи, либонь, що Етельред залякав мене своєю величчю.
— Ти висунешся перед нами, — повторив Етельред.
— У такому разі мені слід поспішати, — мовив я.
— Основну атаку поведуть мої війська, — провадив Етельред, — а ти з королівською вартою — одразу за нами, — додав він, звернувшись до Стеапи.
— Я піду з Утредом, — заперечив той.
Етельред закліпав.
— Ти командир Альфредової варти, — проказав він повільно, наче до малої дитини. — Ти приведеш її на місце, як тільки мої вояки поставлять драбини.
— Я піду з Утредом, — повторив Стеапа. — Так наказав король.
— Нічого подібного король не говорив! — мовив Етельред.
— Він так написав, — сказав Стеапа і, насупившись, сягнув у торбину, звідки видобув шмат пергаменту. Порозглядавши його так і сяк, мовби не впевнений, як правильно читати, він знизав плечима й передав записку моєму двоюрідному братові. Перечитуючи послання при світлі дружининого каганця, Етельред спохмурнів.
— Ти мусив би показати мені це раніше, — невдоволено проказав він.
— Я забув, — відповів Стеапа. — Мені дозволено обрати шістьох людей на свій розсуд.
Стеапа вмів сказати так, щоб одразу відпало всяке бажання сперечатися. Говорив повільно, сердито й наполегливо, чим справляв враження, ніби він занадто тупий, аби розуміти будь-яке заперечення його слів. А ще показував цим, що запросто заріже всякого, хто наважиться сказати хоч слово йому впоперек. Тож Етельред, почувши впертий тон велетня з хижим виразом на лиці, здався без бою.
— Коли того бажає сам король, — промовив він, віддаючи листа.
— Такий його наказ, — буркнув Стеапа, забираючи пергамент із таким виглядом, наче не знав, що з ним робити.
Мені навіть було здалося, що здоровило зараз його з’їсть, але він тільки викинув його за борт і сердито поглянув на стіну диму, що курився над містом на сході.
— Завтра постарайтеся без затримок, — звернувся до мене Етельред. — Від цього залежить успіх наступу.
Цим він явно нас відпускав. Інший на його місці почастував би нас елем та вечерею, але Етельред тільки відвернувся, тож ми зі Стеапою знову познімали штани й полізли назад у липкий мул.
— Ти сам попросив в Альфреда дозволу піти зі мною? — спитав я в Стеапи, продираючись крізь очерети.
— Ні, — відказав він. — Це він наказав мені йти з тобою. Такий його план.
— Чудово, — мовив я. — Мені це подобається.
Говорив я щиро. Колись ми зі Стеапою ворогували, але врешті між нами зав’язалася дружба, загартована спільною боротьбою, щитом до щита, проти спільного недруга.
— Ні з ким іншим я б не пішов, — з теплотою сказав я йому, зупинившись натягти чоботи.
— Я йду з тобою, — повільно протягнув він, — щоб тебе вбити.
Заклякши, я вибалушився на нього:
— Для чого, для чого?
— Мені наказано тебе вбити, — промовив він і, згадавши, що це ще не весь наказ, тут же додав, — якщо ти перекинешся на бік Зіґфріда.
— Але я цього не зроблю, — запевнив його я.
— Король хоче мати певність, — мовив Стеапа. — Той монах, Ассер, каже, що тобі не можна вірити, тому якщо ти ослухаєшся наказу, мені доведеться тебе вбити.
— Нащо ти мені це розповідаєш? — запитав я.
Він стенув плечима:
— Байдуже, готовий ти будеш до цього чи ні, я однаково тебе вб’ю.
— Ні, — відповів я. — Вбити мене ти тільки спробуєш.
Довгенько поміркувавши над моїми словами, він врешті похитав головою:
— Ні, я тебе точно вб’ю.
У твердості його наміру я не сумнівався.
Вирушили ми в непроглядній темряві, під затягнутим хмарами небом. Ворожі вершники, що наглядали за нами, повернулися в місто з сутінками, але я розумів: Зіґфрідові розвідники можуть чигати навіть у чорноті ночі, тому першу годину з лишком ми рухалися стежкою, що бігла берегом на північ. Попервах просуватися тим шляхом було тяжкувато, але згодом земля потвердішала і потяглася вгору. Схилом ми вийшли до села, де в мазаних глиною хатах під солом’яними стріхами блимотіли вогники. Штовхнувши двері однієї з них, я побачив родину, що перелякано збилася в купку біля вогнища. Налякалися вони, бо почули нас і знали, що серед ночі вулицею не шастає ніхто, крім тих, хто несе загрозу, небезпеку й погибель.