Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 25)

— Як зветься це поселення? — запитав я.

Якийсь час мені не відповідали, аж врешті чоловік нервово смикнув головою і сказав, що місце називається Падінтун.

— Падінтун? — перепитав я. — Тобто Паддина господа? А сам Падда тут?

— Він помер, пане, — мовив чоловік, — кілька років тому. Ніхто з тутешніх його не знав, пане.

— Ми друзі, — заспокоїв його я, — але якщо хтось вирішить поткнутися з дому, станемо ворогами.

Мені не хотілося, аби хтось із селян побіг до Лундена попередити Зіґфріда, що ми зупинилися в Падінтуні.

— Почули мене? — спитав я в чоловіка.

— Так, пане.

— Хто вийде з хати, тому не жити, — застеріг я.

Відтак я зібрав усіх вояків на вузенькій вуличці й наказав Фінану розставити варту біля кожної халупи.

— Не випускати нікого, — сказав я. — Хай собі ночують удома, але нікому не можна покидати село.

З темряви озвався Стеапа:

— Хіба ми не повинні йти на північ?

— Так, але не підемо, — відказав я. — От бачиш, пора тобі мене вбити. Я порушую наказ.

— Ох, — буркнув він, присідаючи.

Я почув, як рипнула шкіра його куртки і дзенькнули ланки кольчуги.

— По кинджал потягнувся? — запитав я. — Тоді постарайся розпанахати мене одним махом, щоб був один швидкий удар у живіт. Зажени лезо і ріж до серця, чув, Стеапо? Тільки дай мені спершу вийняти свій меч, гаразд? Обіцяю не бити у відповідь, просто хочу після смерті потрапити в палац до Одіна.

Він гигикнув:

— Ніколи не розумів тебе, Утреде.

— Я чоловік простий, — відповів я. — Мені б додому — більше я й не прошу.

— Не в палац до Одіна?

— Туди я ще встигну, але спершу хочу побувати вдома.

— В Нортумбрії?

— У своїй твердині над морем, — мрійливо промовив я, уявляючи Беббанбурґ на високому кряжі, під яким на скелі котить бурхливі хвилі сіре море, а з півночі, розносячи квилення білих чайок, дме нестримний вітрюган.

— Тій, яку в тебе вкрав дядько? — спитав Стеапа.

— Ельфрік, — злостиво проказав я і вкотре замислився про долю.

Ельфрік, молодший брат мого батька, залишився в Беббанбурзі, коли ми пішли в похід на Еофервік. Тоді я був ще зовсім малий. В Еофервіку батько поліг від данського меча, а мене віддали в рабство Раґнару Старшому, котрий прийняв мене як свого сина, тоді як мій рідний дядько, знехтувавши батьковим приписом, загарбав Беббанбурґ. Спогад про цю зраду навіки засів у моєму серці, де ятрив бажання розплати, і я знав, що одного дня поквитаюся за все.

— Настане день, — сказав я Стеапі, — коли я розпорю Ельфріка від калитки до грудей і дивитимусь, як він повільно конає. Серця не проколюватиму. Спостерігатиму за його муками й мочитимусь на нього. А тоді повбиваю його синів.

— А сьогодні що? — запитав Стеапа. — Кого ти вб’єш сьогодні?

— Сьогодні ми візьмемо Лунден.

Я не бачив його обличчя в темряві, але відчув, як він усміхнувся.

— Я так і сказав Альфредові: тобі можна довіряти, — промовив Стеапа.

Настала моя черга усміхнутися. Десь у селі завалував собака, але його тут же прицитькали.

— Шкода лиш, що я сам не знаю, чи може Альфред мені довіряти, — сказав я після довгої мовчанки.

— Чому? — не зрозумів Стеапа.

— Бо в якомусь розумінні я — зразковий християнин.

— Ти? Християнин?

— Я люблю свого ворога.

— Данів.

— Так.

— А от я їх не люблю, — стиха проказав він.

Дани вбили батьків Стеапи. Я не відповів, натомість задумавшись про долю. Коли три прялі наперед знають нашу долю, для чого тоді ми даємо обітниці? А коли порушуємо їх, це зрада чи все ж провидіння?

— То ти битимешся з ними завтра? — запитав Стеапа.

— Аякже, — мовив я. — Тільки бій буде не таким, як хоче Етельред. І цим я й порушую наказ, а тобі доручено мене вбити, якщо я так вчиню.

— Ну то вб’ю якось пізніше, — сказав Стеапа.

Етельред змінив погоджений план, навіть не підозрюючи, що я й без того не мав ані найменшого наміру його дотримуватися. Він був занадто очевидний. Як іще провадити атаку на місто, крім як відтягненням сил оборони від укріплень? Зіґфрід здогадається, що перша хвиля наступу призначена для відволікання, тому залишить гарнізон на місці, а коли визначить, звідки йде справжня загроза, ми всі загинемо на підступах до міста, і Лунден залишиться в руках норманів.

Отже, взяти Лунден можна лише хитрістю, нишком і з чималим ризиком.

— Ось що ми зробимо, — сказав я Стеапі. — Дочекаємося, поки Етельред покине острів, а тоді повернемось і візьмемо два кораблі. Далі буде дуже небезпечно, бо доведеться в темряві проходити крізь прогалину в мості, а кораблі там гинуть навіть у білий день. Та якщо таки пройдемо — отримаємо легкий доступ до старого міста.

— А я думав, уздовж річки берегом тягнеться мур.

— Так і є, — погодився я, — тільки в одному місці він провалений.

Один римлянин спорудив собі на березі маєток, до якого провів канал, пробивши мур. Напевно, він був дуже багатий, якщо захотів мати для свого корабля окрему пристань, заради якої зняв частину стіни. Тудою я і планував потрапити в Лунден.

— А чого ти Альфредові про це не сказав? — поцікавився Стеапа.

— Бо, на відміну від нього, Етельред не вміє тримати таємниці. Він би неодмінно розбовкав про це комусь, і вже за два дні дани прознали б про наші наміри, — відповів я.

Це була правда, бо розвідники були не лише в нас. Розкрив би я свій план — і Зіґфрід з Еріком миттю загнали б у канал свої кораблі, а біля маєтку виставили гарнізон, тож ми б полягли, щойно ступивши на причал. Правда, ризик загинути нікуди не подівся, адже я не був до кінця певен, чи вдасться нам знайти дірку в мості, а коли й так — чи вийде прошмигнути крізь вузьку шпарку, в якій різко падав рівень води і пінилася бистра течія. Якщо не втрапимо точно і один з кораблів хоч на пів весла відійде вбік, його віднесе на поруйновані опори, команда випаде у воду, і я навіть не почую, як вони потонуть, бо броня і зброя миттю потягнуть їх на дно.

Замислившись — як завжди, надовго, — Стеапа врешті поставив добре питання:

— А чому не висадитися перед мостом? Мають же бути в мурі ворота.

— Їх там з десяток, — відказав я, — і Зіґфрід виставив варту скрізь. Але останнє, чого він очікуватиме, — це що ми спробуємо пройти під мостом.

— Бо то кладовище для кораблів?

— Саме тому, — підтвердив я.

Якось я на власні очі спостерігав там трощу. Торговельне судно зайшло в шпарину на спокійній воді, але стерничий узяв надто далеко вбік, і пошарпані опори пробили днище.

Та діра мала завширшки якісь сорок кроків і в тиху погоду, коли ріку не хвилювали вітер і течія, виглядала безневинно. Одначе все було далеко не так, бо лунденський міст — убивця кораблів. Та щоб узяти місто, я мусив його здолати.

А що ж буде, як нам вдасться його пройти, відшукати римську пристань і висадитись на берег? У такому разі нас буде мало, ворогів — багато і дехто з наших поляже, перш ніж Етельред здолає мур. Я торкнувся руків’я Подиху Змія й відчув срібний хрестик, прикріплений до нього. Його подарувала мені Гільда, колишня коханка.

— Зозулі ще не кували? — спитав я в Стеапи.

— Ще ні.

— Час вирушати, — мовив я. — Чи, може, ти таки хочеш мене вбити?