Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 27)

— Батько каже, що ви — найкращий воїн у нього на службі, — голосно проказала вона, аби це чули всі. — Проте він вам не довіряє.

Запала ніякова мовчанка. Еґберт прокашлявся і втупився в землю.

— Я ще ніколи не підводив вашого батька, — заперечив я палко.

— Він остерігається, що ваша вірність ненадійна, — мовила вона.

— Я дав йому слово, — так само пристрасно відповів я.

— А зараз присяги чекаю я, — сказала вона, простягаючи мені тендітну руку.

— Якої?

— Що ви збережете вірність батькові, — відказала вона, — оберете службу саксам перед данами і битиметеся за Мерсію, коли вона того потребуватиме.

— Міледі… — почав був я, обурений такою вимогою.

— Еґберте! — урвала мене Етельфледа. — Утред не отримає вояків, якщо не присягне на службу Мерсії, допоки жива я.

— Не отримає, міледі, — підтвердив Еґберт.

Допоки жива вона? Для чого це було сказано? Пригадую, як замислився тоді над її словами і тим, що мій план захоплення Лундена повис на волосині. Етельред позбавив мене необхідних сил, Етельфледа мала владу їх відновити, проте задля здобуття звитяги мені було потрібно зв’язати себе ще одною обітницею, давати яку я не хотів. Бо ж яке мені діло до Мерсії? Втім, тої ночі я прагнув провести військо під смертельним мостом, аби довести, що навіть це мені до снаги. Мені були небайдужі власні репутація та ім’я. Я прагнув слави.

Я видобув Подих Змія, знаючи, що саме по нього вона простягла руку, і подав меч їй. Відтак став на коліна і взяв її долоні, зімкнуті навколо руків’я.

— Присягаюся, міледі, — промовив я.

— Присягаєтеся вірно служити моєму батькові? — спитала вона.

— Так, міледі.

— І служити Мерсії, допоки живу я?

— Допоки живете ви, — повторив я, стоячи на колінах у грязюці й дивуючись власній дурості.

Я хотів бути на півночі, вільно від Альфредового ханжества жити в оточенні друзів, однак чомусь досі перебував тут і давав клятву вірності амбіціям Альфреда та його золотокосій доньці.

— Присягаюся, — промовив я, міцно стикаючи її долоні на знак відданості.

— Еґберте, дай йому вояків, — розпорядилась Етельфледа.

Від нього я отримав тридцять чоловік, але, мушу віддати йому належне, всі вони були в найкращій формі й молоді, коли ж старші й слабіші зосталися в таборі охороняти Етельфледу. Так у моєму розпорядженні опинилося понад сім десятків вояків, одним з яких був отець Пірліґ.

— Дякую вам, міледі, — сказав я Етельфледі.

— Тепер ви могли б і винагородити мене, — відповіла вона, знов по-дитячому, ніби й не було в ній ані краплі серйозності.

— Як?

— Візьміть із собою.

— Нізащо! — відрізав я.

На такий мій тон вона спохмурніла і зазирнула мені у вічі.

— Ти за щось розсердився на мене? — спитала тихо.

— Тільки на себе, міледі, — відказав я і відвернувся.

— Утреде! — нещасно протягнула вона.

— Я дотримаю слова, міледі, — відповів я, злий, що знову довелося давати клятву, проте вона забезпечила мені сімдесят чоловік, з якими я захоплю місто, і ці сім десятків воїнів уже були на борту двох кораблів, що виходили із затоки в бистру течію Темсу.

Я був на борту Раллиного корабля — того самого, якого ми забрали в Яррела, від чийого тіла, повішеного на дереві, вже давно залишився кістяк. Ралла стояв на кормі за стерновим веслом.

— Не впевнений, пане, що це добра затія, — сказав він.

— Чому?

Він сплюнув у чорну воду за бортом:

— Течія надто сильна. Під мостом вода нестиметься, як у водоспаді. Навіть коли вона спокійна, пане, та шпарина буває страшенно підступною.

— Головне — тримай рівно і молися своєму богові, — сказав я.

— Це якщо пощастить бодай роздивитися, де та дірка, — понуро додав він і озирнувся на Осріків корабель, але того не було видно за пеленою мороку. — Колись я вже бачив, як там проходять у відплив, — провадив він, — але то було вдень, та й річка не була в розливі.

— То вода нині убуває? — запитав я.

— І дуже стрімко, — буркнув Ралла.

— Тоді молися, — підсумував я, торкаючись свого амулета й руків’я Подиху Змія.

Наш корабель розганявся на бистрій течії. На далекому березі тут і там зблискувало світло від вогнищ у хатах, а попереду, під безмісячним небом, за чорною вуаллю виднілася тьмяна заграва — вогні нової, саксонської частини Лундена. То світилися численні багаття в місті, застував їх власний же дим, і я знав, що під його покровом на старий римський мур веде своє військо долиною Флеоту Етельред. Зіґфрід, Ерік та Гастинґ напевне знають про його наближення, адже хтось неодмінно прибіг із нового міста попередити мешканців старого. Дани, норвеги, фризи і навіть сакси, що зостались без пана, підготувалися й зайняли позиції на валах римського міста.

А ми тим часом неслися чорною річкою.

Ніхто не розмовляв. Кожен вояк на борту обох кораблів чітко усвідомлював небезпеку, на яку ми наражалися. Я рушив поміж рядів сидячих фігур, і отець Пірліґ, видно, відчувши моє наближення або ж помітивши відблиск вовчої голови, що увінчувала мій шолом, погукав мене ще до того, як я побачив його.

— Я тут, пане, — сказав він.

Він сидів скраю веслярської лави, і я, плюскаючи чобітьми по воді, що зібралася на днищі, зупинився біля нього.

— Ви помолилися? — запитав я.

— І не припиняв молитися, — серйозно відказав він. — Буває, мені здається, ніби Господь уже стомився слухати мій голос. Брат Осферт теж молиться тут зі мною.

— Я не брат, — невесело відповів Осферт.

— Але якщо Господь вважатиме інакше, твої молитви будуть дієвіші, — зауважив Пірліґ.

Альфредів байстрюк сидів з отцем Пірліґом. Фінан видав Осфертові латану кольчугу, зняту з якогось дана, що його прохромили саксонським списом. Мав юнак ще й шолом, високі чоботи, шкіряні рукавиці, круглий щит і два клинки — довгий і короткий, — так що, принаймні на перший погляд, справляв враження воїна.

— Мені наказано відправити тебе у Вінтанчестер, — звернувся я до нього.

— Я знаю.

— Я знаю, лорде, — нагадав йому Пірліґ.

— Я знаю, лорде, — неохоче повторив Осферт.

— Мені зовсім не хочеться відправляти королю твоє тіло, — мовив я, — тож не відходь від отця Пірліґа.

— Тримайся поруч, хлопче, — сказав Пірліґ, — наче закохався в мене.

— Іди позаду нього, — наказав я Осферту.

— Тоді забудь, що ми коханці, — поспішно кинув Пірліґ. — Уяви краще, що ти мій пес.

— І не припиняй молитися, — закінчив я.

Ніякої іншої корисної поради, крім того, щоб скинути з себе одяг, випливти на берег і повертатися в монастир, дати Осферту я не міг. Віри в його талант вояка я мав не більше за Фінана — себто жодної. Був Осферт геть ніякий: невмілий і незграбний. Аби не його покійний дядько, я б уже давно повернув його у Вінтанчестер, одначе Леофрік узяв мене таким самим зеленим хлопчиськом і зробив справжнім звитяжцем, тож я був готовий терпіти Осферта з поваги до пам’яті Леофріка.

Нове місто було вже так близько, що я відчував запах від вогню в ковальських горнилах і бачив відблиски світла на вулицях. Кинув погляд на міст, що перегороджував річку, але там усе було заховане під покровом темряви.

— Мені треба бачити прогалину, — озвався від стерна Ралла.

Я повернувся на корму, наосліп маневруючи між сидячими вояками.