Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 29)
От тільки від розвідників, котрих мав у Нортумбрії з десяток, я знав, що дядько зробив з моєю фортецею. Він закрив усі брами — зовсім прибрав, і тепер на їхньому місці були новенькі бійниці, високі, укріплені каменем, через що у твердиню можна було потрапити тільки стежкою, що вела до північного боку кряжа, на якому стояла фортеця. Кожен крок тою дорогою треба робити попід високим муром, ризикуючи щомиті зазнати нападу, а наприкінці шляху, з північного краю, де об скелі б’ється бурхливе море, стоятиме невелика брамка. За нею починається інша стежка, яка тягнеться до наступного муру зі ще однією брамою. Беббанбурґ міцно запечатаний, і щоб узяти його, потрібне військо, на яке мені не стане ніякого срібла.
— Щасти! — вирвав мене із задуми жіночий голос.
Старе місто почало прокидатись, і, забачивши нас, народ сприймав нас за данів, бо я наказав своїм вояками заховати хрести.
— Повбивайте всіх саксонських падлюк! — прокричав інший голос.
Наші кроки відлунювали від стін високих будинків, кожен із яких мав щонайменше по три поверхи. У деяких зверх цегли красувалася чудова ліпнина, і я замислився, як виглядає світ, у котрому всюди такі будівлі. Пригадую, як дивно мені було, коли я вперше піднімався римськими сходами, міркуючи про те, що в давноминулі часи ходити по них було звичною справою. Нині ж будують з кізяка, соломи і трухлого дерева. Звичайно, в нас також є муляри, але будувати з дерева набагато швидше, і хоч воно не менш швидко трухне, всім це байдуже. Гниє весь наш світ, а ми несемося зі світла в морок, щомиті наближаючись до темного хаосу, в якому ця серединна земля загине, а між богами спалахне війна, яка знищить усю любов, світло й радість.
— Тридцять років, — промовив я вголос.
— Це вам стільки? — перепитав отець Пірліґ.
— Стільки років простоїть палац, якщо його не лагодити, — сказав я. — Світ руйнується, отче.
— Господи, найшла ж на вас гризота, — кинув весело Пірліґ.
— Я дивлюсь на Альфреда і бачу, як він силується навести у світі лад, — вів далі я. — І чим? Зведеннями й пергаментами! Це ніби ставити загату з лози в повінь.
— Коли поставити загату правильно, — озвався Стеапа, котрий весь цей час мовчки слухав нашу розмову і тільки зараз вирішив долучитись, — вона відверне течію.
— Та й з повінню ліпше боротися, ніж тонути, — додав Пірліґ.
— Ви тільки погляньте! — вигукнув я, показуючи рукою на кам’яну звірячу голову на цегляній стіні.
Такого звіра я ще не бачив: це був великий кудлатий кіт, який тримав роззявлену пащу над полупаною кам’яною чашею, в яку з неї, вочевидь, раніше текла вода.
— Чи здатні ми сьогодні на таке? — гірко промовив я.
— Є майстри, котрі можуть таке зробити, — зауважив Пірліґ.
— І де ж вони? — сердито буркнув я, міркуючи про те, що всі ці речі — різьблені оздоби, цегла й мармур — виготовили задовго до того, як на наш острів прийшла Пірліґова віра.
Невже це через неї занепадає наш світ? Чи й справді древні боги карають нас за те, що більшість обрала шанувати розіп’ятого Господа?
Втім, цього я Пірліґові не озвучив, розваживши, що краще змовчати. Скрізь у цьому місті над нами височіли будівлі, крім однієї, від якої зосталися руїни. З-за рогу вибіг пес. Зупинився, задер ногу, а тоді загарчав на нас. У домі заплакала дитина.
Наші кроки відлунювали від стін. Більшість моїх вояків ішли мовчки, остерігаючись духів, які, на їхнє переконання, населяли ці залишки колишніх часів.
Дитя заголосило з новою силою, гучніше.
— Там, мабуть, сидить якась молоденька мамка, — бадьоро озвався Райпер.
Райпер — це було його прізвисько, що означає «злодій». Цей худорлявий англ із півночі був розумний, хитрий і не боявся ніяких духів.
— На твоєму місці я б не сподівався нікого кращого від кози, бо тільки їй буде байдуже, як від тебе смердить, — відказав Клапа.
Клапа був даном, котрий присягнув мені на вірність і неухильно дотримувався обітниці. Це був здоровенний парубок із селянської родини, добродушний і дужий, як бугай. Вони з Райпером дружили і не припиняли кпинити один з одного.
— Цить! — наказав я, доки Райпер не розпочав перепалку.
Я знав, що ми наближаємося до західного муру. Від причалу, на якому висадилися, місто йшло широким схилом угору, до палацу на верхівці пагорба. Схил почав вирівнюватись, а це означало, що ми наблизилися до долини Флеоту. Небо позаду розвиднювалось, і я розумів, що Етельред, либонь, гадає, ніби я провалив свою відволікальну атаку, яка мала статися перед самим світанком, і боявся, що через це переконання він відмовиться від власного наступу. Не виключено було, що він уже повів військо назад на острів. У такому разі ми залишимося самі в лігві ворога і нам прийде кінець.
— Поможи нам Господь, — зненацька промовив Пірліґ.
Я підняв руку, зупиняючи своїх вояків, бо попереду, на останньому відтинку вулиці, що вів у кам’яну арку, відому як Луддова брама, стояла група людей.
Озброєних. На їхніх шоломах, сокирах і наконечниках списів виблискувало світло подертого хмарами ранкового сонця.
— Поможи нам Господь, — повторив Пірліґ, хрестячись. — Їх там не менш як дві сотні душ.
— Більше, — сказав я.
Їх було так багато, що не всі поміщалися на вулиці, й воякам довелося розтягнутися навіть у провулки обабіч неї. Побачивши, що всі вони звернені до брами, я зрозумів їхні наміри, і думки мої вмить прояснилися, туман, що застеляв їх, випарувався. Ліворуч од мене стояв двір, і, показавши рукою на вхід, я наказав:
— Туди!
Пригадую одного вченого священника, котрий прийшов якось послухати мої спогади про Альфреда, з яких планував написати книгу. От тільки цьому не судилося статись, адже невдовзі після відвідин він помер від різачки, але був це чоловік напрочуд розсудливий і набагато терпиміший за інших попів. Пам’ятаю, він попрохав описати йому радість бою.
— Про це вам краще розкажуть поети моєї жінки, — відповів я.
— Поети вашої дружини ніколи не були на війні, — зауважив він. — Вони просто беруть пісні про інших героїв і заміняють імена.
— Справді?
— Ну аякже, — мовив він. — Хіба б ви, пане, не робили так?
Священник мені сподобався, і я охоче побесідував із ним, зрештою у відповідь на його питання зазначивши, що найбільша радість бою полягає в тому, щоб обвести ворога круг пальця. Чудово вгадати його плани до того, як він вдасться до дій, мати готову відповідь, щоб коли він зробить крок, який, за його задумом, повинен тебе вбити, загинув сам. І в ту мить вогкого досвітку на лунденській вулиці я знав, що робить Зіґфрід: сам того не усвідомлюючи, він віддає мені Луддову браму.
Двір належав купцеві, що торгував каменем. За кар’єр йому правила римська забудова Лундена, тому під стінами його дому стояли гори обтесаних каменів, готових до відправки у Франкію. Ще більше каміння лежало при воротах, які крізь прирічковий мур вели до пристані. Я припускав, що, остерігаючись атаки з річки, Зіґфрід перекрив кожну браму в мурі на захід від мосту, та він і уявити собі не міг, що хтось наважиться прошмигнути під ним і висадитись на незахищеному східному боці. Проте нам це вдалось, і поки моє військо чекало у дворі, я став на виході й поглянув на ворожі сили при Луддовій брамі.
— Чого ми ховаємося? — спитав мене Осферт своїм звичним тоном, яким він нарікав на все у світі.
— Між нами і брамою кількасот чоловік ворожого війська, — терпляче пояснив я. — Нас замало, щоб пробити їхній заслін.
— То ми приречені, — буркнув він, наче це було очевидно.
Захотілося стукнути його, та я, хоч і через силу, але стримався.
— Поясніть йому, що відбувається, — звернувся я до Пірліґа.
— У своїй мудрості Господь переконав Зіґфріда вивести військо з міста! — пояснив валлієць. — Вони відчинять браму, вийдуть на луг і нападуть на сили лорда Етельреда. Позаяк його військо складається переважно з фірду, а Зіґфрідове — зі справжніх вояків, неважко здогадатися, що там буде! — Отець Пірліґ приклав руку до кольчуги, під якою в нього був схований дерев’яний хрест: — Дякую, Господи!
Осферт ошелешено подивився на священника.
— Тобто, — протягнув він, — військо лорда Етельреда переб’ють?
— Багато їх загине! — бадьоро підтвердив Пірліґ. — Сподіваюся, хлопче, поляжуть вони з честю, інакше не чути їм ніколи райського хору.
— Терпіти не можу хори, — буркнув я.
— Неправда, — заперечив Пірліґ. — Тож бачиш, хлопче, — повернувся він знов до Осферта, — як тільки вони вийдуть за браму, обороняти її залишиться невелика групка вояків. От тоді ми і вдаримо! Спереду і ззаду Зіґфріда оточать ворожі сили, а в такому становищі кожен на його місці пошкодує, що встав так рано з ліжка.
В одному вікні на горішньому поверсі відчинилися віконниці, й на ранкове небо глянула молодиця. Широко позіхаючи, вона потягла руки, від чого лляна сорочка туго напнулась на грудях. Забачивши моїх вояків унизу, вона мимовільно осмикнулась і затулила пазуху руками, бо під легенькою сорочкою була гола-голісінька.
— Хвала Спасителю нашому за таку милість, — не відриваючи від жінки погляду, мовив Пірліґ.
— Та коли ми займемо браму, — вів Осферт, якого хвилювала зовсім інша справа, — на нас нападуть її оборонці.
— Саме так, — погодився я.
— А Зіґфрід… — почав він.
— Найвірогідніше, розверне своє військо і кинеться на нас, — закінчив я за нього.
— І що ж буде далі? — стрепенувшись, запитав він, не бачачи виходу, крім рік крові та погибелі.