Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 28)

— Якщо нічого не бачитиму, то не зможу зайти, — погукав до мене капітан.

— Як близько ми підійшли?

— Занадто! — в його голосі вчулася неприхована тривога.

Я піднявся до нього на платформу, звідки відкрився вид на оточене римським муром місто на пагорбах. Бачив я все завдяки численним багаттям, що підсвічували його в темряві. Ралла казав правду: ми були близько.

— Треба вирішувати, — сказав він. — Доведеться висадитися перед мостом.

— Але там вони нас помітять, — заперечив я, бо не мав навіть сумніву, що дани виставили варту на мурі біля річки.

— Значить, або загинемо там з мечем у руці, або ж просто потонемо! — сердито гарикнув Ралла.

Я виглянув перед собою, та не побачив нічого.

— Тоді обираю меч, — понуро прорік я, відчуваючи, як руйнується мій план.

Ралла набрав повні груди повітря, готуючись прикрикнути на веслярів, але так і не зробив цього, бо раптом далеко попереду, там, де Темс впадає в море, зажевріла смужка жовтого світла.

Не насичено яскраве, а тьмяне, мляве, воно ліниво виповзало з-між хмар. Над морем займався світанок — бляклий, він все ж давав трохи світла, тому-то Ралла і передумав брати курс до берега. Замість того, торкнувшись амулета на шиї, він повів корабель уперед.

— Присядьте, пане, і міцно тримайтеся, — сказав він.

Корабель затремтів, як той кінь перед боєм. Тепер ми вже не могли нічого вдіяти і безпорадно неслися потужною течією. Живлячись весняними дощами й талими снігами, вода прибувала сюди з усієї округи, збурюючись високими брижами перед самим мостом і з ревищем пінячись поміж кам’яних опор, щоби по центру мосту рівним потоком упасти на зріст дорослої людини в прогалину, а тоді вийти з іншого боку з такою ж силою, перш ніж остаточно вгамуватися. Я чув, як вирує вода біля мосту, як з громовим гуркотом накочуються на берег гнані вітром хвилі.

Ралла тримав курс на прогалину, що почала виднітися супроти темно-жовтого світіння на східному небокраї. Позаду нас лежала чорнота, крізь яку на лискучому від води носі Осрікового корабля все ж почали потроху змигувати відблиски світла, і так я знав, що він іде одразу за нами.

— Тримайтесь міцніше! — прокричав нам Ралла.

Наш корабель, трусячись, із шипінням помчав швидше. Побачивши чорні обриси величезного мосту, що нісся на нас, я присів під бортом і щосили вхопився за його край.

Зайшли в прогалину, і мені здалося, ніби ми падаємо, летимо в провалля між світами. Навколо стояв оглушливий рев. Вода боролася з каменем, рвала, трощила його, нестримно котячись, і шум від цього, гучніший навіть за стукіт Торового молота, стояв аж до небес. Корабель накренило, і я вже був подумав, що ми застрягли й зараз перекинемось, а далі на нас чекає смерть, — аж тут судно вирівнялось і понеслося далі. Вгорі над нами показалися чорні обламані колоди, з яких складався міст, ревище подвоїлось, палубу залило водою, і ми полетіли вперед. Щось торохнуло, ніби захряснулися двері Одінового палацу, і я повалився на живіт, збитий потоком води. Подумавши, що ми наскочили на камінь, я наготувався потонути — пригадую навіть, як міцно стиснув руків’я Подиху Змія, аби загинути зі зброєю в руках. Однак корабель вирівнявся, і я нарешті збагнув, що то гримнуло від удару носа об воду по той бік мосту, а ми досі живі.

— За весла! — проревів Ралла. — Пощастило вам, мерзотникам, тож гребіть!

На днищі було повно води, але ми тримались на плаву. На сході крізь рвані хмари проглядав світанок, і в його примарному світлі нам відкрилося місто і провалений мур на підході до нього.

— Решта справи, пане, тепер за вами, — проказав Ралла з гордістю в голосі.

— Тепер усе в руках богів, — сказав я, озираючись на те, як Осріків корабель видирався на світ із круговерті, що вирувала в перепаді річки.

Обидва кораблі вціліли, річка сама несла нас до того місця, де ми планували висадитись, але гребці розвернули судно і повеслували проти течії, щоб ми пристали до причалу зі сходу, бо коли нас помітять там, то подумають, що ми прибули з Бемфлеота, і сприймуть за данів, котрі прийшли на підкріплення гарнізону для відбиття удару Етельреда.

У затоці, в якій ми планували висадитися, стояв великий морехідний корабель. Я бачив його чітко, бо на білій стіні маєтку, що стояв на березі бухточки, палали смолоскипи. Корабель той був чудовий, його ніс і корма велично височіли над берегом, не прикрашені звірячими головами, адже нормани не хотіли відлякувати духів цих земель. На борту стояв один-єдиний вартовий, котрий, помітивши наше наближення, гукнув:

— Це хто?

— Раґнар Раґнарсон! — відповів я, кидаючи йому канат з моржевої шкури. — Бій уже почався?

— Ще ні, пане, — мовив чоловік, зловивши канат і прив’язуючи його до корми свого корабля. — Але як почнеться, всім їм буде смерть!

— То ми якраз вчасно?

Наш корабель стукнувся об інший, і я, злегка заточившись, скочив на порожню веслярську лаву.

— Чий це корабель? — спитав я у вартового.

— Зіґфрідів, пане. «Приборкувач хвиль».

— Прекрасне судно, — проказав я і різко обернувся. — Вперед! — крикнув я, і мої вояки почали діставати з днища корабля щити та зброю.

Позаду зупинився Осріків корабель, за низькою посадкою якого я зрозумів, що, проходячи міст, він перебрав води. На борт «Приборкувача хвиль» почали перелазити вояки, і норман, що його стеріг, побачив у них на шиях хрести.

— Ви… — промовив він, але не спромігся додати нічого більше й кинувся тікати на берег, та я перекрив йому шлях для відступу. На його лиці відбився подив. Подив і нерозуміння.

— Візьмися за руків’я меча, — наказав я йому, виймаючи Подих Змія.

— Пане, — простогнав він, мовби хотів попрохати зберегти йому життя, аж тоді збагнув, що приречений, бо я не міг ризикувати пощадити його.

Не можна було його відпускати, бо він попередить Зіґфріда про нас, а якщо зв’язати й залишити на борту «Приборкувача хвиль», його можуть знайти і звільнити. Він сам усе це чудово усвідомив, через що нерозуміння змінилося виразом гніву, і замість того, аби просто покласти руку на рукоять меча, він почав діставати його з піхов.

Та вже наступної миті загинув.

Одним потужним, швидким ударом Подих Змія прохромив йому горлянку.

Відчувши, як вістря протнуло шкіру і м’язи, я побачив кров. Рука чоловіка обм’якла і впустила меч назад у піхви, але я взяв її й поклав на руків’я, аби він точно загинув зі зброєю в руках і потрапив на бенкет у палаці загиблих воїнів. Міцно тримаючи його руку, я дав йому завалитися собі на груди, і його кров залила мені кольчугу.

— Відправляйся в палац Одіна, — прошепотів я, — і притримай там місце для мене.

Він не міг відповісти, захлинаючись кров’ю, що ринула з горла.

— Мене звуть Утред, — продовжив я, — і одного дня ми зустрінемося в палаці мертвих. Там ми будемо друзями й разом пиячитимемо і сміятимемось.

Я відпустив тіло чоловіка, нахилився, знайшов на шиї оберіг — молот Тора — і зрізав Подихом Змія. Сховав амулет у торбину, обтер лезо об сорочку вбитого і засунув меч назад у піхви. Відтак перейняв щит від Сітріка, свого слуги.

— А зараз — на берег! — сказав я. — Візьмімо це місто!

Настав час бою.

 

Розділ п’ятий

 

Раптом усе затихло.

Звичайно, не в прямому розумінні. Так само ревіла під мостом річка, об борти кораблів плюскотіли хвилі, потріскували смолоскипи на стіні маєтку і тупотіли ноги моїх вояків, що спускались на берег. Стукали об корабельні дошки щити й ратища списів, гавкали собаки в місті, десь хрипко ґакав гусак, але решта все мовчало. Темні хмари застували заграву, досвіток поблід.

— Що далі? — вигулькнув біля мене Фінан.

Поруч із ним стояв Стеапа, мовчазний.

— Підемо до брами, — сказав я. — Луддової.

Однак сам я ніяк не рушав з місця. Не хотілося. Я прагнув бути в Кокгемі з Ґізелою. Це зовсім не був прояв боягузтва. Воно завжди присутнє в людині, тоді як мужність, яка сподвигає поетів на складання пісень про нас, є не чим іншим як волею до подолання страху. Моє небажання рухатися далі пояснювалося втомою, щоправда, не тілесною: тоді я був молодий і бойові рани ще не встигли підточити мої сили. Я стомився від Вессексу, необхідності битися за короля, якого не любив. Стоячи на тому лунденському причалі, я не міг второпати, навіщо мені за нього битися. Озираючись через роки, сьогодні я розумію, що причиною знемоги було вбивство чоловіка, яке я допіру скоїв, пообіцявши приєднатися до нього в Одіновому палаці. Бо я вважаю, що ті, кого ми вбиваємо, стають нашою невіддільною часткою. Долі беруть невидимі нитки їхнього життя та обплітають ними наші, через що їхні духи продовжують мучити нас, допоки гостре лезо нарешті не утне наше власне життя. Мені було гірко від загибелі того вартового.

— Поспати зібралися? — запитав у мене отець Пірліґ, котрий також приєднався до Фінана.

— Ідемо до брами, — сказав я.

Все відбувалося наче вві сні. Я йшов, але думки були десь далеко. Напевно, так ходять нашим світом померлі, бо ж вони завжди повертаються, але зовсім не так, як у тій виставі, що розігрував Бйорн. Вони бродять по землі в найтемніші ночі, коли їх не бачить жодна жива душа. Мабуть, і бачать його лише наполовину, немовби знайомі місця, затягнуті холодною імлою. Я подумав, чи дивиться на мене батько, що він думає. Його я ніколи не любив, і це було взаємно, та й загинув він, коли я був ще зовсім малим. Одначе він був воїном, про якого поети складали пісні. Що б він подумав про мене? Я в Лундені замість того, щоб брати в облогу Беббанбурґ — сповняти свій обов’язок. Мусив би вирушати на північ, витративши все срібло на нових вояків, яких поведу в наступ беббанбурзьким перешийком, через мур, до високого замку, де станеться велика битва. Тільки після того я довіку зможу зажити у власній домівці, батьковій. Там я буду близько до Раґнара і далеко від Вессексу.