Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 30)

— Усе залежатиме від мого кузена, — сказав я. — Якщо він прийде нам на підмогу, ми переможемо. А як ні, — стенув плечима я, — тримай меча міцніше.

Зачувши рипіння від Луддової брами, я зрозумів, що її відчинили і вояки побігли на дорогу, яка вела до Флеоту. Етельред, коли навіть ще тільки готує атаку, побачить їх і постане перед вибором: залишитись і прийняти бій у саксонській частині міста або тікати. Я сподівався, що він залишиться, бо хоч і недолюблював його, та ніколи не помічав, щоб йому бракувало мужності. А от безрозсудства йому було не позичати, і це збільшувало ймовірність того, що він прийме бій.

Зіґфрідове військо виходило з міста довго. Спостерігаючи за ним із затінку двору, я нарахував щонайменше чотири сотні душ. Етельред мав у розпорядженні більш як три сотні вправних вояків, більшість із яких були з Альфредової варти, однак решта його сил походили з фірду, тому нізащо не втримають настільки потужну, люту навалу. Тож перевага була за Зіґфрідом, чиї люди зігріті, виспані та ситі, тоді як Етельредова армія йшла сюди цілу ніч і страшенно потомилася.

— Чим скоріше ми це зробимо, тим краще, — сказав я, не звертаючись ні до кого конкретно.

— То як, висуваймося? — запропонував Пірліґ.

— До брами йдемо спокійно! — гукнув я воякам. — Не бігти! Треба справити враження тутешніх!

І саме так ми вчинили.

З легкої прогулянки лунденською вулицею розпочалася запекла битва.

 

При Луддовій брамі залишилося не більше тридцяти чоловік. Частина з них були вартові, поставлені обороняти арку, а решта просто видерлись на платформу подивитися на Зіґфрідову перемогу. Якийсь одноногий здоровань на милицях піднімався нерівними кам’яними сходами. Зупинившись на півшляху, він обернувся і помітив нас.

— Якщо поспішите, пане, то ще встигнете приєднатись до них! — прокричав він до мене.

Паном мене він назвав, бо бачив перед собою дійсно пана. Перед ним був великий звитяжець.

Небагато хто міг дозволити собі вирушати на війну як я. Це могли зробити лише справжні ватажки: ярли, королі, лорди — ті, котрі вбили достатньо ворогів, щоб накопичити статок, на який придбали собі добрі кольчугу, шолом і зброю. І не абияку кольчугу. Моя була франкської роботи і коштувала більше за корабель. Сітрік начистив її піском, щоб виблискувала, як срібло. Поділ кольчуги сягав мені до колін і був прикрашений тридцятьма вісьмома молотами Тора. Котрісь були зі звичайної кості, інші — зі слонової або срібла, але всі колись висіли на шиях сміливців, яких я здолав у бою. Ці обереги я носив на собі, щоб, коли явлюся в палаці мертвих, їхні колишні власники мене впізнали, привітали і запросили випити елю.

Зверху на мені була пофарбована в чорне шуба з руна, на якій Ґізела вишила білу блискавицю від шиї аж до п’ят. У бою шуба заважала, але я не знімав її, бо вона робила мене дебелішим, хоч я й так був вищий і кремезніший за більшість. На шиї в мене висів молот Тора. Амулет був нікудишній: залізний, через що всякчас іржавів, а від постійного чищення зовсім прохудів і з роками втратив форму. Одначе той залізний оберіг я здобув ще в дитинстві власними кулаками і страшенно полюбив. Він є в мене донині.

Голову мені увінчував прегарний шолом, вичищений до сліпучого блиску, оздоблений срібним різьбленням і вовчою головою на маківці. Забороло його було прикрашене срібними завитками. Якби хтось подолав мене й забрав той шолом собі, миттю б збагатився, проте ворогів більше вабили мої браслети, котрі я носив по-данському — зверх рукавів кольчуги. Тих золотих та срібних браслетів було в мене так багато, що деякі доводилося надівати вище ліктя. Вони вказували на вбитих мною ворогів і нажиті скарби. Чоботи були з грубої шкіри, обшиті залізними штабами, що захищали ноги від списа, який міг пройти попід щитом. Сам щит, оббитий залізним обручем, ніс на собі зображення вовчої голови — моє знамено, зліва на поясі висів Подих Змія, справа — Осине Жало. Зі світанком позаду я виступав до брами, кидаючи на брудну вулицю довгу тінь.

Я був славним воєводою, котрий прийшов убивати, а ніхто на брамі й не здогадувався про те.

Нас бачили, але мали за данів. Більшість ворожих сил стояло на високій платформі, проте п’ятеро вояків залишилось у проході брами, стежачи за Зіґфрідовим військом, котре спускалося крутим пагорбом до Флеоту. Саксонське поселення містилося неподалік, і я надіявся, що Етельред іще там.

— Стеапо, — погукав я, поки ми були на достатній відстані, щоб вороги не чули, як я розмовляю англійською, — бери своїх людей і перебийте тих мерзотників під аркою.

Хижий лик Стеапи розтягнувся в посмішці.

— Хочеш, аби я замкнув браму? — запитав він.

— Хай буде відчинена.

Я планував заманити Зіґфріда назад, аби його вправніші вояки не перебили Етельредів фірд. Якщо ж ворота залишаться відчиненими, він охочіше піде в наступ на нас.

Браму було побудовано між двох великих кам’яних бастіонів, кожен з власними сходами, і я пригадав, як ще в дитинстві чув від отця Беокки опис раю. Заявивши, що вестимуть туди кришталеві сходи, священник захоплено змалював довжелезний марш скляних приступок, що тягнеться до небесного престолу, на якому сидить його бог. Довкола трону стоять янголи, кожен ясніший од сонця, а на сходах співають пісень святі, як він називав мертвих християн. Що тоді, що зараз мене це зовсім не вражало.

— На тому світі всі ми будемо богами, — сказав я Пірліґові.

Він здивовано глипнув на мене, не розуміючи, чому я кажу це йому.

— Ви хотіли сказати, що ми всі будемо з Богом, — поправив він мене.

— Хіба що у вашому раю, але не в моєму.

— Лорде Утреде, але ж рай лише один.

— Тоді хай ним буде мій рай, — мовив я, розуміючи, що моя правда — єдино істинна і що Пірліґ, Альфред та решта християн помиляються.

Атож, вони помиляються. Ми линемо не до світла, а від нього, скочуємося в хаос. Прямуємо до смерті та її обителі.

Наближаючись до ворога, я закричав:

— Пристанище для людей, справжніх воїнів! Дім, де виблискують мечі! Притулок для сміливців, сповнений звитяги! Оселя богів полеглих! Домівка смерті!

Усі навколо — друзі й недруги — повернулися в мій бік, маючи мене за божевільного. Може, я і сказився, подершись на сходи праворуч, з яких на мене отетеріло дивився чолов’яга на милицях. Я вибив одну підпору з його руки, і він упав. Милиця заторохтіла по сходах, аж тут один з моїх вояків наступив на неї.

— Притулок смерті! — прокричав я, і до мене повернулися вже всі на платформі, хоча й досі вважали мене за свого, бо всю цю божевільну маячню я викрикував данською.

Усміхнувшись за заборолом, я витяг Подих Змія. Нижче від мене, за межею мого поля зору, почали різанину Стеапа та його загін.

Менше десяти хвилин тому я мовби снив наяву, однак тепер на мене зійшов шал. Варто було б дочекатися, коли мої вояки піднімуться на платформу й утворять стіну щитів, але я, гнаний якоюсь силою, сам пішов уперед, продовжуючи кричати — щоправда, вже власне ім’я. Подих Змія затягнув свою сталеву пісню, я знову був повелителем війни.

Радість бою. Захват. Це не просто втіха, що ти долаєш ворога, а відчуття себе як бога. Якось я пробував пояснити це Ґізелі, а вона лиш торкнулася мого лиця довгими пальцями й усміхнулася.

— Невже воно краще за це відчуття? — спитала.

— Це те саме, — відповів я.

Але це не те саме. У бою ризикуєш усім заради репутації, а в ліжку — нічим. Ці дві радості можна порівняти, проте радість від жінки минуща, репутація ж вічна. Чоловіки, жінки — всі помирають, а репутація продовжує жити по нашій смерті, саме тому я й вигукував своє ім’я, коли Подих Змія забрав свою першу душу. Це був високий чоловік у погнутому шоломі, озброєний списом із довгим вістрям, яким він мимохідь замахнувся на мене, а я, так само мимохідь, відбив випад щитом і ввігнав Подих Змія йому в горлянку. Праворуч був ще один нападник, якого я звалив ударом плеча і наступив ногою на пах, одночасно приймаючи на щит меч із лівого боку. Відтак став над збитим ворогом так, щоб мур був у мене справа, а вороги — попереду. Я кинувся на них, вигукуючи:

— Утред! Утред Беббанбурзький!

Так я дражнив смерть. Пішовши на ворогів сам, дав їм оточити себе, але в ту мить я був безсмертний. Час для мене завмер, мої вороги зробились повільні, наче равлики, а я — швидким, як та блискавиця на моїй накидці. Не припиняючи кричати, я ввігнав Подих Змія одному з вояків в око, тиснучи, допоки вістря не вперлося в кістку з внутрішнього боку черепа, тоді змахнув мечем ліворуч, відбиваючи удар клинка, спрямований мені в обличчя, а щитом прийняв удар сокири. Відтак опустив Подих Змія, прохромив шкірянку чоловіка, котрий бив мене мечем, і прокрутив лезо, аби воно не застрягло в череві. З нього ринула кров і посипались кишки, а я тим часом скочив ліворуч і умбоном щита вибив з рівноваги нападника з сокирою.

Він поточився назад. Я висмикнув Подих Змія з живота останнього вбитого і махнув ним праворуч, парируючи випад іншого меча. Крутнувшись услід за ударом, побачив на лиці ворога непідробний жах, котрий тільки підживлює нещадність.

— Утред! — прокричав я, дивлячись на нього.

Відчувши наближення погибелі, він спробував відступити, але відхід йому перекрили свої ж вояки, що набігли ззаду. З усмішкою на устах я полоснув Подихом Змія йому по обличчю. Бризнула в ранкове повітря кров, а зворотний удар перетнув йому горлянку. Двоє інших проштовхалися повз нього, й одного я відбив мечем, а другого відштовхнув щитом.