Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 32)

Бо воїни боронять домівку, дітей, жінок та збіжжя, вбиваючи ворогів, котрі приходять забрати це все. Без воїнів на землі буде лиш розорена пустка, сповнена плачу й голосіння. Та найбільшою винагородою воїну буде не золото та срібло, яке він одягне собі на руки, а репутація, для того й потрібні співці. Вони розповідають легенди про чоловіків, що боронять землю і знищують ворогів. Ось це і є справжнє призначення поетів, хоч про бій на Луддовій брамі не існує жодної пісні.

На землі, що звалася колись Мерсією, досі співають похвалу лордові Етельреду, який здобув їм Лунден, і це гарна пісня, хоч у ній і словом не згадано мене, Стеапу, Пірліґа чи будь-кого, хто в той день бився по-справжньому. Слухаючи її, можна легко подумати, буцімто так звані «погани» розбіглися, щойно забачили Етельреда.

Але було не так.

Було і близько не так.

Я сказав, що нормани побігли на нас, і так воно й було, проте у тому, що стосувалося війни, Зіґфрід був зовсім не дурний. Бачачи, що ворота перекрили зовсім невеликі сили, він розумів: коли здолати нашу стіну щитів, усім нам кінець під тою римською аркою.

Я повернувся в заслін. Мій щит зімкнувся з рештою в ряді, ми наготувалися й очікували прийняти удар, аж тут я побачив, що насправді замислив Зіґфрід.

Коли стояли, його вояки не розгублено витріщалися на Луддову браму, а перегруповувались, і тепер їхній наступ вела група з восьми чоловік. Четверо несли довжелезні списи, тримати які було можливо лише обіруч. Та четвірка не мала щитів, зате біля кожного йшло по дебелому войовнику зі щитом і сокирою, позаду — ще більше зі щитами, списами й довгими мечами. Так я зрозумів, що зараз станеться. Четвірка списників на повному ходу вдарить по чотирьох наших щитах.

Під натиском ми відступимо на задній ряд, після чого вдарять вояки з сокирами. Вони не намагатимуться розбити наші щити, а будуть розширяти просвіт, який зроблять списники, збиваючи щити нашого другого ряду, щоб оголити його для удару задніх мечників. Зіґфрід мав на меті швидко розбити наш заслін, і я не сумнівався, що та вісімка не просто навчена розбивати ворожі стіни щитів, а й робила це не раз.

— Готуйсь! — крикнув я, хоч у тому не було потреби.

Мої вояки знали, що робити. Вони були готові стояти на смерть. У цьому вони присягнулися мені.

Я ж розумів, що ми загинемо, якщо Етельред не прийде. Зіґфрід вдарить усіма своїми силами, а ми не мали довгих списів, щоб відбити наступ їхніх чотирьох. Ми могли хіба що спробувати протриматись, однак були в меншості супроти ворога, який упевнено наступав. Їхні вояки вигукували образи, обіцяючи нам погибель, і вона неминуче насувалася.

— Може, зачинимо браму, пане? — спитав схвильовано Сітрік, що стояв за мною.

— Пізно, — відказав я.

На нас обрушився удар.

Четверо списників бігли з криками. Ратища їхніх списів були величезні, як весла, а наконечники — довгі, як кинджали. Тримали вони їх низько, і я розумів, що цілитимуть по низу наших щитів, аби нахилити їх, вирвати в нас із рук сокирами й миттю оголити нашу оборону.

І я знав, що цей план спрацює, адже на нас ішли Зіґфрідові руйначі заслонів. Вони тренувалися спеціально для цього, і в палаці мертвих, мабуть, повно їхніх жертв. Біжучи до нас, вони викрикували незв’язні погрози. Мені було видно їхні перекошені обличчя.

Їх було восьмеро: вісім закутих у кольчуги дужих бороданів, що наганяли страх. Міцніше вхопивши тримач щита, я присів, сподіваючись, що спис влучить у важкий металевий умбон по центру.

— Упріться нам у спини, — наказав я ряду за нами.

Я бачив, що один зі списів цілить у мій щит. Якщо влучить достатньо низько — відхилить його, щоб наступний вояк сокирою вирвав його в мене з рук і смерть спіткала мене цього весняного ранку. Я впер ліву ногу в щит, сподіваючись, що вона не дозволить йому смикнутися, та навіть так існував ризик, що вістря списа проб’є дерево і впнеться мені в пах.

— Готуйсь! — повторив я команду.

Списи неухильно неслися на нас. Я чітко бачив вишкір списника, котрий готувався всією вагою навалитися мені на щит. До зіткнення металу з деревом залишався всього один удар серця, але першим завдав удару Пірліґ.

Спочатку я не зрозумів, що діється. Очікував зіткнення зі списом і готувався відбивати сокиру Подихом Змія, та тут згори на нападників щось обвалилося. Дзенькнувши наконечниками, за якісь кілька кроків од мене попадали довгі списи, і вісімка розсипалася. Я був подумав, що то двоє Пірліґових вояків цибнули з платформи донизу, а тоді побачив, що валлієць скинув з бастіону два трупи. Обидва тіла були дебелі, закуті в кольчуги, тому вагою своєю вибили ратища з рук нападників, спричинивши замішання в передньому ряді ворога. Ще мить тому вони загрозливо сунули на нас суцільною лінією, а зараз уже спотикалися об убитих.

Ні на мить не замислюючись, я кинувся вперед. З сичанням замахнувся Подихом Змія, поцілив по шолому вояка з сокирою, тоді відсмикнув меч і побачив, як з-під розрубаного металу заюшила кров. Чоловік звалився, а я зацідив важким умбоном свого щита в лице списникові, відчувши, як тріщать його кістки.

— Щити! — проревів я, відступаючи на крок.

Фінан вискочив наперед разом зі мною і вбив іншого списника. Тепер дорогу перекривали три трупи і щонайменше один оглушений вояк, а поки я відступав до брами, з бастіону скинули ще два тіла. Важко гупнувши об землю, мерці відскочили від неї, а тоді лягли додатковою завадою на шляху наступу Зіґфрідових сил. Тоді я й побачив самого Зіґфріда.

Страхітливий у чорній ведмежій шубі, він ішов у другій лаві. Саме тільки хутро вже могло зупинити удар меча, та попід ним на ньому була блискуча кольчуга. Він прикрикував на вояків, щоб не зупинялись, але раптовий дощ із трупів зупинив їхнє просування.

— Вперед! — прокричав Зіґфрід, проштовхався в перший ряд і рушив прямісінько на мене.

Не зводячи з мене погляду, він не припиняв кричати, проте що саме — не пам’ятаю. Втративши темп наступу, його вояки, замість того щоб вдарити по нас на повному ходу, стишили крок і насували повільніше. Пригадую, як я виставив щит, зустрічаючи їхню стіну, й на мене навалилася страшна вага Зіґфріда, хоча він, певно, відчув те саме, бо жоден з нас не посунувся назад. Він замахнувся мечем, і, відчувши громовий удар по своєму щиту, я вдарив у відповідь. Відтак заховав Подих Змія. Це чудовий меч, одначе довгий клинок нікуди не годиться, коли дві стіни щитів припадають одна до одної, мов закохані. Вийнявши Осине Жало, свій кинджал, я намацав шпарину між ворожими щитами і завдав удару, нікуди, однак, не поціливши.

На мене навалився Зіґфрід, і ми подалися назад. Один ряд щитів в’їхав в інший, за кожним, лаючись і пріючи, з усіх сил тиснули вояки. В голову мені понеслася сокира, якою замахнувся чоловік позаду Зіґфріда, та за мною стояв Клапа, котрий підняв свій щит і прийняв удар, у якому, втім, було достатньо сили, аби віддача прийшлася мені по шолому. Мені забило памороки, але я струснув головою, і в очах розвиднилось. Інша сокира зачепилася за верхній край мого щита, і ворог спробував вирвати його мені з рук, та той настільки щільно притиснувся до Зіґфрідового, що навіть не ворухнувся. Зіґфрід лаяв мене, плював у лице, а я обзивав його скурвим сином і бив Осиним Жалом. Наткнувшись вістрям на щось тверде за ворожими щитами, я замахнувся і вдарив знову, але якої шкоди завдав тоді — не знаю донині.

Поети люблять оспівувати битви, проте жоден з них ніколи не стояв у першому ряді стіни щитів. Вони вихваляють вправність воїна, розказуючи, скількох ворогів той убив, оспівують блиск його клинка і добру здобич списа, проте в житті все далеко не так. Клинки там не виблискують, а гнуться. Вояки пріють, штовхають і лаються. Тільки-но сходяться дві стіни й починається штовханина, воїнів гине небагато, адже місця, щоб як слід змахнути мечем, там обмаль. Різанина починається, коли один із заслонів розсипається, однак ми продовжували стримувати першу хвилю атаки.

Я майже нічого не бачив, бо на очі наліз шолом, але чітко пам’ятаю роззявлений рот Зіґфріда, гнилі зуби й жовту слину. Він лаяв мене, я — його; мій щит здригався від ударів, а навкруги стояв оглушливий шум. Раптом хтось закричав, тоді почувся інший крик, і Зіґфрід миттю відступив. Уся його лінія посунула назад, і, подумавши, що так вони намагаються виманити нас із проходу, я зостався на місці. Виводити наш заслін з-під арки не наважувався, бо під нею з обох боків наші фланги закривав великий мур. Почувши третій крик, я нарешті второпав причину Зіґфрідового відступу. З муру на його вояків летіли каменюки. Ніхто не нападав на Пірліґа на мурі, тож його загін почав виламувати з нього камені й кидати ними по ворогу. Однією з брил оглушило вояка, що стояв за Зіґфрідом, і той перечепився об нього.

— Стояти на місці! — гримнув я на своїх, котрим не терпілося вибігти і скористатися відступом ворога, що, втім, означало б покинути прихисток арки. — Стояти! — повторив я сердито, і мене послухались.

Зіґфрід пішов у відступ. Розсерджений, спантеличений, він сподівався на легку перемогу, та натомість утратив людей, а наші ряди залишились недоторкані. Тільки в Кердіка лице було заюшене кров’ю, але на моє питання, чи не сильно його поранило, він похитав головою. Ззаду почувся рев, і наш заслін, який щільно збився під аркою, подався вперед від удару, завданого з вулиці. З того краю обороною командував Стеапа, тому я навіть не потрудився обернутись і глянути, що там робиться, бо знав: він утримає стрій. З ляскоту мечів над головою я збагнув, що в бій вступив і Пірліґ.