Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 33)

Побачивши, що Пірліґів загін теж б’ється, Зіґфрід розважив, що тепер йому не загрожує злива каміння, і наказав своїм воякам готуватися.

— Вбити падлюк! — проревів він. — Вирізати всіх! Тільки того дебелого не чіпайте. Він мені треба.

Наконечником свого великого меча він вказав на мене, і я пригадав назву того клинка: Страходар.

— Ти мій! — прокричав він до мене. — Я ще досі нікого не розіп’яв, тож потренуюсь на тобі!

На тому, засміявшись, він заховав Страходар у піхви й перейняв у одного зі своїх людей сокиру на довгому держаку. Зловісно вишкірившись, затулився щитом із зображенням ворона і наказав своєму війську наступати:

— Вбити всіх! Тільки здорового не чіпати! Решту — вирізати до ноги!

Однак цього разу замість того, щоб витісняти нас крізь арку, як той корок у шийці пляшки, його військо зупинилося на відстані меча від нас і спробувало постягати наші щити довгими сокирами.

Становище наше гіршало. Сокира — грізна зброя в бою заслін на заслін, бо навіть якщо ворог не здатний стягнути твого щита, нею він може розтрощити його на друзки. Я відчував Зіґфрідові удари по своєму щиту, бачив його сокиру в шпарку між дошками, але не міг подіяти нічого, крім як стримувати натиск. Вийти вперед сам не міг, бо це б порушило нашу оборону, а коли виступити всім заслоном, це оголить нам фланги і ми загинемо.

У ноги мені штрикав спис, по щиту періщили вже дві сокири. На весь наш куценький ряд сипались удари, не витримували щити моїх вояків, загибель була неминуча. Власної сокири в мене не було, бо я ніколи не мав особливої приязні до цієї зброї, хоч і розумів, наскільки вона смертельна. Стискаючи в руці Осине Жало, я вичікував, коли Зіґфрід підійде достатньо близько, щоб можна було всадити лезо кинджала повз щит у його здоровенне черево, однак він тримався на відстані, мій щит тріскався, і я усвідомлював, що будь-який наступний удар може розтрощити мені руку на криваве місиво зламаних кісток.

Врешті я вирішив ризикнути і скочив наперед. Зробив це несподівано, так що наступний Зіґфрідів удар пройшовся мимо, лише злегка зачепивши мені плече. Щоб орудувати сокирою, йому довелося опустити щит, тож я замахнувся і зробив випад Осиним Жалом йому в праве плече, та дорога кольчуга витримала удар. Він відступив. Я махнув, цілячись йому в обличчя, але він торохнув своїм щитом по моєму, відігнав мене назад і знову рубонув сокирою.

Дивлячись на мене злими очима з-за кудлатої бороди, він вишкірив гнилі зуби.

— Ти потрібен мені живим! — крикнув він, махаючи сокирою, але я вчасно закрився щитом, приймаючи удар умбоном. — Живим! — повторив він. — Я обіцяю тобі смерть, гідну нікчемного клятвопорушника.

— Ні в чому я тобі не клявся, — відповів я.

— Але загинеш саме такою смертю. Я приб’ю тебе до хреста по руках та ногах і слухатиму твої верески, допоки не обридне.

Ще раз залибившись, він заніс сокиру для удару, який остаточно розтрощить мій щит.

— Я оббілую тебе, Утреде Невірний, шкурою твоєю обіб’ю собі щит, потім насцю тобі в горлянку і станцюю на кістках.

Він замахнувся… а тоді обвалилося небо.

З платформи на Зіґфрідові ряди впав весь відрізок верхнього краю муру. Здійнялася курява, залунали крики скалічених. Шестеро вояків лежали на землі, тримаючись за зламані руки-ноги. Усі вони були за Зіґфрідом, котрий здивовано розвернувся до них, і саме тоді з арки зіскочив Осферт, Альфредів байстрюк.

Від падіння з такої висоти він мав би ноги переламати, але якимось чином уцілів. Приземлившись серед битого каміння і скалічених вояків із другої лави Зіґфрідового війська, він заверещав високо, як дівка, і замахнувся мечем норвегові на голову. Лезо гупнуло Зіґфріда по шолому, не пробивши металу, зате на хвильку оглушило велетня. Я вирвався на два кроки з заслону, відштовхнув оторопілого ворога побитим щитом і зробив випад Осиним Жалом йому в ліве стегно. Цього разу поцілив між ланками кольчуги і викрутив лезо, рвучи м’язи. Зіґфрід заточився, й Осферт, пополотнілий від жаху, штрикнув мечем йому в поперек.

Навряд чи хлопець тямив, що робить. Він обісцявся з переляку і, ошелешений, не бачив нічого навкруги, коли ворог приходив до тями, готуючись до нового нападу; але з відчаю Осферт завдав удару, достатньо сильного, щоб прохромити Зіґфріду не лише шубу та кольчугу, а й плоть.

Норвег заревів від болю. Біля мене був Фінан, котрий, як завжди, витанцьовував довкола ворога. Надуривши фальшивим випадом вояка, що стояв біля Зіґфріда, він полоснув того по обличчю й наказав Осфертові повертатися до нас.

Та Альфредів син заціпенів від страху. Ще мить — і йому був би кінець, якби я не скинув свій розтрощений щит і, скочивши від пораненого Зіґфріда, забрав хлопця. Відтак заштовхав його в другий ряд, а сам, не маючи щита для оборони, приготувався до нової навали.

— Боже мій, дякую, дякую, Господи всемогутній, — белькотів Осферт, і це було жалюгідно.

Зіґфрід стояв на колінах, зойкаючи від болю. Двоє чоловік відтягли його, і я побачив Еріка, котрий із жахом дивився на пораненого брата.

— Іди сюди і помри! — прокричав я до нього, але у відповідь Ерік тільки глянув на мене сумовито й кивнув, мовби кажучи, що розуміє звичай, який велить мені ображати його, але це ніяк не применшує його повагу до мене.

— Підходь! — горланив я далі. — Ходи до мене і зустрінься з Подихом Змія!

— Усьому свій час, лорде Утреде, — шанобливо, навіть докірливо відповів Ерік.

Він стояв біля пораненого брата, чиє становище змусило його військо завагатися. Вони стояли достатньо довго, щоб я встиг крутнутись і побачити, що Стеапа відбив атаку зсередини міста.

— Як справи на бастіоні? — спитав я в Осферта.

Досі переляканий, він вирячився на мене, тарабанячи:

— Хвала Ісусові Христу.

Заїхавши кулаком йому в живіт, я крикнув:

— Що діється вгорі?

Він роззявив рота, задихаючись, перш ніж зміг вичавити з себе:

— Нічого, пане. Погани не взяли сходи.

Я розвернувся знов до ворога. Пірліґ тримав бастіон, Стеапа — внутрішній бік брами, тож я мусив стримати натиск іззовні. Торкнувшись свого амулета, я погладив лівицею руків’я Подиху Змія і подякував богам за те, що досі живий.

— Дай сюди щит! — гримнув я на Осферта, вирвав у нього щит і просунув побиту руку в петлю, не зводячи очей з ворога, що шикувався у новий стрій. — Людей Етельреда бачив?

— Етельреда? — перепитав Осферт, наче вперше чув це ім’я.

— Мого кузена! — відрубав я. — Бачив його?

— А, так, пане. Він іде, — відказав Осферт таким тоном, ніби це дрібниця, звістка про хмари, що купчаться далеко на обрії.

Я ризикнув повернутись до нього:

— Іде?!

— Так, пане.

І це була правда: Етельред прийшов. На тому наш бій і скінчився, адже Етельред, не покинувши задуму атакувати місто, перевів своє військо через Флеот, завдав удару ззаду, і ворог відступив на північ, у бік іншої брами. Якийсь час ми його переслідували. Я дістав Подих Змія, бо для відкритого бою він годився значно краще, і навіть поцілив в одного з данів, що був такий гладкий, ледве біг. Він обернувся, зробив випад списом, але я прийняв його на щит, а наступним ударом відправив неприятеля в палац мертвих. Деручись схилом, Етельредові вояки кричали, і я збагнув, що вони можуть легко сприйняти моїх людей за ворогів, тому наказав своєму загонові повертатися до Луддової брами. Під аркою було вже порожньо, але по обидва її боки лежали скривавлені трупи й потрощені щити. Сонце підбилося вище, але через завісу куряви виглядало тьмяним брудно-жовтим диском.

Деякі з Зіґфрідових вояків полягли під муром, коли їхні ряди охопила така паніка, що декого навіть забили мотиками. Однак більшості вдалося втекти крізь сусідню браму і сховатися в старому місті, де з ними розправилися вже ми.

Це було дике, нестримне полювання. Зіґфрідові вартові, котрі охороняли мур, не знали, що їхня армія програла бій. Вони залишалися на бійницях, допоки не усвідомили, що їм кінець, і аж тоді кинулися навтьоки вулицями та провулками, в яких юрмилися чоловіки, жінки й діти, що рятувалися від навали саксів. Збігаючи з пагорбів, на яких стояло місто, вони скакали в кораблі, пришвартовані нижче за течією від мосту. Найдурніші пробували врятувати своє майно, і то була величезна помилка, бо їх, обтяжених добром, легко наздоганяли і рубали просто на вулицях. Верещала дівчина, яку затягував у будинок мерсійський списник. У канавах валялися трупи, над якими нишпорили пси. На деяких будинках було зображення хреста на знак того, що там живуть християни, однак такий захист не діяв, коли всередині були гарненькі дівчата. У дверях крихітної церкви з розп’яттям у руках стояв священник, вигукуючи, що всередині перебувають християнки, та його різко урвав удар сокири, здійнявся лемент. Кількадесятьох норманів застали в палаці, де вони охороняли скарби Зіґфріда та Еріка. Їх убили на місці, скропивши кров’ю римську мозаїку на плитках підлоги.

Найбільше руйнувань завдав фірд. Регулярні вартові були дисципліновані й трималися купи, і саме вони вигнали норманів з Лундена. Я залишився біля муру над річкою, на тій вулиці, якою ми прийшли в місто від своїх напівзатоплених кораблів. Тепер ми гнали втікачів, як вовча зграя — овець. Отець Пірліґ почепив стяг із хрестом на данський спис і махав ним у нас над головами, показуючи Етельредовим людям, що ми свої. З горішніх вулиць долинали крики й стогони. Я переступив через мертве дівчатко, золоті кучерики якого були перемазані кров’ю батька, котрий загинув біля неї. Останнє, що він встиг, — ухопити доньку за руку, і продовжував тримати її за лікоть навіть після смерті. Це нагнало на мене спогад про власну доньку, Стіорру.