Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 35)

— Я бачив, як він відступав, — відказав він, киваючи на річку.

— Жаль, — мовив я. — Він порушив присягу на вірність мені. Був би він тут, я б радо відпустив вас усіх в обмін на його шкуру.

Ерік пильно подивився на мене, розважуючи, чи правду я кажу.

— У такому разі вбий замість Гастинґа мене, — промовив він нарешті, — а решту відпусти.

— Ти не присягався ні в чому, тому й не маєш переді мною боргу, — відповів я.

— Я хочу, щоб мої люди жили, — сказав Ерік з неочікуваною пристрастю, — і моє життя — невелика ціна за їхні. Я готовий її сплатити, лорде Утреде, а у відповідь ти даруєш моїм воїнам життя і повернеш «Приборкувача хвиль», — він показав на братів корабель, що стояв у бухті, в якій ми висадилися.

— Це справедлива ціна, отче? — звернувся я до Пірліґа.

— Кому дано визначати ціну життя? — відповів він питанням.

— Мені, — відрізав я і повернувся до Еріка. — Ціна буде така: ви залишите на цьому мості всю свою зброю. Кожен щит, кольчугу і шолом. Ви залишите тут свої браслети, ланцюги, пряжки, монети й застібки поясів — усе, що має цінність. А тоді, Еріку Турґільсон, я дам вам корабель на свій вибір, на якому ви попливете звідси.

— Корабель на свій вибір, — повторив Ерік.

— Так.

Він тепло всміхнувся:

— «Приборкувача хвиль» для брата збудував я. Кіль для нього побачив у лісі. Це був дуб, рівнесенький, як ратище весла. Я сам його зрубав. А тоді, лорде Утреде, на шпангоути, щогли, ніс та дошки пішло ще одинадцять дубів. Борти законопачено хутром семи ведмедів, яких я вбив власним списом, заклепки теж викував я у своїй кузні. Вітрила пошила наша мати, я сплів канати і присвятив корабель Торові, вбивши свого улюбленого скакуна й окропивши його кров’ю корму. На цьому кораблі ми з братом пройшли шторми, тумани й кригу. Це, — повернувся він до «Приборкувача хвиль», — прекрасний корабель. Я його люблю.

— Більше за власне життя?

Замислившись на хвильку, він похитав головою:

— Ні.

— Тоді я сам оберу вам судно, — продовжив я стояти на своєму, і на тому переговорам був би край, якби не заворушення під аркою, в якій нормани тримали заслін від мого загону.

На міст вийшов Етельред з вимогою пропустити його у ворота.

Коли нам передали цю звістку, Ерік запитально подивився на мене, але я тільки стенув плечима, сказавши:

— Він тут головний.

— Отже, підемо ми тільки з його дозволу?

— Так, — підтвердив я.

Ерік віддав заслону наказ розступитись, і Етельред, як завжди бундючно, ступив на дорогу. Супроводив його лише начальник варти Альдгельм. Не звертаючи уваги на Еріка, кузен пихато кинув мені:

— Вирішив провести переговори від мого імені?

— Ні, — відказав я.

— Тоді що робиш тут?

— Веду переговори від свого імені, — мовив я. — Це ярл Ерік Турґільсон, — представив я норвега англійською мовою, а тоді, перейшовши на данську, звернувся до Еріка: — А це олдермен мерсійський, лорд Етельред.

У відповідь Ерік легенько кивнув, але без жодної поштивості. Етельред оглянув міст, рахуючи всіх, хто там перебував.

— Небагато, — різко кинув він. — Усі вони мають померти.

— Я запропонував їм зберегти життя, — сказав я.

— Нам було наказано захопити Зіґфріда, Еріка та Гастинґа і привести їх до короля Етельстана, — в’їдливо процідив Етельред.

Я побачив, як від його слів розширились Ерікові очі. Мені чомусь здавалося, що той не знає англійської мови, але тепер стало ясно, що Етельредові слова розуміє.

— Ти смієш ослухатися наказу мого тестя? — натиснув на мене Етельред, не діждавшись відповіді.

Стримавшись, я повів терпляче:

— Ти можеш дати їм бій, але в такому разі втратиш багато добрих вояків, занадто багато. Можна заблокувати їх тут, але з припливом на порятунок їм під міст підійде корабель.

Я розумів, що зробити це буде тяжко, але життя навчило мене ніколи не недооцінювати корабельну майстерність норманів.

— Зрештою, можна просто прогнати їх з Лундена, — продовжив я. — Власне, це я обираю.

На ці мої слова Альгельм пхикнув, мовляв, я зробив вибір боягуза. Я різко зиркнув на нього, і він зустрів мій погляд, не відвівши очей.

— Повбиваймо їх, пане, — промовив Альдгельм до Етельреда, продовжуючи дивитися на мене.

— Битися з ними — ваш вибір, — сказав я. — Але я в цьому участі не братиму.

Етельреду з Альдгельмом так і кортіло обізвати мене боягузом: це було видно з їхніх облич. Та прочитавши дещо на моєму лиці, вони вирішили змовчати.

— Ти завжди любив поган, — дорікнув замість того Етельред.

— Так їх люблю, що провів серед ночі два кораблі під цим мостом, — сердито проказав я, показуючи на обламані підпори, — завів у місто людей, зайняв Луддову браму і провів бій, бути в якому більше не побажав би ніколи. І в тому бою, кузене, я вбивав поган заради тебе. Але так, вони мені дійсно до вподоби.

Етельред поглянув на дірку під мостом. Навколо неї, в місці перепаду річки, де вода текла з такою силою, аж двигтіла дерев’яна дорога, в повітрі стояв постійний рев і здіймалась димка з дрібнесеньких краплинок.

— Тобі не наказували прибути сюди кораблем, — промовив обурено Етельред, і я знав, чому його так обурив мій вчинок: бо відбирав у нього славу, якої він мав зажити взяттям Лундена.

— Мені було наказано здобути для тебе місто, — парирував я. — Тож ось воно! — провів я рукою на дим, що закутував охоплений криками пагорб. — Твій весільний подарунок, — додав я, зневажливо вклоняючись.

— Та не тільки місто, пане, — сказав Етельредові Альдгельм, — а і все, що є в ньому.

— Все? — перепитав в нього Етельред, не вірячи такій удачі.

— Все, — хижо підтакнув Альдгельм.

— А коли тобі вже пощастило здобути все це, подякуй своїй дружині, — додав я дошкульно.

Різо крутнувшись, Етельред вибалушився на мене. Щось у моїх словах вразило його, бо виглядав він так, ніби я його вдарив. У його широкому лиці читалися недовіра і злість, від яких йому на хвилю відібрало мову.

— Моїй дружині? — перепитав він врешті.

— Без допомоги Етельфледи ми б не взяли міста, — пояснив я. — Вона дала мені людей.

— Ти бачився з нею? — підозріло запитав він.

Я подивився на нього як на недоумка.

— Ще б пак! Коли повернувся на острів за кораблями! Вона була там і присоромила твоїх вартових, що не хочуть іти зі мною.

— А ще змусила лорда Утреда дати їй присягу, — додав Пірліґ. — Він поклявся боронити Мерсію, лорде Етельреде.

Та його Етельред не слухав. Він не відривав від мене незмигного погляду, тільки вже сповненого ненависті.

— То ти піднімався на мій корабель і бачився з моєю дружиною? — насилу витиснув він із себе.

— Вона спустилася до нас, — відповів я, — у супроводі отця Пірліґа.

Цим я ні на що не натякав, а просто переповів, що сталося, сподіваючись, що Етельред оцінить дружинин почин; але як тільки сказав це, одразу збагнув, що помилився. На мить мені навіть здалося, ніби він зараз мене вдарить — настільки зморщилося з люті його широке лице. Але Етельред опанував себе, розвернувся й відійшов. Альдгельм подріботів за ним, щось заспокійливо промовляючи. Коли Етельред нарешті рвучко, недбало махнув рукою, Альдгельм повернувся до мене.

— Дійте на власний розсуд, — гукнув він мені й рушив за своїм хазяїном у браму, де нормани розступилися, пропускаючи їх на вихід.

— Тільки так і роблю, — сказав я, не звертаючись ні до кого конкретно.

— Як? — перепитав отець Пірліґ, позираючи на браму, за якою зник мій двоюрідний брат.

— Як вважаю за потрібне, — відказав я і спохмурнів. — Що там сталося? — запитав у Пірліґа.