Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 36)

— Він не любить, коли інші чоловіки розмовляють з його дружиною, — відповів валлієць. — Я помітив це, поки ми пливли сюди. Ревнує.

— Але я знаю Етельфледу все її життя! — вигукнув я.

— Він вважає, що ви знайомі надто близько, — мовив Пірліґ, — і це доводить його до сказу.

— Безглуздя! — сердито гаркнув я.

— Це ревнощі, — сказав Пірліґ, — а в них глузду нема.

Ерік, що також спостерігав відхід Етельреда, був спантеличений не менше.

— Оце він — твій командир? — запитав норман.

— Він мій кузен, — сердито відказав я.

— І командир? — повторив питання Ерік.

— Лорд Етельред віддає накази, а лорд Утред їх порушує, — пояснив Пірліґ.

Це потішило Еріка.

— То як, лорде Утреде, ми досягли згоди? — поставив він питання англійською, ретельно добираючи слова.

— Ти добре балакаєш по-англійському, — здивувався я.

Він усміхнувся:

— Вашої мови мене навчила рабиня-саксонка.

— Сподіваюся, красуня, — мовив я. — Так, ми досягли згоди, але одна умова змінилася.

Ерік обурився, але зумів зберегти спокій.

— Яка? — запитав він стримано.

— Ви можете взяти «Приборкувача хвиль», — сказав я.

Ерік мало мене не розцілував. Спершу не повірив моїм словам, але побачивши, що я кажу це цілком щиро, широко всміхнувся.

— Лорде Утреде… — повів він.

— Забирайте, — урвав я його, не бажаючи вислуховувати подяки. — Просто сідайте на корабель і пливіть!

Думку мою змінили слова Альдгельма. Він казав правду: місто і все, що в ньому, тепер стало власністю Мерсії. Мерсією правив Етельред, охочий до гарних речей, тож дізнавшись, що я схотів залишити «Приборкувача хвиль» собі, він би точно відібрав його; от я й вирішив позбавити його такої приємності, повернувши корабель братам Турґільсонам.

Зіґфріда понесли на борт. Нормани, поскидавши зброю та цінності, пройшли до «Приборкувача хвиль» у супроводі моєї варти. На це знадобилося чимало часу, та ось уже всі піднялися й відчалили від берега, а я стояв і дивився, як вони відпливають у серпанок, що досі курився в низині річки.

Тим часом десь у Вессексі прокувала перша зозуля.

 

Я відправив Альфредові листа. Ніколи не любив писати й ось уже багато років не тримав перо в руках. Нині листи за мене шкрябають жінчині попи, а оскільки знають, що я можу прочитати їхню писанину, то завжди пильнують занотовувати все саме так, як я кажу. Але в день взяття Лундена я написав Альфредові власноруч: «Мілорде королю, Лунден ваш. Я залишаюся тут відновлювати міський мур».

Та навіть ті два рядки стали випробуванням для мого терпцю. Перо постійно ламалося, пергамент був товстий і нерівний, а чорнило, яке я знайшов у дерев’яній скрині з добром, награбованим у монастирі, заляпало плямами весь аркуш.

— Поклич отця Пірліґа й Осферта, — наказав я Сітрікові.

— Пане… — озвався Сітрік нерішуче.

— Знаю, знаю, — бовкнув я сердито, — ти хочеш одружитися зі своєю шльондрою. Але спершу поклич отця Пірліґа та Осферта. Нікуди твоя курва не подінеться.

Коли прийшов Пірліґ, я підштовхнув листа до нього.

— Ідіть до Альфреда, передайте йому це і розкажіть про все, що тут відбулося, — сказав я.

Пірліґ узявся перечитувати мій лист, і я побачив, як на його бридкій мармизі заграла легенька посмішка, котру він, однак, миттю прибрав, аби не ображати мене своєю думкою про мій почерк. Нічого не сказавши про цидулку, він тільки здивовано озирнувся на Осферта, якого саме привів Сітрік.

— Брат Осферт піде з вами, — пояснив я валлійцю.

Осферт напружився: він не любив, коли його називали братом.

— Я хочу залишитися тут, — сказав він, — пане.

— Ти потрібен королю у Вінтанчестері, — відповів я, — а наказам короля слід коритися.

Я забрав у Пірліґа лист, умочив перо в чорнило, побуріле від часу, і додав ще кілька слів. «Зіґфріда здолав Осферт, — ретельно вивів я, — і мені б хотілося, щоб він продовжив служити в моїй варті».

Навіщо я це написав? Осферта я любив не більше, ніж його батька, однак, скочивши з бастіону, він проявив неабияку мужність — безглузду, але все ж мужність. Якби Осферт не зіскочив тоді з муру, Лунден лишався б у лапах данів і норвегів. Хлопець заслужив на місце в стіні щитів, хай навіть шансів вижити в ній у нього було обмаль.

— Отець Пірліґ розкаже королю про те, що ти зробив, — сказав я Осферту, дмухаючи на чорнило. — В цьому листі прохання повернути тебе сюди. Проте остаточне рішення — за Альфредом.

— Він відмовить, — понуро пробубнів Осферт.

— Отець Пірліґ його переконає, — мовив я.

Валлієць запитально підняв брову, а я легенько кивнув йому на знак того, що кажу правду. Потому віддав листа Сітріку і, простеживши, щоб він склав його й запечатав воском, поставив свою печатку з вовчою головою та віддав послання Пірліґові.

— Розкажіть Альфредові правду про сьогоднішні події, бо від мого кузена він почує іншу історію, — сказав я. — І поспішіть!

Пірліґ усміхнувся:

— Бажаєте, аби ми прибули до короля раніше за Етельредового посланця?

— Так.

Цей урок я засвоїв давно: зазвичай вірять тій новині, яку почують першою. Я не сумнівався, що Етельред відправить тестеві тріумфальні вісті, в яких наша роль у перемозі буде значно применшена. Тож отець Пірліґ мав подбати, аби Альфред почув правду, а от чи повірить король його словам — то вже інша річ.

Пірліґ та Осферт вирушили перед досвітком, узявши двох коней із тих, що ми захопили в Лундені. На світанні я обійшов колом міський мур, відмітивши про себе, що він потребує доброго ремонту. На варті перебували мої вояки. Більшість були з беррокширського фірду, котрий днем раніше бився під командуванням Етельреда, і радість від на позір легкої перемоги ще не встигла їх відпустити.

Стояло на мурі й трохи Етельредових людей, однак більшість відходили від елю й медовухи, якими впивалися всю ніч. Біля одної з північних брам, що виходила на закутані серпанком зелені гори, я зустрів Еґберта — старого, котрий виконав наказ Етельфледи дати мені своїх найкращих вояків. У винагороду я подарував йому срібний браслет, знятий з одного із убитих ворогів. Їхні тіла ще не встигли поховати, тож уранці круки та шуліки влаштували собі справжній бенкет.

— Дякую вам, — сказав я.

— Треба було одразу послухати вас, — промовив він знічено.

— Ви ж і послухали.

Він знизав плечима:

— Після того, як наказала вона.

— Етельфледа тут? — спитав я.

— Ще на острові, — відказав Еґберт.

— А я думав, ви її охороняєте.

— Так і було, але лорд Етельред розжалував мене вчора ввечері.

— Розжалував? — перепитав я, а тоді побачив, що на ньому більше немає срібного ланцюга — ознаки командира.

Він знову стенув плечима, мовби показуючи мені, що сам не розуміє причини такого рішення.

— Наказав явитися сюди, — мовив він, — а коли я прибув, він мене не прийняв. Занедужав.

— Сподіваюся, серйозно?

На лиці Еґберта з’явилась і тут же щезла легка усмішка: