Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 37)

— Мені сказали, що його знудило. Мабуть, якась дрібниця.

Мій двоюрідний брат зайняв палац на вершині лунденського пагорба, а я залишився в римському маєтку біля річки. Мені там подобалось.

Я завжди любив римські будинки, бо їхні стіни напрочуд стійкі до вітру, дощу та снігу. Маєток був величезний. Ввійти до нього можна було крізь брамку, що вела з вулиці у двір попід аркадою з колонами.

З трьох боків двору стояли комірки — кімнати для прислуги та зберігання провізії. В одній містилася кухня з пічкою, настільки великою, що в ній за раз можна було напекти хліба на три корабельні команди. Четвертий край двору вів до шістьох приміщень, у двох з яких помістилася б уся моя варта. За тими двома залами починалася брукована тераса з видом на річку, де було приємно посидіти надвечір, хоч у приплив від Темсу часом піднімався нестерпний сморід.

Я міг би повернутись у Кокгем, але осів там, залишивши з собою вояків беррокширського фірду. Це їм не сподобалося, бо настала весна і вдома на них чекало повно роботи, та я наказав їм укріплювати лунденський мур. Я б спокійно поїхав додому, якби був упевнений, що цю роботу зробить Етельред, але той, схоже, не відав про плачевний стан міської оборони. Зіґфрід полатав мур у кількох місцях і укріпив брами, проте нам належало виконати ще багато роботи. Старі стіни подекуди кришилися й осипалися в рів, тож мої люди нарубали дерев і поставили в найбільш ослаблених місцях новий частокіл. Відтак ми вичистили зовнішній рів, вишкрібши з нього старий бруд і наставивши гострих кілків від усіляких нападників.

Альфред прислав розпорядження відбудувати все старе місто. Нам було наказано зберегти кожну римську будівлю в придатному стані, а всі ветхі споруди знести й замінити новими — з міцного дерева та соломи. Однак на цю роботу я не мав ані людей, ані коштів. Альфред вигадав, щоб сакси з незахищеного нового міста переселилися в старий Лунден під захист його укріплень, проте, боячись римських духів, ті вперто відкидали всі запрошення скористатися покинутим житлом. Мої солдати-беррокширці теж боялися тих духів, але я наводив на них ще більший страх, тому вони залишились і виконували роботу.

Етельред же зовсім не помічав того, що я роблю. Мабуть, недуга його минулася, бо вже незабаром він почав виїздити на полювання. Щодня вирушав на оленів у лісисті пагорби на північ од міста. Брав із собою не менше сорока чоловік почту, тож над нами висіла постійна загроза того, що до Лундена може підібратися мандрівна ватага данів. Таких банд було повно скрізь, однак доля розпорядилася так, що Етельреда вони оминали. Кожного дня я бачив, як на сході в пустельних приморських заплавах з’являлися вершники — данські розвідники, котрі, безсумнівно, доповідали про наші справи Зіґфрідові.

Дійшли до мене й вісті про нього самого. Казали, що він вижив, але через поранення не міг ні ходити, ні стояти. Разом із братом та Гастинґом він знайшов собі прихисток у Бемфлеоті, звідкіля до естуарію Темсу вони відправляли набіги. Через бажання норманів помститися за поразку в Лундені сакси не наважувались плавати у Франкію, а один драконоголовий данський корабель якось навіть прийшов Темсом у бурхливі води біля дірки в мості позадирати нас. На борту в них були саксонські полонені, яких дани вбили по одному, подбавши, аби ми бачили цю криваву розправу. Були серед них і бранки, чий крик донісся аж до нас. Я відрядив на міст Фінана з десятком вояків, котрі винесли казан з розпаленим всередині багаттям і з мисливських луків почали обстрілювати приблуд вогненними стрілами. Нема такого капітана, котрий би не боявся вогню, тож запалені стріли — хоча більшість із них і пролетіли мимо — переконали данів відійти нижче, де полум’я їм не загрожувало. Однак відступили вони недалеко, і поки гребці тримали судно рівно, вбили решту полонених. Не забиралися вони, допоки я не посадив команду на один із захоплених кораблів. Лише тоді непрохані гості розвернулись і попливли геть, розчинившись у вечірньому присмерку.

Інші бемфлеотські кораблі перетинали широкий естуарій Темсу й зупинялись у Вессексі. Та його частина була чужим місцем. Колись це було королівство Кент, яке згодом захопили західні сакси, і хоч жили в Кенті також сакси, розмовляли вони дуже дивною говіркою. Ті землі перебували в глушині, ближче до інших заморських країв, і раніше вікінги туди не приходили. Нині ж Зіґфрід невпинно пускав через річку кораблі й провадив вилазки углиб Кенту, беручи невільників і палячи села. Якось із проханням про допомогу до мене прибув посланець від Світвульфа, єпископа грофсестерського.

— У Контварабурґ прийшли погани, — жалібно промовив посланець, молодий священник.

— Архієпископа вбили? — з надією запитав я.

— Хвала Господу, його не було в місті, — священник перехрестився. — Там скрізь погани, пане, всі ми в небезпеці. Єпископ Світвульф просить вашої допомоги.

Та я не міг допомогти єпископові. Люди були потрібні мені для захисту не Кенту, а Лундена і моєї родини, бо вже за тиждень після взяття міста туди прибули Ґізела зі Стіоррою та кількома служницями. Я відрядив Фінана з трьома десятками войовників, щоб вони безпечно провели їх річкою, і відколи в будинку на березі Темсу залунав жіночий сміх, там зробилося затишніше.

— Міг би й поприбирати в домі, — насварила мене Ґізела.

— Я прибирав!

— Ха! — пхикнула вона, показуючи на стелю. — А це що?

— Павутиння, — відказав я, — воно тримає крокви.

Павутиння змели, запалили вогонь у кухні. У дворі під самим стиком черепичних стулок аркади стояла стара кам’яна урна, завалена сміттям. Ґізела вигребла з неї непотріб, а тоді з допомогою двох служниць вичистила зовнішні стінки, які, виявилось, були зроблені з мармуру і мали на собі різьблення жінок, що бігли одна за одною з арфами в руках. Малюнок страшенно полюбився Ґізелі, вона сиділа біля урни, проводячи пальцем по зачісках римлянок, а тоді й сама (а з нею ще декілька служниць) спробувала повторити їх. Будинок теж припав їй до душі, й навіть попри сморід від річки вона полюбляла посидіти ввечері на терасі, дивлячись на плин води.

— Він б’є її, — сказала вона мені одного вечора.

Я зрозумів, про кого вона, але не відповів.

— Вона ходить уся в синцях, — продовжила Ґізела. — Вона вагітна, а він її б’є.

— Що ти сказала? — здивувався я.

— Етельфледа вагітна, — терпляче повторила Ґізела.

Вона майже щодня ходила в палац до Етельфледи, котрій навідувати нас заборонялося. Новина про Етельфледину вагітність мене приголомшила. Сам не знаю чого, але я сильно здивувався. Мабуть, ніяк не міг звикнути, що вона вже давно не дитина.

— І він її б’є? — запитав я.

— Думає, що вона кохає іншого, — відповіла Ґізела.

— Це правда?

— Авжеж ні, але він вважає інакше. — Взявши більше вовни з прядки, Ґізела додала: — Він думає, вона закохана в тебе.

Я задумався про раптовий вибух Етельредового гніву на мості.

— Він сказився! — мовив я.

— Ні, ревнує, — сказала Ґізела, кладучи свою руку на мою. — І я знаю, що ревнує даремно, — усміхнулась вона до мене і повернулась до роботи. — Дивний прояв кохання, так?

Етельфледа прибула в Лунден на другий день після його взяття. Кораблем її привезли у саксонське місто, а звідти — возом на волах через Флеот до нового палацу її чоловіка. Уздовж дороги вишикувався народ, який махав їй гілками з зеленим листям, попереду воза, бризкаючи святою водою, йшов піп, позаду — хор жінок, заквітчаних первоцвітами, як ті воли попереду. Етельфледа, що сиділа, притримуючись за край фіри, почувалась явно незручно, однак, в’їжджаючи нерівною дорогою в браму, вона таки спромоглася на слабку усмішку.

На честь приїзду Етельфледи в палаці влаштували бенкет. Етельред не бажав кликати мене, але мій високий статус не залишав йому вибору, тож удень перед святом я таки отримав неохоче запрошення. Бенкет був так собі, зате хоч елю було вдосталь. За горішнім столом з Етельредом та Етельфледою сиділо з десяток попів, мені ж виділили ослін у самому кінці. Етельред всякчас позирав на мене, священники не звертали уваги, тож я й пішов раніше, сказавши, що мушу ще обійти мур і перевірити, чи не поснули вартові. Пригадую, яким блідим був мій кузен того вечора. Оскільки було це незабаром після його недуги, я поцікавився станом його здоров’я, а він відмахнувся, мовляв, дрібниця.

В Лундені Ґізела подружилася з Етельфледою. Я займався ремонтом муру, Етельред полював, а його люди грабували місто в пошуках нових оздоб для панського палацу. Повернувшись додому одного дня, я застав у своєму дворі шістьох його вояків. Одним із них був Еґберт, котрий дав мені підкріплення напередодні атаки. Коли я ступив на подвір’я, він навіть не подав взнаки, що ми знайомі.

— Чого вам треба? — спитав я в шістки.

П’ятеро були в кольчугах, озброєні списами, шостий мав на собі майстерно оздоблену шкірянку з зображенням гончаків, що женуть оленя. На шиї в нього висів срібний ланцюжок — ознака високого рангу. Був це Альдгельм, друг мого кузена і новий командир його особистої варти.

— Ця річ, — відповів Альдгельм, показуючи на урну, відчищену Ґізелою.

Посудину ми використовували для збору дощової води, що стікала з даху і на смак була прісна й чиста — велика рідкість у місті.

— Двісті срібних шилінгів, і вона ваша, — сказав я.