Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 39)

Я мовчав. Беокка писав, поскрипуючи пером по пергаменту, який тримав каліченою рукою. Отець Еркенвальд притримував для нього чорнильницю з таким виглядом, неначе цей обов’язок страшенно його принижує.

— Тридцять два кораблі, кажете? — перепитав Беокка.

— Це те, що я чув.

— У притоку можна зайти, — роздратовано зауважив Альфред, раптово переставши сумувати.

— Бемфлеотська притока висихає у відплив, мілорде, — пояснив я, — а щоб дістатися до кораблів, спершу необхідно подолати ворожий табір, який стоїть на пагорбі над пристанню. В останньому звіті мені повідомили, що притоку загороджує корабель. Його можна знищити і пробитися вглиб, мілорде, але для того мені знадобиться тисяча чоловік, з яких я втрачу щонайменше сотню.

— Тисяча? — недовірливо перепитав Альфред.

— За останніми відомостями, мілорде, у Зіґфріда війська майже дві тисячі душ.

Він на хвильку заплющив очі.

— То Зіґфрід живий?

— Заледве, — відказав я.

Більшість цих новин я чув від Ульфа, знайомого данського купця, котрий більш за все на світі любив гроші. Я щедро йому платив, хоч і не сумнівався, що він так само приймав срібло від Гастинґа з Еріком в обмін на відомості про мої справи в Лундені. Та попри все воно було того варте.

— Брат Осферт тяжко його поранив, — додав я.

Король втупив у мене погляд своїх проникливих очей.

— Осферт, — сухо повторив він.

— Він здобув нам перемогу, мілорде, — мовив я так само сухо.

Альфред продовжував незворушно дивитись на мене.

— Ви чули звіт отця Пірліґа? — запитав я і, отримавши на підтвердження уривчастий кивок, продовжив: — Мілорде, Осферт виявив мужність, на яку я б і сам не спромігся. Він зіскочив з великої висоти й завдав удару грізному воїнові, котрий хоч і вижив, та навіки це запам’ятає. Якби не Осферт, Зіґфрід зараз був би в Лундені, а я — в могилі.

— Ви хочете його повернути? — спитав Альфред.

Ясна річ, я не хотів, але Беокка непомітно кивнув мені сивою головою, натякаючи, що у Вінтанчестері Осферт не потрібен. Молодик мені не подобався, але, судячи з мовчазного послання Беокки, у Вінтанчестері його також недолюблювали. Однак завдяки мужності, яку він виявив у бою, я розумів, що в глибині душі цей хлопець — воїн.

— Так, мілорде, — мовив я і помітив, як легенько всміхається Ґізела.

— Він ваш, — коротко відрізав Альфред, а Беокка вдячно підняв до неба зряче око. — А ще мені треба, щоб ви прогнали норманів із притоки, — додав король.

Я знизав плечима:

— Хіба це не обов’язок Ґутрума?

Бемфлеот належав Східній Англії, з якою в нас офіційно був укладений мир. З деяким роздратуванням, либонь через те, що я вжив Ґутрумове данське ім’я, Альфред відповів:

— Короля Етельстана сповістили про цю неприємність.

— Але він нічого не вдіяв?

— Він дав обіцянку.

— А тим часом вікінги безкарно живуть на його землях, — зауважив я.

Альфред спалахнув:

— Ви натякаєте, що я мушу оголосити війну королю Етельстану?

— З його дозволу здійснюються набіги на Вессекс, мілорде, — мовив я, — то чому б не відплатити йому тією ж монетою? Чом би не відправити у Східну Англію кораблі й наробити трохи шкоди володінням короля Етельстана?

Не слухаючи мене, Альфред підвівся:

— Наразі головне — не втратити Лунден.

Відтак він простяг руку до отця Еркенвальда, котрий відкрив шкіряну торбину й дістав сувій, запечатаний коричневим воском.

Альфред передав документ мені:

— Призначаю вас воєначальником міста. Не дайте ворогу відбити його.

Приймаючи документ, я перепитав для певності:

— Воєначальником?

— Усі війська і солдати фірду переходять під ваше командування.

— А місто, мілорде?

— Стане божою стороною, — відповів Альфред.

— Ми очистимо його від бруду, й біліше за сніг воно засяє, — додав отець Еркенвальд.

— Амінь, — піднесено кинув Беокка.

— Отця Еркенвальда призначаю єпископом Лунденським, — провадив Альфред, — і громадські питання вирішуйте з ним.

У серці мені шпигнуло. Еркенвальд? Мій заклятий ворог?

— А олдермен мерсійський? Він не керуватиме містом? — спитав я.

— Мій зять не може скасувати моїх розпоряджень, — проказав Альфред відсторонено.

— Але яка його влада тут? — уточнив я.

— Це Мерсія! — сказав Альфред, притупуючи ногою по плитках тераси. — Він володар Мерсії.

— Отже, він може призначити нового воєначальника?

— Він робитиме так, як скажу йому я, — неочікувано різко промовив Альфред. — За чотири дні, — додав він, швидко опанувавши себе, — ми зберемося всі та обговоримо, що необхідно зробити для безпеки й ладу в місті.

На цьому він коротко кивнув мені, легенько вклонився Ґізелі й розвернувся.

— Мілорде королю, — лагідно промовила Ґізела йому навздогін, — як ваша донька? Я бачила її вчора, і вона була вся в синцях.

Альфред звернув погляд на річку, де під гуркіт води під мостом мирно пливли шестеро лебедів.

— Вона в порядку, — туманно протягнув він.

— Але синці… — почала Ґізела.

— Вона змалечку була бешкетною дитиною, — перебив її Альфред.

— Бешкетною? — обережно перепитала Ґізела.

— Я люблю її, — промовив Альфред, і з неочікуваної теплоти в голосі було ясно, що говорить він щиру правду, — але якщо дитячий бешкет — річ потішна, то для дорослого це гріх. Моя люба Етельфледа мусить навчитися послуху.

— А з ним — ненависті? — спитав я, повторюючи слова, які король сказав мені раніше.

— Тепер вона заміжня, — мовив Альфред, — і її обов’язок перед Господом полягає в покорі своєму чоловікові. Переконаний, вона цього навчиться і буде вдячна за урок. Карати улюблену дитину нестерпно тяжко, але не допускати необхідного покарання — гріх. Тож я молю Господа, щоб вона навчилася розважливості.

— Амінь, — додав отець Еркенвальд.

— Славімо Господа, — сказав Беокка.

Ґізела промовчала, король пішов.