Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 40)

Слід було б здогадатися, що на зборах у палаці на вершині лунденського пагорба будуть попи. Я очікував прийти на військову раду, де точитиметься запекла дискусія про те, як краще очистити Темс від розбійників, що засіли в гирлі, проте, здавши зброю, потрапив у колонну залу з вівтарем. Зі мною були Фінан і Сітрік. Як добрий християнин, Фінан перехрестився, а Сітрік — поганин, як і я, — з острахом глипнув на мене, мов остерігався чарів.

Довелося терпіти службу. Затягли спів ченці, почали молитву священники, задзвонили в дзвони, і всі присутні впали на коліна. В залі зібралося приблизно сорок чоловіків і всього одна жінка. Етельфледа сиділа поруч із чоловіком. Була в білій сукні, підперезаній синім паском, а золотисте волосся заквітчували вероніки.

Я стояв позаду неї, й коли вона повернула голову і глянула на батька, під її правим оком побачив сизий синець. Альфред стояв на колінах, не дивлячись у її бік. Я спостерігав за ним, позираючи на опущені плечі Етельфледи, і думав про Бемфлеот — про те, як викурити ос із гнізда. Вирішив, що для початку треба взяти корабель і попливти туди на розвідку.

Альфред зненацька встав, і я вже був подумав, що службу нарешті завершено, але король повернувся до нас і виголосив промову — на щастя, коротку. Він закликав присутніх замислитися над словами якогось пророка Єзекиїла:

— «І пізнають народи, які зостануться навколо вас, що Я, Господь, забудував поруйноване, засадив спустошіле», — прочитав він. — Лунден, — промовив, кладучи пергамент із Єзекиїловою писаниною, — знову саксонський, і хоч поки він лежить в руїнах, з Божою поміччю ми його відбудуємо. Зробимо з нього місто Господа, дороговказ для поган.

Він зупинився, невесело всміхнувся і кивнув до єпископа Еркенвальда, котрий, у білій накидці, прикрашеній червоними смужками з вишитими срібними хрестами, піднявся і почав проповідь. Я зітхнув. Ми зібралися, щоб обговорити, як прогнати з Темсу ворога, а нас мордують настановами з боголюбства.

Я давно навчився не зважати на проповіді. Видно, мені судилося вислухати чимало, але слова з них обтікали мене, як той дощ — свіжопокриту стріху. Втім, у якусь мить я таки звернув увагу на Еркенвальдову хрипку балаканину.

Бо проповідував він не про відновлення зруйнованих міст і навіть не про поганську загрозу Лундену. Вся його промова була звернена до Етельфледи.

Стоячи біля вівтаря, він репетував. Завжди сердитий, того весняного дня в римському палаці він аж бринів пристрасною люттю. Казав, що його устами промовляє Господь, котрий передає своє послання, і ним не можна легковажити, інакше на все людство чекатиме пекельне полум’я. І хоч Етельфлединого імені жодного разу він не назвав, не зводив з неї очей, тому ні в кого з присутніх не залишилося сумніву, що послання від християнського бога спрямовувалось до сердешної дівчини. Схоже, його бог навіть записав у книзі, яку Еркенвальд схопив з вівтаря, підняв високо, аби на сторінку впало світло з курної дірки в даху, і зачитав уголос.

— «Щоб були помірковані, — прорік він, зиркаючи на Етельфледу, — чисті! Господарні! Добрі! Слухняні своїм чоловікам!» Ось слова Господні! Цього він вимагає од жінки! Щоб була поміркована, чиста, господарна, слухняна! Так наказує Господь!

Промовляючи останні слова, він мало не корчився від захвату.

— І Господь досі промовляє до нас! — Зиркнув на дах, неначе його бог дивився на нього саме звідти. — Він говорить із нами!

Еркенвальд проповідував більш як годину, бризкаючи слиною крізь сніп сонячного проміння, що линув з даху. Зі смиканням, дриґанням і вереском він раз у раз повертався до слів з молитовника про те, що жінка мусить слухатися свого чоловіка.

— Слухняні! — верескнув він і заткався.

Я почув глухий гуп ізнадвору: то вартовий поставив щит на землю.

— Слухняні! — повторив Еркенвальд.

Етельфледа сиділа, високо піднявши голову. З мого місця здавалося, ніби вона дивиться прямо на скаженого попа, котрий тепер був єпископом і мав у Лундені владу. Етельред біля неї весь час совався, але кілька разів зиркнувши на його обличчя, я побачив на ньому чванливий, самовпевнений вираз. Більшість присутніх знудились, і тільки отець Беокка, здавалося, відкрито не схвалював проповіді. Одного разу ми перетнулися поглядами, і я мимовільно всміхнувся, коли він сердито звів брову. Я не мав сумніву: він вважав, що такої настанови не роблять привселюдно. Щодо Альфреда, то він спокійно собі дивився на вівтар, на якому сходив піною єпископ, проте під цією відстороненістю крилася підтримка сказаного, адже цієї проповіді нізащо б не сталося без його відома і схвалення.

— Слухняні! — знову прокричав Еркенвальд, піднімаючи очі до неба, неначе в цьому єдиному слові крилося вирішення всіх людських бід.

Король згідливо кивнув, і мені здалося, що він не лише схвалює цю догану, а й сам попросив її провести. Невже вважав, що привселюдне дорікання врятує Етельфледу від побиття? Це цілком укладалося в Альфредову філософію, позаяк він вірив, що процвітати королівство здатне лише коли там діють закон і державні порядки, а народ покірний Господові й монарху.

Але як міг він, дивлячись на доньчині синці, схвалювати все це? Він любив своїх дітей. Вони зростали в мене на очах, і не раз я бачив, як Альфред з ними грається, того і не міг збагнути, чому віра дозволяє йому принижувати власну люблену доньку. Інколи, як молюся своїм богам, я щиро дякую їм за те, що не віддали мене на поталу Альфредовому богу.

Нарешті в Еркенвальда закінчилися слова. Запала мовчанка, аж ось Альфред підвівся і повернувся до зали.

— Так гласить Господь, — усміхнено прорік він.

Попи забурмотіли молитви, а Альфред струснув головою, мовби проганяючи з неї церковні питання.

— Віднині місто Лунден є повноправною частиною Мерсії, — сказав він, і залою пробігло жваве жебоніння. — Управління громадськими справами я доручаю єпископові Еркенвальду.

Він обернувся й усміхнувся до єпископа, котрий відповів поклоном.

— За оборону міста відповідатиме лорд Утред, — продовжив Альфред, повертаючи голову до мене, але я йому не вклонився.

До мене крутнулась Етельфледа. Про те, що я в залі, вона не здогадувалась, але, зачувши моє ім’я, озирнулась і подивилась на мене. Я їй підморгнув, і її побите лице проясніло. Зрозуміло, що Етельред усього цього не бачив, підкреслено не звертаючи на мене ані найменшої уваги.

— Звісна річ, що на місто поширюється влада мого любого зятя, — вів далі Альфред, раптово холоднішим тоном, бо побачив, як я підморгую Етельфледі. — З часом воно стане цінною частиною його володінь, але поки що він великодушно погодився віддати управління Лунденом людям, котрі мають досвід у керівництві.

Іншими словами, хоч Лунден і відходив до Мерсії, Альфред не мав жодного наміру випускати його з хватки Вессексу.

— Єпископ Еркенвальд має повноваження встановлювати розмір мита і збирати податки, — роз’яснив Альфред, — одна третина яких піде на громадське управління, третина — на церкву і ще третина — на оборону міста. Переконаний, під керівництвом єпископа і з поміччю Господа Всемогутнього ми зведемо місто во славу Христа і Його церкви.

Більшість присутніх у залі я не знав, бо майже всі вони були мерсійськими танами, котрих викликали в Лунден на зустріч із Альфредом. Серед них я помітив і Альдгельма, досі синього після нашої останньої зустрічі. Уздрівши мене, він хутко сховався. Виклик на збори був неочікуваний, тому до Лундена прибула лише частина танів, котрі тепер чемно слухали Альфреда, хоч майже всі служили одночасно двом господарям. Північ Мерсії перебувала під данським правлінням, тож лише південний її край можна було вважати по-справжньому вільною саксонською землею. Та навіть вона всякчас піддавалася набігам, тому кожен мерсійський тан, котрий прагнув зберегти життя собі, волю своїм донькам і врятувати худобу від крадіїв, мусив сплачувати данину данам і податки Етельредові, котрий завдяки успадкованим володінням, вдалому шлюбові й благородному родоводу вважався найшляхетнішим з мерсійської шляхти. Він міг би навіть назватися королем, якби захотів (а що в нього є таке бажання, я не сумнівався), однак Альфред був проти, а без нього Етельред був ніким.

— Перед нами стоїть завдання прогнати поганських загарбників з Мерсії, — промовив Альфред. — Для цього ми попіклувалися про безпеку Лундена, поклавши край норманському розбою на Темсі. Тепер же мусимо утримати місто. Яким чином?

Відповідь була очевидна, однак це не завадило безглуздій дискусії, в якій присутні кинулися жваво обговорювати, скільки війська знадобиться на оборону муру. Не бажаючи брати в тому участі, я сперся на стіну й спостерігав, хто з танів говорив охочіше, а хто пильнував. Єпископ Еркенвальд тільки позирав на мене, дивуючись, чому я не долучаюся до загального обговорення, та я мовчав. Уважно всіх вислухавши, Етельред підсумував дискусію:

— Мілорде королю, місту потрібен гарнізон у дві тисячі войовників.

— Мерсійських, — уточнив Альфред. — Усі вони повинні бути мерсійцями.

— Безсумнівно, — спішно підтакнув Етельред, хоча про себе я відзначив, що більшість танів не вельми зраділи.

Зауваживши те саме, Альфред перевів погляд на мене:

— Лорде Утреде, це ваша відповідальність. Тож якої думки ви?