Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 42)

Але нас помітили.

Наш слід узяв морський вовк.

Корабель ішов північніше од нас, прямуючи на південний захід, в надії, що ми розвернемось і спробуємо втекти проти течії.

Перебувало судно приблизно за милю від нас, і мені було видно його короткий форштевень, увінчаний звірячою головою. Він не поспішав. Бачачи, що наші весла не гребуть, капітан сприйняв це за ознаку паніки, подумавши, що ми зібрались обговорити дальші дії. Його ж гребці взялися до роботи, і з кожним змахом весел корабель просувався дедалі вперед, відрізаючи нам шлях у море.

Фінан, котрий стояв за одним зі стернових весел, озирнувся через плече.

— Чоловік п’ятдесят? — кинув він.

— Може, й більше, — відказав я.

Він усміхнувся:

— Наскільки?

— Можливо, що й усі сімдесят, — припустив я.

Наша команда складалася з сорока трьох душ, і майже всі, крім п’ятнадцяти нас, сиділи сховані в трюмі для товарів. Ті вояки були накриті старим вітрилом, через що можна було подумати, ніби ми веземо сіль, зерно або інший вантаж, що потребує захисту від дощу й вологи.

— Коли їх дійсно сімдесят, це буде славний бій, — у передчутті промовив Фінан.

— Не буде ніякого бою, — заперечив я. — Вони не готові.

І це була правда. З першого погляду ми були легкою здобиччю: дрібка людей на купецькому судні, тож коли корабель нападників порівняється з нами, на борт перескочить усього з десяток вояків, а більша частина їхньої команди залишиться на місці спостерігати за різаниною. Принаймні я так сподівався. Звісно, ті решта будуть озброєні, проте й бою вони не очікуватимуть, тоді як мої люди перебували в повній готовності.

— Не забувайте, — проголосив я гучно, щоб мене почули й ті, хто ховався під вітрилом, — вбити треба всіх!

— Навіть жінок? — уточнив Фінан.

— Жінок — ні, — відповів я, хоч сумнівався, що вони там будуть.

Сітрік, котрий сидів навпочіпки поруч зі мною, підняв голову:

— Нащо вбивати всіх, пане?

— Щоб нагнати на них страху.

Золоте світло в небі розгорялось і тьмяніло. Сонце вибилося з-за хмар, і з новою силою заблискотіла вода навкруги. Видовжилось на ледачій мерехтливій гладіні відображення ворожого корабля.

— Штирборт, спустити весла! — наказав я. — Поляпайте трохи!

Веслярі заусміхалися, навмисне збурюючи воду невмілими ударами, аби розвернути наше судно носом до річки, створюючи враження, ніби ми намагаємося втекти. Були б ми дійсно такими беззахисними, доцільніше було б прямувати до південного берега, залишити корабель там і тікати геть, рятуючи життя, та натомість ми розвернулись і погребли проти течії. Весла наші вдаряли не в такт, від чого ми справляли враження невмілих наляканих бовдурів.

— Клюнув! — гукнув я гребцям, хоч вони й самі вже бачили, що ворог наліг на весла, бо ж стояли ми носом на захід.

Вікінг ішов прямісінько на нас, змахуючи рядами весел, ніби крилами, з кожним ударом спінюючи воду за кормою. Ми продовжували вдавати паніку. Наші весла стукались одне об одне, тож ми майже не просувалися, лише збурюючи воду навколо дебелого корпусу свого корабля. Сповнюючи ясне ранкове повітря тужливими криками, навколо нашої присадкуватої щогли крутилися чайки.

Далеко на заході, де небо застував дим Лундена, що ховався за небокраєм, виднілася крихітна чорна смужка — щогла іншого корабля. Він рухався до нас, і я знав, що переслідувачі теж його бачать і не можуть добрати, друг це чи ворог.

Втім, це було не так уже й важливо, адже на захоплення малого вантажного судна з невеликою командою їм знадобиться не більше п’яти хвилин, і це буде найкраща частина години, бо далі піде відплив і непроханий гість із заходу підійде на веслах туди, де баблялися ми. Наближалися вікінги стрімко, весла їхні змахували чітко, в одному ритмі, проте така швидкість означала, що поки догребуть до нас, веслярі потомляться і будуть не готові до бою. Високо на носі судна стриміла орлина голова з фарбованим у червоне дзьобом, мовби птах щойно задер жертву. Під тою головою на платформі товпичилося з десяток озброєних вояків, котрі готувалися захопити наш корабель, а нас перебити.

По двадцять весел із кожного боку — це сорок чоловік. В абордажному загоні ще кільканадцять, одначе порахувати всіх на борту було надзвичайно складно — настільки щільно юрмились вони на носі. Ще двоє стояло біля стерна.

— Їх десь п’ятдесят-шістдесят! — оголосив я.

Гребці були без кольчуг. Вони не готувалися ставати до бою, мечі у більшості лежали під ногами, а щити були складені в трюмі.

— Зупинити весла! — наказав я. — Гребці, встати!

Орлоголовий корабель був уже близько. Я чув поскрипування його кочетів, плескіт весел і шипіння води під хвилерізом. Мені було видно блискучі сокири, обрамлені шоломами лиця вояків, котрі сподівалися легко розправитися з нами, і тривогу стерничого, який намагався тримати курс просто на нас. Мої веслярі метушилися, розігруючи паніку, а вікінгівські гребці зробили останній змах, і я почув наказ їхнього капітана ховати весла. Розтинаючи воду бортами, судно продовжувало нестися на нас і було вже так близько, що я відчував запах від нього. Вояки на носі підняли щити, а стерновий спрямував корабель уздовж нашого борту. Весла прибрали, й ось уже морський вовк був готовий до кидка.

Я витримав момент, допоки ворог наблизився так, що тікати йому вже не було куди, й аж тоді віддав наказ покинути засідку.

— Зараз! — гукнув я.

Стягли вітрило, і зненацька наш крихітний кораблик наїжачився озброєними воїнами. Я скинув шубу, Сітрік подав мені щит і шолом. З ворожого корабля почулося застереження, їхній стерновий навалився всією вагою на весло, і корабель почав потроху повертати. Та для маневру було вже запізно, і я почув, як, врізаючись у наші весла, заторохкотіла їхня корма.

— Вперед! — скомандував я.

Клапа, котрий стояв у нас на носі, запустив гак, яким підчепив утікачів, влучивши в ширстрек, і потягнув на себе, спіймавши ворожий корабель на протиході. Той повернувся на канаті, врізався нам у бік, і мої вояки миттю посипали до нього на борт. Це були люди з моєї особистої варти — закуті в броню, спраглі до крові треновані вояки, котрі потрапили між неозброєних веслярів, зовсім не готових до бою. Ворожих абордажників, єдиних, хто був там при зброї й налаштований на битву, охопило сум’яття. Вони могли б напасти на моїх людей, котрі вже почали різанину, та натомість їхній командир віддав наказ заскакувати на наш корабель. Він сподівався вдарити ззаду, і це була цілком дієва тактика, проте для відсічі їм у нас на борту залишалося ще вдосталь сил.

— Вбити всіх! — ревів я.

Один дан — принаймні я думаю, що то був дан, — заскочив до мене на платформу, але я торохнув його щитом, він упав між двох кораблів і пішов на дно під вагою кольчуги. Інші вікінги дійшли до веслярських лавок на кормі, де почали битися з моїми людьми, сиплючи в них прокльонами. Я стояв позаду на підвищенні, зі мною був тільки Сітрік, і нам двом на стерновій платформі нічого не загрожувало. Однак не можна вести за собою людей, коли сам уникаєш небезпеки.

— Залишайся тут, — наказав я Сітрікові й зіскочив.

Стрибнув я з войовничим викриком, на який до мене обернувся високий чолов’яга. На шоломі в нього були орлині крила, руки щедро обвішані браслетами, а на щиті красувалося зображення орла, завдяки чому я зрозумів, що переді мною сам власник корабля. Світлобородий, кароокий, ватажок вікінгів був озброєний сокирою з довгим ратищем і заляпаним кров’ю лезом, якою він тут же замахнувся на мене. Я відбив його удар щитом, і сокира шугнула нижче, цілячи мені по ногах, та в останню мить велінням Тора корабель накренився, і, втративши силу, лезо влучило в борт. Відбивши мій меч, чоловік знову замахнувся, але я ступнув на нього зі щитом і відтиснув своєю вагою.

Він мав би впасти, але, натрапивши спиною на власних вояків, встояв. Я завдав удару йому по ногах, і Подих Змія прошкріб по металу. Як і мої, його чоботи були обшиті залізними смугами. Його сокира торохнула по моєму щиту, а своїм він заїхав мені по мечу, і від подвійного удару я подався назад, вдарившись спиною об стернову платформу. Він посунув на мене, намагаючись збити з ніг, аж тут Сітрік, про якого я вже й забув, махнув мечем із платформи; але лезо відскочило від данового шолома і, не завдавши йому жодної шкоди, вдарило по схованих під кольчугою плечах. Усвідомлюючи, що я втратив рівновагу, ворог поставив мені підніжку, і я впав.

— Паскуда! — гарикнув він, роблячи крок назад.

Позаду гинули його люди, однак він ще мав час убити мене, до того як загине сам.

— Я Олаф Орлиний Кіготь! — гордовито промовив він. — До зустрічі в палаці мертвих!

— А я — Утред Бебанбурзький, — відказав я, лежачи на палубі й дивлячись на змах його сокири.

Нараз Олаф Орлиний Кіготь закричав.

Упав я навмисне. Він був важчий за мене, ще й загнав мене в кут, де міг би лупити, допоки я знесилюсь і не зможу давати йому відсіч, тому я й вирішив упасти. Його міцну кольчугу і блискучий шолом мечі не брали, тож я вдарив Подихом Змія вгору, під поділ кольчуги, в незахищений пах, і щосили натиснув, прохромивши його наскрізь. На палубу навколо нас ринула його кров, він вирячився на мене, роззявивши рота, і випустив з рук сокиру. Я зірвався на рівні, продовжуючи тиснути на Подих Змія, чоловік упав, закорчившись, і, висмикнувши меч із його тіла, я помітив, як він потягся правицею до своєї сокири. Я підбив її ногою до нього і, дочекавшись, коли його пальці зімкнуться навколо держака, добив його різким ударом у горлянку. На дошки хлинуло ще більше крові.