Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 43)

З моїх слів може здатися, ніби то була легка сутичка, та це не так. Я не брешу, що впав навмисне, але головною причиною тому була підніжка Олафа. Я ж замість того, щоб упиратися, обрав повалитися додолу. Буває, й досі, на старості, я просинаюсь серед ночі, тремчу і пригадую рази, коли мав би загинути, але вцілів. Це один із тих випадків. Чи, може, я щось неправильно запам’ятав. З віком спомини туманяться. Напевно, в повітрі стояли тупіт бігу по палубі, кректання вояків, які махали зброєю, сморід брудного трюму, стогони поранених. Я пригадую, як, упавши, відчув страх — паніку, від якої в передчутті неминучої загибелі холоне нутро й каламутяться думки. Це була коротка мить життя, яка скоро забулася: круговерть бою і страху — бій, нічим не примітний, — та все ж Олаф Орлиний Кіготь і донині будить мене серед ночі, і я лежу, дослухаючись до шарудіння хвиль на піску, і думаю, що він чекає на мене в палаці мертвих, де запитає, чи я вбив його волею сліпого випадку, а чи фатальний удар був ретельно спланований. А ще, пригадавши, як я підштовхнув до нього сокиру, аби він міг схопитися за неї й загинути зі зброєю в руках, він мені подякує.

Я чекаю зустрічі з ним.

Поки загинув Олаф, його корабель уже встигли захопити, а команду — вирізати. Абордаж «Морського орла» вів Фінан. Я знав, що корабель зветься так, бо назва була вирізана рунами у нього на форштевні.

— Паскудний бій, — буркнув Фінан невдоволено.

— Я ж казав.

— Кілька веслярів устигли дістати зброю, — додав він, але тут же потиском плечей показав, що старання їхні були даремні.

Відтак Фінан показав на залитий кров’ю трюм «Морського орла», де лежали й тремтіли п’ятеро чоловіків. Помітивши мій запитальний погляд, він пояснив, чому вони вціліли:

— Пане, це сакси.

Ті п’ятеро розповіли, що вони рибалки з поселення під назвою Фуґелнесс. Я заледве розбирав, що вони кажуть, бо ті хоч і розмовляли англійською, але вимовляли слова настільки дивно, що мова їхня звучала як чужа. Та я все-таки зрозумів, що Фуґелнесс — це голий острівець, оточений болотами і струмками. Там не жив ніхто, крім незліченного птаства і купки злиденних селян, що годувалися з ловіння дичини, вугрів та риби. Чоловіки розповіли, що Олаф захопив їх у полон тиждень тому і посадив на весла. Спочатку їх було одинадцять, проте Фінан устиг вбити шістьох, перш ніж бранці спромоглися переконати його, що вони не вороги, а звичайні раби.

Ми познімали з убитих ворогів усе і поскладали їхні кольчуги, зброю, браслети та одяг під щоглою «Морського орла», аби пізніше поділити здобич. Кожному воякові призначалося по одній частці, Фінанові — три, а мені — п’ять. Одну третину належало віддати Альфреду, іншу — єпископові Еркенвальду, та я рідко ділився з ними тим, що сам здобув у битві.

З роздягнених тіл убитих ми влаштували такий собі моторошний вантаж з кривавого місива плоті, поскидавши їх у трюмі торговельного корабля. Над головами закрутилася зграя чайок, котрі не могли дочекатися, щоб поласувати трупами, але остерігалися нас. Добралося до нас і судно, яке на відпливі йшло з заходу. Це був добрий військовий корабель, на носі якого красувалася драконяча голова, на кормі — вовча, а щоглу увінчував флюгер у формі крука. Його ми захопили в Лундені. Ралла охрестив його «Мечем Господнім» — Альфреду така назва сподобалася б. Зупинивши судно біля нас, капітан Ралла приклав долоні до рота й погукав:

— Гарна робота!

— Ми втратили трьох! — відповів я.

Усі троє загинули в бою з Олафовими абордажниками, і їхні тіла ми перенесли на «Морського орла». Я міг би кинути їх за борт, віддавши богові морів, але всі вони були християнами, і їхні товариші хотіли поховати їх на християнському цвинтарі в Лундені.

— Відбуксирувати? — запитав Ралла, показуючи на купецьке судно.

Отримавши від мене ствердну відповідь, він заходився прилаштовувати до корми троса. Коли закінчив, усі разом ми повеслували естуарієм Темсу на північ. Набравшись сміливості, чайки кинулися викльовувати очі вбитим.

Близився полудень, відплив зупинився. Заощаджуючи сили, ми неспішно веслували блискучою сріблястою гладінню естуарію, що мляво погойдувалась під високим сонцем. Так само повільно зринав вдалині північний берег.

Залиті яскравим сонцем, мерехтіли присадкуваті пагорби на обрії. Колись я вже бував на цих берегах і знав, що ті лісисті пагорки лежать за пласким обширом заплави. Вів нас Ралла, котрий знав узбережжя краще, а я запам’ятовував місцевість, відмітивши пагорок, дещо вищий од інших, стрімчак і гайок. Знав, що невдовзі побачу ці місця знову, адже прямували ми в бік Бемфлеота — лігва морських вовків, гадючого кубла, пристанища Зіґфріда.

Колись там було королівство східних саксів, яке давно зникло, але старі легенди розповідали, що в сиву давнину його боялися всі навколо. Населяв його народ мореплавців, розбійників, яких згодом завоювали англи з півночі, й тепер це була частина королівства Східна Англія — Ґутрумових володінь.

Вдалині від Ґутрумової столиці, на тих берегах панувало беззаконня. Серед тамтешніх струмків, що висихали у відплив, нерідко ховались кораблі, котрі з припливом виходили грабувати купців, що везли Темсом свої товари. У цьому гнізді піратів і облаштували свій табір Зіґфрід, Ерік та Гастинґ.

Без сумніву, вони нас помітили, але побачили що? «Морського орла», один зі своїх кораблів, а з ним — ще одне данське судно. Увінчані гордими звірячими головами, обидва тягли за собою пузатий вантажний корабель: отже, то з вдалого полювання повертався Олаф, а «Меч Господній» — норманський корабель із тих, що нещодавно прибули в Англію. Коротше кажучи, вони нас бачили, але нічого не підозрювали.

При наближенні до берега я наказав познімати з носа і корми звірячі голови. На кораблях, що заходить у домашні води, їх не залишали: голови призначалися для відлякування ворожих духів, а тих, що населяли бемфлеотські струмки, Олаф вважав дружніми, тому не бажав лякати. Тож, забачивши, як ми знімаємо їх з кораблів, вартові Зіґфрідового табору подумали, що ми свої, які повертаються додому.

Я глядів на той берег, розуміючи, що прийду туди знову велінням долі. Торкнув руків’я Подиху Змія, бо й він теж мав власну долю і разом ми ще повернемося в ці місця, де моєму мечеві судилося проспівати свою пісню.

Бемфлеот лежав під горою, що круто збігала в ручай. Один з рибалок, юнак, котрому пощастило мати більше розуму за своїх компаньйонів, став біля мене й називав усі місця, на які я вказував. Він підтвердив мені, що поселення під горою — Бемфлеот, а струмок — насправді річка Готлідж. Бемфлеот стояв на північному березі Готліджу, а з півдня його обмежував низький, темний, широкий острів.

— Канінґа, — назвав його рибалка.

Я повторював усі назви, аби краще запам’ятати їх і краєвид, що мені відкривався.

Канінґа був порослим очеретами болотистим острівцем, де панували вічна вогкість, численне птаство і глибока грязюка. Готлідж, який мені нагадував скоріш струмок, а не річку, являв собою плетиво відмілин, між яких до гори понад Бемфлеотом зміївся каналець. Коли ми обігнули східний край Канінґи, відкрився Зіґфрідів табір на зеленій горі. Увінчаний частоколом земляний вал навколо нього коричневим шрамом перетинав куполоподібну вершину. Від південної стіни обривистий схил збігав до групи кораблів, погрузлих у мулі, що оголився з відпливом. Гирло Готліджу охороняв корабель, залишений упоперек протоки, прикріплений за ніс і корму ланцюгами, щоб не знесло водою.

Один з ланців тягнувся до стовпа, закопаного на березі Канінґи, інший був прив’язаний до самотнього дерева на крихітному острівці, що утворював північний берег.

— Острів Двох Дерев, — промовив рибалка, вловивши мій погляд.

— Але ж там тільки одне дерево, — зауважив я.

— У батькову молодість було два, пане.

Течія звернула: почався приплив, і в гирло ринули води, понісши наші три судна на ворожий табір.

— Звертай! — гукнув я до Ралли й побачив полегшення на його обличчі. — Але спершу надіньте драконову голову!

Так, побачивши, як ми повернули драконову голову на ніс, а орлину — на корму «Морського орла», Зіґфрідові люди відчули щось не те. І не лише тому. Ми ще й розвернули кораблі, а Ралла відрубав трос, який тримав вантажне судно. Спостерігаючи з високого форту, вартові бачили, як на щоглі «Морського орла» замайорів мій прапор. Знамено з вовчою головою мені виготовила Ґізела зі своїми покоївками, і я вивісив його навмисне, аби ворог знав, хто вбив команду «Морського орла».

На тому ми попливли назад, щосили веслуючи проти припливної течії, а звернувши на південний захід за Канінґою, дозволили бистрині самій нести нас аж до Лундена. Вантажник же, завалений скривавленими трупами з виклюваними очима, на тій самій течії понісся до довгого корабля, що загороджував канал.

Тепер у мене було вже три бойові кораблі, проте в Етельреда — цілих п’ятнадцять. Їх він перегнав вище за річкою, і там, наскільки мені відомо, вони так і погнили. Було б у мене ще десяток суден і вдосталь людей, я б давно захопив Бемфлеот, але мусив обходитися трьома, тоді як у протоці за фортом щогл було не злічити.

Та попри те я відправив ворогу послання.

І в ньому говорилося, що до Бемфлеота прямує смерть.

 

Але спершу смерть навідалася в Грофсестр. Це було місто неподалік Лундена, на південному березі естуарію Темсу, в колишньому королівстві Кент. Римляни збудували там форт, і довкола старої твердині з часом розрослося чимале місто. Кент, звісна річ, давно був частиною Вессексу, й Альфред наказав укріпити оборону міста, що було досить легко, адже там збереглися земляні вали римського форту, тож залишалося поглибити рів, поставити дубовий частокіл і зруйнувати кілька споруд, що стояли або за муром, або занадто близько до укріплень. Роботу пощастило закінчити швидко, бо вже на початку літа з берегів Франкії туди прибув великий данський флот. Розбивши табір у Східній Англії, прибульці вирушили далі на південь, піднялися по Темсу й поставили кораблі в його притоці — річці Медвеґ, на якій і стояв Грофсестр. Вони мали намір захопити місто, потопивши його у вогні та страху, але не впоралися з новим муром і потужним гарнізоном.