Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 45)

— Ні, ні, ні! — звів руку Етельред. — Я хочу чути обвинувачення повністю. Виносити судження слід ґрунтовно.

Тож священник почав заново. Знуджені слухачі засовалися, слухаючи його бубоніння, а Ґізела торкнула мене за лікоть. Вона допіру поговорила з якоюсь жінкою і, сіпнувши мене за сорочку, рушила за нею в двері у кінці зали. Сподіваючись, що Етельред надто зайнятий справлянням враження справедливого судді, я пішов за ними.

Жінка провела нас коридором, який колись був критою частиною двору, допоки простір між колонами не замурували. У кінці коридору на кам’яній рамці висіли грубо витесані дерев’яні двері. Стіни приміщення були оздоблені різьбленою виноградною лозою, з дальнього краю підлогу прикрашала мозаїка з зображенням римського бога, що метав блискавиці, а далі відкривався осяяний сонцем садок, де на густо порослий жовтцями й маргаритками моріжок кидали тінь три груші. Етельфледа чекала на нас у їх затінку.

Минулися ознаки недуги, через яку вона корчилась і стогнала в залі, вона зустріла нас випростана, з величним виразом на обличчі, який, утім, пом’якшився усмішкою для Ґізели. Вони обнялись, і я помітив, як Етельфледа заплющила очі, мовби долаючи сльози.

— То ви не нездужаєте, леді? — поцікавився я.

— Просто вагітна, — мовила вона, не розплющуючи очей. — Зі мною все добре.

— Але ж ви щойно виглядали так, наче вам зле.

— Я хотіла побалакати з вами, — сказала вона, відлинаючи від Ґізели. — Прикинутися хворою — найпевніший спосіб побути на самоті. Він не любить, коли мені зле, і залишає саму, щоб я поблювала.

— І часто вас нудить? — запитала Ґізела.

— Кожного ранку, — відповіла Етельфледа. — Блюю як собака. А хіба не з усіма так?

— У мене не так цього разу, — відказала Ґізела, торкаючись оберега. Вона носила на шиї образ Фріґґ — дружини Одіна, правительки королівства богів Асґарду. Фріґґ — покровителька кохання і продовження роду, тож оберіг мав забезпечити Ґізелі легкі пологи. Лик богині допоміг їй виносити двох наших старших дітей, і я щодня молився, аби і з третім усе було гаразд.

— Нудить мене тільки вранці, — сказала Етельфледа, — але решту дня я почуваюся добре.

Вона торкнулася свого живота, а тоді погладила Ґізелин, уже величенький.

— Розкажи мені, як це — народжувати, — промовила вона схвильовано. — Боляче?

— Біль швидко забувається, приходить радість, — відповіла Ґізела.

— Не хочу болю.

— Від нього допомагають трави, — заспокоїла її Ґізела, — та й стає напрочуд радісно, коли з’являється дитина.

Далі вони повели розмову про пологи, а я сперся на стіну і глянув на клаптик синього неба, що просвічував між листям груші.

Покоївка, з якою ми прийшли, залишила нас на самоті. Десь за цегляним муром прикрикував на новобранців командир, щоб тримали щити вище, і чувся гуркіт дерев’яних київ, на яких вони вправлялися в бою. Я подумав про нове місто за лунденським муром, де сакси облаштували собі домівку. Вони просили мене спорудити їм частокіл і виставити гарнізон для оборони, але я відмовив, бо так наказав Альфред, та й до всього, коли оточити стіною ще й нове місто, доведеться охороняти зайве укріплення. Тож треба було, щоб ті сакси перейшли в старе місто. Дехто так і вчинив, прийшовши під захист старого римського муру і мого гарнізону, проте більшість продовжували вперто сидіти у новому поселенні.

— Про що ти замислився? — зненацька урвала мої роздуми Етельфледа.

— Мабуть, дякує Тору за те, що є чоловіком і йому не треба народжувати, — пожартувала Ґізела.

— Саме так, — підтакнув я, — а ще думаю про те, що коли людям так хочеться вмирати в новому місті замість того, щоб переїздити в старе, то не варто позбавляти їх такої можливості.

Осміхнувшись на це різке зауваження, Етельфледа ступила до мене. Була вона боса і виглядала зовсім крихітною.

— Ти ж не б’єш Ґізелу? — спитала вона, заглядаючи мені в обличчя.

Усміхнувшись до Ґізели, я м’яко відповів:

— Ні, міледі.

Етельфледа продовжувала дивитись на мене. Вона мала сині очі з карими вкрапленнями, ніс із легкою кирпатістю, а нижня губа більша за верхню. Синці вже зійшли, хоча дещо темніша пляма на щоці вказувала на те, куди її вдарено востаннє. Вигляд вона мала напрочуд серйозний, з-під чепця вибивалися пасма золотистого волосся.

— Чому ти не попередив мене, Утреде? — запитала вона.

— Бо ви не бажали слухати застережень, — відповів я.

Замислившись на мить над моїми словами, вона згідно кивнула:

— Твоя правда, не бажала. З власної волі зайшла в клітку і замкнула дверцята.

— Ну то відімкніть їх, — грубо буркнув я.

— Не можу, — тихо проказала вона.

— Чому? — спитала Ґізела.

— Бо ключ у руках Господа.

Я пхикнув:

— Мені ніколи не подобався ваш бог.

— Не дивно, чого чоловік каже, що ти недобрий, — усміхнувшись, мовила Етельфледа.

— Він справді так вважає?

— Каже, ти лихий, ненадійний і зрадливий.

Промовчавши, я тільки всміхнувся.

— А ще тупоголовий, недалекий і дикий, — продовжила перелік Ґізела.

— Який уже вродився, — сказав я.

— І дуже добрий, — закінчила Ґізела.

Етельфледа продовжувала дивитись на мене.

— Він тебе боїться, — провадила вона, — а Альдгельм ненавидить. Він уб’є тебе за першої ж нагоди.

— Хай тільки спробує.

— Альдгельм хоче, аби чоловік став королем, — мовила Етельфледа.

— А що ваш чоловік сам думає про це?

— Підтримує цю ідею, — відповіла Етельфледа, і я зовсім не здивувався.

У Мерсії не було короля, Етельред претендував на престол, та без Альфредової підтримки був ніким, а Альфреду в Мерсії король був не потрібен.

— Чому ваш батько не проголосить себе мерсійським королем? — спитав я в Етельфледи.

— Він це зробить, але з часом.

— Чому не зараз?

— Мерсійці — гордий народ, і не всі тут люблять Вессекс, — сказала вона.

— Тож ви тут, аби вони його полюбили?

Вона поклала руку на живіт:

— Напевне, батько хоче, аби Мерсією правив його перший онук, щоб майбутній король мав вессекську кров.

— Змішану з Етельредовою, — похмуро додав я.

Вона зітхнула.

— Він не поганий чоловік, — промовила тоскно, мовби переконувала себе.

— Він вас б’є, — сухо зазначила Ґізела.

— Він прагне бути хорошим, — відповіла Етельфледа і, торкнувшись моєї руки, додала: — Він хоче бути як ти, Утреде.

— Як я? — заледве стримався я, щоб не засміятися.

— Він хоче, щоб його боялися, — пояснила Етельфледа.