Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 44)

Про їхнє прибуття я дізнався раніше за Альфреда і, відрядивши до нього посланця зі звісткою про напад, того-таки дня на «Морському орлі» спустився Темсом у Медвеґ, де побачив, що нічого не вдію. На болотистому березі стояло щонайменше шістдесят кораблів, ще два, зчеплені ланцюгом, перекривали річку, унеможливлюючи атаку вессекського флоту. На березі загарбники копали земляний насип, явно плануючи оточити Грофсестр власним валом.

Ватажка прибульців звали Ґуннкель Родсон. Пізніше я довідався, що сюди він приплив після невдалого сезону у Франкії в надії на срібло, що, як вважалося, зберігалось у великій грофсестерській церкві й монастирі. Відпливши подалі від його флоту, я напнув вітрило «Морського орла» і на потужному вітрі перетнув естуарій. Сподівався не застати в Бемфлеоті нікого, та попри те, що багато Зіґфрідових кораблів очікувано вирушили на підмогу Ґуннкелю, в місті залишилося шістнадцять суден, а на високому валі довкола форту стояло безліч вояків із гострими списами.

Тож ми повернулися в Лунден.

— Ти знаєш Ґуннкеля? — спитала мене Ґізела.

Розмовляли ми данською — як майже завжди.

— Ніколи про нього не чув.

— Новий ворог? — усміхнувшись, запитала вона.

— Вони постійно приходять із півночі, — мовив я. — Вбий одного — на південь попливуть іще двоє.

— Значить, маєш добру причину перестати їх убивати.

Це чи не вперше Ґізела дорікнула мені, що я вбиваю її земляків.

— Я дав присягу Альфредові, — спробував пояснити я.

Наступного дня я прокинувся від сповіщення про те, що під мостом проходять кораблі. Про це я довідався зі звуку ріжка. Сигнал подав вартовий на мурі невеликого бургу, який я будував з південного краю мосту. Той бург, званий Сутріґанаверк, що означає просто «південне укріплення», будували і стерегли вояки сутріґського фірду. За течією в наш бік прямувало п’ятнадцять кораблів, котрі зайшли в діру на припливі, коли вода під мостом була найспокійніша. Міст пройшли всі п’ятнадцятеро, і на третьому я помітив знамено Етельреда — білого коня дибки. Проминувши перепону, кораблі відправилися до пристаней, де вишикувалися по три в ряд. Виглядало це так, ніби Етельред вирішив повернутися в Лунден. На початку літа він повіз Етельфледу в свої володіння у західній Мерсії, куди відправився боротися з валлійськими розбійниками, що чинили набіги по худобу в багаті мерсійські землі. Тепер він повернувся.

Ми подалися до його палацу. Звичайно, Етельфледа була з ним, адже Етельред ніколи не відпускав її далеко від себе. Навряд чи це було кохання, радше ревнощі. Я сподівався отримати запрошення до нього на прийом, але цього не сталось, а коли на другий день Ґізела пішла туди сама, їй відмовили, пославшись на нездужання леді Етельфледи.

— Говорили зі мною без грубощів, але дуже наполегливо, — повідомила вона мені.

— То, може, вона справді нездужає? — припустив я.

— У такому разі вона має навіть вагомішу підставу побачитися з подругою, — мовила Ґізела, виглядаючи за прочинене вікно, де на Темсі сріблясто виблискувало літнє сонце. — Він замкнув її в темниці, еге ж?

Нашу розмову перервав єпископ Еркенвальд, точніше, один з його попів, котрий приніс звістку про візит єпископа. Знаючи, що Еркенвальд не стане розмовляти при ній, Ґізела пішла на кухню, а я — до дверей зустріти його.

Він мені ніколи не подобався. Однак попри непорозуміння, що часом виникали між нами, чоловік той був вірний Альфредові, розсудливий і сумлінний. Не марнуючи часу на непотрібну балаканину, єпископ одразу сповістив мене, що видав указ про призов до місцевого фірду.

— Король наказав своїй варті приєднатися до вашого кузена, — додав він.

— А я?

— Ви залишитесь тут, — коротко відрізав він, — разом зі мною.

— Для чого тоді збирати фірд?

— Для захисту міста. Він замінить королівську варту.

— Це через Грофсестр?

— Король має намір покарати поган, — сказав Еркенвальд, — але поки він буде зайнятий виконанням Господнього завдання у Грофсестрі, існує ймовірність нападу інших поган на Лунден. Ми не дамо цьому трапитися.

На Лунден погани так і не нападали, тому, поки я сидів собі в місті, головні події розгорталися в Грофсестрі. Дивно, але вони навіть увійшли в історію. Сьогодні до мене часто приходять розпитати про Альфреда, позаяк я один з небагатьох живих його сучасників, які були знайомі з ним особисто. Звичайно, всі мої відвідувачі — церковники, котрих цікавить передовсім його любов до Бога (а я вдаю, ніби не знаю про неї нічого), проте дехто з них таки питає про його військовий шлях. Людям відомо, як він переховувався на болотах, аби згодом здобути звитягу при Етандуні, однак не менш цікавий їм і бій у Грофсестрі. Це дивно. За своє життя Альфред здолав не одного ворога, зокрема і в Грофсестрі, але був це не настільки великий тріумф, як прийнято вважати нині.

Це була, безперечно, перемога, однак вона могла бути більшою. Маючи прекрасну нагоду знищити весь флот вікінгів і збагровити Медвеґ їхньою кров’ю, Альфред, однак, не скористався нею. Натомість поклався на те, що загарбників стримає оборона міста, і мур та гарнізон упоралися з цим завданням, а він зібрав виключно верхівців. Узявши власну варту, додав до неї вояків з варти кожного олдермена від Вінтанчестера до Грофсестра і з цим військом рушив на схід, поповнюючи армію дорогою, допоки не добувся до Мейдес-Стани, що на південь від колишнього римського форту, на місці якого й виріс Грофсестр.

Альфред прибув на місце швидко і вчасно. Місто встигло відбити дві данські атаки, і тепер Ґуннкелевому війську загрожував не лише грофсестерський гарнізон, а й більш як тисячна армія найкращих Альфредових воїнів. Розуміючи, що програв, Ґуннкель відправив посланця до короля, і той погодився на переговори. Очікуючи на прибуття в гирло Медвеґу Етельредового флоту, який остаточно зажене Ґуннкеля в пастку, Альфред тягнув час нескінченними перемовинами, та кораблі не приходили. Коли ж Ґуннкель збагнув, що Альфред не збирається відкуплятися від нього, відволікаючи його фальшивими переговорами, а в дійсності збирається дати бій, він утік. Опівночі після двох днів оманливих переговорів загарбники, лишивши в таборі розведене багаття, щоб показати, ніби вони на місці, повантажилися на кораблі й на відпливі вийшли в Темс. Так завершилася облога Грофсестра, і перемога ця визначна тим, що вікінгів безславно прогнали з Вессексу, проте Медвеґ так і не поповнився їхньою кров’ю. Ґуннкель вижив, кораблі, які він привів із Бемфлеота, повернулися на місце, а з ними прибуло ще кілька нових, тож Зіґфрідів табір підкріпився новими вояками, голодними до наживи. Решта Ґуннкелевого флоту або вирушила за легкою здобиччю у Франкію, або ж осіла на східноанглійському узбережжі.

А поки все це діялося, Етельред сидів у Лундені.

Йому не сподобалося, що на його кораблях прокиснув ель. Сказавши єпископові Еркенвальду, що його вояки не зможуть битися, якщо шлунки їм крутитиме, а кишки вивертатиме, він розпорядився спорожнити барила і наповнити їх свіжозвареним елем. На це пішло два дні, після чого він викликався головувати в суді, що взагалі-то було обов’язком Еркенвальда, але як олдермен мерсійський Етельред мав на це право. Хоч як уникав він зустрічі зі мною й завертав Ґізелу на порозі свого палацу, коли вона приходила навідати Етельфледу, жодному вільному громадянину не може бути відмовлено в присутності на суді, тож ми приєдналися до слухачів, що зібрались у великій колонній залі.

Етельред розвалився на стільці, який цілком міг бути троном, бо мав товсту спинку, різьблені підлокітники й був оббитий хутром. Не знаю, чи бачив він нас, та коли й так, то не звертав ані найменшої уваги; а от Етельфледа, котра сиділа на нижчому стільці побіля нього, точно нас помітила, проте, зиркнувши неуважно в наш бік, зі знудженим виразом відвернулася. Справи, які розглядав Етельред, були нічим не примітні, однак він наполіг на тому, щоб вислухати кожного прохача.

Перший позов був на мельника, який буцімто використовував неточні ваги, й Етельред ретельно допитав кожного позовника. Його друг Альдгельм сидів позаду й нашіптував поради. В минулому гарне, його лице було спотворене шрамами, які залишилися після моїх кулаків, ніс кривий, одна з вилиць сплюснута. Мені як тому, хто провів не один такий розгляд, було очевидно, що мельник винний, та в Етельреда з Альдгельмом пішла купа часу, щоб встановити це.

Чоловікові присудили відрізати вухо і поставити тавро на щоці, після чого молодий священник зачитав звинувачення повії в крадіжці зі скриньки для подаянь у храмі Святого Альбана.

Поки він теревенив, Етельфледа скорчилась і подалася наперед, обхопивши рукою живіт. Здавалося, вона от-от виблює, та з відкритого рота не вийшло нічого, крім глухого стогону. Так вона й сиділа зігнута, розтуливши рот і тримаючись рукою за живіт, на якому ще не встигли проявитися ознаки вагітності.

У залі запала тиша. Етельред дивився на молоду дружину, не знаючи, що вдіяти, аж тут від дверей надбігли дві жінки і, вклонившись Етельреду й отримавши від нього дозвіл, вивели Етельфледу. Відтак, весь блідий, мій кузен махнув священнику продовжувати:

— Зачитайте обвинувачення заново, я відволікся.

— Але ж я майже закінчив, пане, — зауважив священник, — свідки готові дати покази.