Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 46)

— То нащо гає час тут? Чому не веде свій флот на бій із данами?

Етельфледа зітхнула:

— Бо Альдгельм відмовив його від цього. Він каже, що коли Ґуннкель зостанеться в Кенті або Східній Англії, батькові доведеться зосередити тут більше сил. Йому треба дивитись на схід.

— Це необхідно в будь-якому разі, — мовив я.

— Але Альдгельм каже, що як батько буде зайнятий захистом від навали поган із гирла Темсу, то не помічатиме, що коїться в Мерсії.

— Де мій кузен тим часом проголосить себе королем, — здогадався я.

— Такою буде ціна, яку він вимагатиме за оборону північних кордонів Вессексу, — сказала Етельфледа.

— А ви станете королевою, — мовив я.

Вона спохмурніла:

— Гадаєш, я того хочу?

— Ні, — сказав я.

— Ні, — підтвердила вона. — Я хочу лише, щоб дани забралися з Мерсії. Щоб їх не було в Східній Англії й Нортумбрії.

Вона була ще зовсім дитина — худеньке дівча з кирпатим носиком і великими очима, — але характер мала сталевий. Розмовляючи зі мною, чоловіком, який виріс серед данів і любив їх як своїх, та данкою Ґізелою, Етельфледа навіть не намагалася пом’якшити своїх слів, бо плекала в собі ненависть до данів, успадковану, либонь, від батька. Та ось вона зненацька затремтіла, і вся її твердість в одну мить розтала.

— А ще я хочу жити, — додала вона.

Я не знав, що їй сказати. Жінки часто помирають у пологах. Обидва рази, коли народжувала Ґізела, я приносив жертви Одіну і Тору, але й тоді боявся. Страх не покидав мене навіть зараз, бо вона знову була вагітна.

— Довірся мудрим повитухам, — промовила Ґізела, — пий трави, які вони дають, і слухай їхніх порад.

— Ні, — твердо мовила Етельфледа, — я не про це.

— Тоді про що?

— Сьогодні опівночі, — сказала вона, — у храмі Святого Альбана.

— Сьогодні? У церкві? — перепитав я, нічого не розуміючи.

Вона підвела на мене великі сині очі.

— Мене можуть убити, — сказала вона.

— Ні! — не вірячи її словам, зойкнула Ґізела.

— Він хоче мати певність, що дитя дійсно його! — урвала її Етельфледа. — Воно дійсно від нього, але він хоче доказів. Я боюся!

Ґізела обняла Етельфледу й погладила по голові.

— Ніхто вас не вб’є, — промовила вона лагідно, позираючи на мене.

— Благаю, прийдіть до церкви, — здушеним голосом попросила Етельфледа, не відриваючи голови від грудей Ґізели.

— Ми будемо з вами, — пообіцяла Ґізела.

— Прийдіть у велику церкву, ту, що збудували на честь святого Альбана, — крізь сльози промовила Етельфледа. — То наскільки це боляче? Невже ніби тебе роздирають надвоє? Так розповідала мені мати!

— Це боляче, — визнала Ґізела, — але після болю приходить ні з чим не зрівнянна радість.

Погладжуючи Етельфледу, вона подивилась на мене так, ніби я знав, що має відбутись опівночі; але я не відав, що могло спасти на думку моєму божевільному кузенові.

У дверях з’явилася жінка, що привела нас у садок.

— Леді, вас кличе чоловік, — поспішно покликала вона.

— Мені пора, — промовила Етельфледа, втерла очі рукавом і, невесело всміхнувшись, побігла геть.

— Що він хоче з нею зробити? — сердито запитала Ґізела.

— Не знаю.

— Це якийсь обряд? — натиснула вона. — Християнський?

— Не знаю, — повторив я.

Я направду не знав нічого, крім того, що дійство було заплановане на найтемнішу пору, коли на землю виходить зло, бродять перевертні та мандрівні тіні, — опівночі.

 

Розділ восьмий

 

Церква Святого Альбана була древня. Нижні її кам’яні стіни свідчили про те, що споруджена вона ще римлянами. Проте з часом склепіння провалилося, камінь угорі покришився, й відтоді все там, що розташоване вище людського зросту, було зроблене з дерева, лози й соломи. Стояв храм на головній вулиці Лундена, що тяглася з півночі на південь від сучасних Єпископських воріт до зламаного мосту. Беокка якось розповідав, що в минулому це була родинна церква мерсійських монархів, і я йому вірю.

— Святий Альбан був воїном! — додав він, як завжди розпалившись оповіддю про святих, чиї житія знав і любив. — Він вам сподобається!

— Сподобається лише тому, що був воїном? — недовірливо перепитав я.

— Звитяжним воїном! А ще, — затнувся Беокка й засопів, як завжди, коли готувався виголосити найголовніше, — у ката, який відрубав йому голову, повилазили очі! — він навів на мене здорове око. — Уявляєте, Утреде, викотилися з орбіт! Така була йому кара Господня: вбивцю святого Бог позбавляє зору!

— Значить, брат Янберт не святий? — припустив я.

Янбертом звали монаха, якого я зарізав у церкві на очах в отця Беокки й цілої зграї іншого духівництва.

— У мене все ще два ока, отче, — зауважив я.

— Ви заслужили на осліплення! — проказав Беокка.— Але Господь не злостивий, хоча, зізнаюся, милості його часом не збагнути.

Поміркувавши трохи про Альбана, я запитав:

— Чого ж тоді, коли ваш бог здатен забрати в людини зір, він не врятував Альбана?

— Бо Господь так обрав, ясна річ! — сказав Беокка пихато, як всякий християнський піп, коли попросити його пояснити котресь із незбагненних діянь їхнього бога.

— Альбан був римлянином? — запитав я, вирішивши не допитуватися більше про примхливу волю їхнього жорстокого бога.

— Бритом, — відказав Беокка, — найхоробрішим і найсвятішим з-поміж бритів.

— Тобто валлійцем?

— Певно що валлійцем!

— Може, тому ваш бог і дав йому померти? — виснував я, але Беокка тільки перехрестився й звернув здорове око до неба.

Отже, Альбан був валлійцем, до яких ми, сакси, не маємо ані найменшої прихильності, та попри те в Лундені стояв цілий храм на його честь. Коли ми з Ґізелою та Фінаном прибули туди, церква виглядала не живішою за труп святого. Вулиця лежала в темряві. Якесь світло пробивалося з-за віконниць у кількох будинках, а з таверни на сусідній вулиці лунав спів, одначе сама церква стояла темна й мовчазна.

— Не подобається мені це, — прошепотіла Ґізела, і я знав, що вона тримається за оберіг на шиї.

Перед виходом з дому вона кинула руни, сподіваючись дізнатися, чого очікувати від вечора, та розташування паличок лише більше її заплутало.

У провулку щось шерхнуло. Найпевніше, це був просто щур, але ми з Фінаном різко крутнулися, похапавшись за мечі, й шум одразу стих. Я заховав Подих Змія в обшиті замшею піхви.

Уся наша трійця була в чорних плащах з каптурами, тому збоку нас можна було сприйняти за попів або ченців, що зібралися біля темних, мовчазних воріт церкви Святого Альбана. З-за країв дверей не лилося ніякого світла. Я спробував відчинити їх, потягнувши за коротеньку шворку, що піднімала клямку, але, схоже, двері замкнули на засув. Щосили шарпнувши за стулки, я гучно погрюкав по них кулаком, але до мене ніхто не озвався, аж тут Фінан торкнув мене за руку, і я почув кроки.

— У провулок, — шепнув я, і ми поспішили туди, де чули шерх.

У тісній підворітні смерділо нечистотами.