Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 47)

— Це священники, — прошепотів Фінан.

Вулицею простувало двоє чоловіків. На них упало світло від нещільно причиненої віконниці, і я побачив чорні ряси, на яких зблискували срібні хрести. Вони зупинилися біля церкви, й один сильно погрюкав у замкнені двері. Зробивши три удари, зачекав, тоді стукнув раз, знову почекав, після чого постукав ще тричі.

Піднявся засув, скрипнули петлі, двері прочинилися, й на вулицю від відсунутої набік завіси, що затуляла прохід, полилося світло. Священник або чернець, котрий впустив чоловіків у церкву, визирнув надвір, оглядаючись у пошуках того, хто гупав у браму раніше. Аж ось його, видно, покликали зсередини, бо він обернувся й відповів:

— Нікого, пане.

Відтак він зачинив браму, і я почув, як повернувся на місце засув. На мить за дверима засвітилось, а тоді завісу запнули і церква знову поринула в морок.

— Чекайте, — наказав я.

Ми чекали, слухаючи, як вітер шарудить стріхами й завиває серед руїн. Спливло достатньо часу, аби пам’ять про гуркіт воріт вляглася.

— Вже близько півночі, — шепнула Ґізела.

— Треба знешкодити воротаря, — сказав я.

Я не знав, що коїться всередині, але точно розумів: дійство це таємниче, церкву замкнули, і щоб потрапити туди, потрібен спеціальний знак. Ми були непроханими гостями, тому як воротар підійме галас, нам ніколи не дізнатися, яка небезпека чекає на Етельфледу.

— Залиш його мені, — бадьоро викликався Фінан.

— Він церковник, — кинув я. — Чи це тебе не хвилює?

— У темряві, пане, всі коти чорні.

— Тобто?

— Залиш його мені, — повторив ірландець.

— Ну то ходімо до церкви, — сказав я.

Утрьох ми перетнули вулицю, і я постукав у браму: спершу — тричі, тоді — раз, а переждавши — ще тричі.

Довелося трохи зачекати, коли нарешті засув піднявся і двері розчахнулися.

— Вже почалося, — прошепотіла фігура в рясі і тут же зойкнула, коли я схопив її за шкірку й витяг на вулицю, де Фінан заїхав воротареві в живіт.

Ірландець був низенький, зате в його метких руках крилася надзвичайна сила. Від удару воротар, задихаючись, склався вдвічі.

Прохід затуляла завіса, тому ніхто в церкві не бачив, що робиться зовні. Фінан ще раз ударив чоловіка, звалив його на землю, нахилився й прошепотів:

— Якщо хочеш жити, забирайся. Іди якнайдалі від церкви і забудь, що бачив нас. Чув, що кажу?

— Так, — відказав воротар.

Стукнувши його по голові, аби краще дійшло, Фінан підвівся. Темна постать зіп’ялась на ноги й подибала донизу пагорбом. Зачекавши трохи, аби переконатися, що чоловік точно пішов, ми ступили в церкву, а Фінан зачинив двері й замкнув на засув.

Я відгорнув ряднину.

Ми опинилися в найтемнішій частині церкви, але навіть там я почувався як на долоні, бо в дальньому краю, де стояв вівтар, яскраво світили свічки. Перед вівтарем, відкидаючи на нас довгі тіні, рядом стояли чоловіки у рясах. Один священник озирнувся до нас, але, побачивши трійцю в рясах з каптурами, сприйняв за своїх і повернувся назад до вівтаря.

Я не одразу розгледів, хто на широкому приземкуватому помості, бо перед ним юрмилося повно попів і ченців, та коли ті вклонилися перед срібним розп’яттям, мені відкрились Етельред і Альдгельм, що стояли ліворуч од вівтаря, і єпископ Еркенвальд — праворуч. Між ними була Етельфледа, в білій полотняній сорочці, підперезаній під самими груденятами.

Золотисте волосся було розпущене, як у незаміжньої. Вигляд вона мала наляканий. За Етельредом стояла стара баба з сердитими очиськами і сивим волоссям, туго обмотаним навколо голови.

Єпископ Еркенвальд читав молитву латиною, і що кілька хвилин присутні попи й монахи — разом дев’ятеро — повторювали за ним якусь фразу. На Еркенвальдові була біло-червона ряса, вишита хрестами. Його різкий голос відлунював від стін, а духівники вторували тихим жебонінням. Етельредові було явно нудно, а от Альдгельм із задоволенням спостерігав за містерією, що розгорталася в осяяному свічками храмі.

Нарешті єпископ скінчив молитву, промовили «амінь» присутні, й у запалій тиші Еркенвальд узяв з вівтаря книгу. Розкривши шкіряну палітурку, він погортав цупкі сторінки до місця, закладеного чайчиним пером.

— Ось що каже Господь, — промовив він уже англійською.

— Почуймо слово Боже, — протягли священники й ченці.

— Кожен чоловік, коли жінка його зрадить і спроневірить його, — гучно повів єпископ скрипучим голосом, який підсилювала луна, — то приведе той чоловік свою жінку до священника і принесе за неї жертву!

Відтак він підкреслено зиркнув на Етельреда, котрий стояв, убраний в зелену накидку зверх кольчуги. Мав навіть меч при поясі, чого в церкві не потерпів би жоден піп.

— Жертву! — повторив єпископ.

Сіпнувшись, наче пробуджений зі сну, Етельред сягнув у торбу на поясі, дістав невелику торбинку і простяг єпископові.

— Ячмінь, — сказав він.

— Як наказує Господь, — відповів Еркенвальд, але подаяння не прийняв.

— І срібло, — додав Етельред, поспіхом виймаючи з торби ще один вузлик.

Еркенвальд забрав обидві торбинки і виклав перед розп’яттям. Вклонившись блискучому лику розіп’ятого бога, знову підняв книгу.

— Господь наказує, — промовив він пристрасно, — щоб узяв священик святої води в глиняну посудину, і порох, що буде на долівці скинії, візьме священик та й додасть до води.

Знову поклав книгу на вівтар, і один зі священників подав йому грубий глиняний кубок, у якому, видно, була свята вода, бо Еркенвальд, вклонившись, нахилився і нагріб з долівки жменю землі, якої насипав у посудину. Поставивши кубок на вівтар, він знову взяв у руки книгу.

— Закликаю до тебе, жінко, — проревів він, зиркаючи від сторінок на Етельфледу, — якщо ніхто не лежав з тобою і якщо ти не зрадила нечистим гріхом, живши з чоловіком своїм, очисться від гіркої води, що наводить прокляття!

— Амінь! — вторували священники.

— Так заповідав Господь! — проказав інший.

— Та коли ти занечистилась і хтось злігся з тобою, крім твого чоловіка, — вів далі Еркенвальд, читаючи з книги, — Господь зробить стегно твоє опалим, а живіт напухлим. — Він повернув книгу на вівтар. — Кажи, жінко!

Етельфледа тільки дивилася мовчки на єпископа сповненими страху очима.

— Говори, жінко! — наполіг він. — Ти знаєш, що казати, то скажи!

Перелякана Етельфледа не могла витиснути з себе ані слова. Альдгельм зашепотів щось на вухо Етельредові, той кивнув, але нічого не зробив. Альдгельм знову зашепотів, Етельред кивнув, і цього разу радник підійшов до Етельфледи і вдарив її. Це був навіть не удар, а скоріше ляпас, та цього було достатньо, щоб я мимохіть смикнувся вперед. Ґізела перехопила мене.

— Кажи, жінко! — наказав Етельфледі Альдгельм.

— Амінь, — шепнула Етельфледа, — амінь.

Ґізела не випускала мою руку. Я погладив її пальці, показуючи, що заспокоївся. Мене розривала лють, я був приголомшений, але зберігав спокій. Погладивши руку Ґізели, опустив долоню на руків’я Подиху Змія.

Мабуть, Етельфледа сказала правильні слова, бо єпископ Еркенвальд узяв глиняний кубок з вівтаря, підняв високо перед розп’яттям, мовби показуючи своєму богові, та обережно перелив трохи брудної води в срібну чашу. Відтак знову підняв глиняну посудину й церемоніально подав Етельфледі.

— Випий гіркої води, — наказав він.

Етельфледа завагалась, але, кинувши погляд на закуту в кольчугу руку Альдгельма, готову завдати ще удару, покірно прийняла кубок.

Узявши його в руки, якусь хвилю потримала біля уст, а тоді, заплющивши очі, скривилась і випила вміст. Усі присутні пильно стежили, щоб вона допила до дна. Пломінці свічок миготіли на протязі, що дув із курної дірки в стрісі, а десь у місті несподівано завив собака. Ґізела міцно, наче кігтями, вчепилася мені в руку.

Забравши в неї кубок, задоволений тим, що в ньому нічого не лишилось, Еркенвальд кивнув Етельфледі.

— Вона випила все, — підтвердив він.

На мокрому від сліз лиці Етельфледи мерехтіло світло від вівтаря, на якому я помітив перо, карафу і аркуш пергаменту.

— Далі я вчиню так, як велить слово Боже, — урочисто промовив Еркенвальд.

— Амінь, — озвалися попи.

Етельред дивився на дружину таким поглядом, ніби тільки й чекав, коли її плоть почне гнити на очах; а Етельфледа так тремтіла, що здавалося, от-от — і зомліє.

— Господь наказує записати прокляття, — прорік єпископ, нахиляючись до вівтаря.

Довго шаруділо перо. Етельред не зводив пильного погляду з Етельфледи. Священники також безвідривно стежили за нею, а єпископ знай писав.

— А записавши прокляття, — озвався Еркенвальд, закриваючи чорнильницю, — я тепер зітру їх, як заповідав Отець наш Небесний, Всемогутній Господь.