Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 49)
— Чому ти так вирішив? — спитав Стеапа.
— Бо це Ґутрумова територія.
Стеапа зупинився виколупати шматочок м’яса з-між зубів.
— Ґутрум прихистив його в себе, і це Альфредові не до вподоби. Він каже, Ґутрума треба провчити.
— Альфред оголосить війну Східній Англії? — здивувалася Ґізела.
— Ні, леді, просто дасть йому прочухана, — відповів Стеапа, хрумаючи хрящем.
Він з’їв уже пів свині, але не збирався зупинятися.
— Бачте, леді, Ґутрум не хоче війни, але його слід покарати, щоб не давав прихистку поганам. Тому Альфред відправляє лорда Етельреда, щоб ударити по Ґуннкелевому таборі на Стурі, а заразом забрати в Ґутрума худобу. Провчити його.
Стеапа перевів на мене сумовитий погляд:
— Шкода, що й вам не можна.
— Шкода, — погодився я.
Але чому, не міг збагнути я, для походу проти Ґутрума Альфред обрав Етельреда? Він же навіть не західний сакс, хай і присягнув на вірність вессекському престолу. Мій двоюрідний брат був мерсійцем, а той народ ніколи не славився флотом. То чому король обрав саме Етельреда? Єдине пояснення, яке я зміг підібрати, — це те, що Альфредів старший син Едвард був ще зовсім хлопчиськом, у якого навіть не встиг зламатися голос, а сам король вічно слабував. Він боявся як власної смерті, так і безладу, в який порине Вессекс, якщо Едвард посяде престол дитиною. Того й дав Етельредові нагоду відкупитися за те, що не прийшов заблокувати Ґуннкелеві кораблі на Медвеґу, а ще заробити репутацію, якої б вистачило переконати вессекських танів та олдерменів, що Етельред, лорд мерсійський, здатний правити ними в разі загибелі Альфреда до того, як Едвард досягне віку, коли буде готовий перейняти владу.
Флот Етельреда ніс східноанглійським данам послання від Альфреда: «Якщо будете приходити грабувати Вессекс, ми прийдемо грабувати вас. Розоримо ваші береги, спалимо домівки, потопимо кораблі, й понад ріками вашими зависне дух смерті». Альфред відправив Етельреда вікінгувати, і я заздрив. Хотілося й собі сісти на кораблі, але мені було наказано залишатися в Лундені, і я мусив коритися. На моїх очах великий флот вийшов з міста, і було це неймовірне видовище. Найбільший із захоплених кораблів — яких загалом було шість — мав по тридцять весел на кожному борті, найменший — двадцять. Під проводом Етельреда виступала майже тисяча добірних вояків: частина — з Альфредової варти, інша — з його власної. Сам Етельред був на одному з великих суден, чий ніс у минулому увінчувала чорна воронова голова. Відтоді прикрасу зняли, а судно назвали «Родбора», що означає «Хрестоносець», і тепер на його носі красувався величезний хрест. На борту його, крім вояків, були ще й попи і, звісна річ, Етельфледа, без якої Етельред не бував ніде.
Стояло літо. Хто не жив у місті влітку, той не здатний уявити сморід і роїська мух о тій порі року. Вулиці сповнили руді шуліки, шукачі падла; північний вітер приносив дух сечі та гною з дубилень, який змішувався зі смородом людських нечистот, що текли в міських канавах. Ріс Ґізелин живіт, а з ним — моя тривога.
Я ходив у море за всякої нагоди. Брав «Морського орла» і «Меч Господній», виходив із річки з відпливом, а повертався з припливом. У морі ми полювали на кораблі з Бемфлеота, однак Зіґфрід затямив урок, тож тепер його судна рідко покидали протоку без супроводу щонайменше трьох інших. Та попри те, що вони продовжували розбої, в Лунден нарешті повернулася торгівля, бо купці й собі навчилися групуватись у великі колони: ходили по дванадцять кораблів і мали озброєну варту на борту. Так у Зіґфріда значно поменшало здобичі, втім, як і в мене.
Новин про кузенів похід я чекав два тижні, а про долю його довідався під час чергового виходу з Темсу. Завжди було радісно покинути кіптяву і сморід Лундена й відчути свіжий морський вітер. Річка петляла вздовж широких заплав, якими бродили чаплі. Пригадую, як хороше було мені в той день, бо скрізь у повітрі пурхали блакитні метелики. Вони обліпили борт «Морського орла» й «Меча Господнього», котрий ішов назирці. Один сів мені на палець і змахнув крильцями.
— Це на удачу, пане, — сказав Сітрік.
— На удачу?
— Що довше він там просидить, то довше вам таланитиме, — пояснив хлопець і витяг руку, але на неї не сів жоден метелик.
— А от тобі, схоже, не щастить, — весело кинув я і задивився на свого метелика.
Спостерігаючи за ним, подумав про Ґізелу і дитя. «Посидь ще трохи», — попрохав я метелика подумки, і він мене почув.
— Я щасливий, пане, — усміхнувся Сітрік.
— Та невже?
— Ілсвіта в Лундені.
Ілсвітою звали хвойду, в яку втріскався Сітрік.
— В Лундені їй буде більше роботи, ніж у Кокгемі, — буркнув я.
— Вона покинула своє ремесло, — заступився за неї Сітрік.
Я здивовано глипнув на нього:
— Покинула?
— Так, пане, і хоче вийти за мене.
Він був вродливим юнаком: орлиний профіль, чорне волосся, гарна статура. Я знав його ще малим, і це, напевно, впливало на моє сприйняття, адже я досі бачив перед собою наляканого хлопчака, якого пощадив при Кайр-Ліґуаліді. Ілсвіта ж, либонь, бачила в ньому чоловіка, в якого він насправді й виріс. Я поглянув на цівку диму, що здіймалася над південними заплавами, і подумав, хто міг розвести там вогнище і взагалі жити на тому болоті, де кишить комарами.
— Ти з нею давно, — мовив я.
— Так, пане.
— Пришли її до мене, — наказав я.
Сітрік присягнув мені на вірність, тож тепер потребував мого дозволу на одруження, бо його дружина ввійде в моє господарство, отже, я нестиму відповідальність ще й за неї.
— Я побалакаю з нею, — додав я.
— Вона вам сподобається, пане.
Я усміхнувся:
— Сподіваюся.
Розганяючи крилами літнє повітря, між нашими кораблями пронеслася лебедина зграя. Коли не рахувати страху за Ґізелу, я відчував умиротворення, бо метелик на пальці прогнав усі турботи. Врешті він таки злетів і незграбно полопотів крильцями на південь за лебедями. Я торкнувся руків’я Подиху Змія, тоді — свого оберега і помолився Фріґґ за безпеку Ґізели.
Опівдні ми вийшли до Канінґи. Течія спала, і берег простягався вдалину спокійного естуарію, де, крім нас, не було видно інших кораблів. Підвівши «Морського орла» до південного краю острова, я спрямував його в бік бемфлеотської притоки, але так і не побачив нічого корисного в міражі, що майорів понад Канінґою.
— Схоже, вони забралися звідсіль, — кинув Фінан, котрий разом зі мною глядів на північ.
— Ні, — заперечив я, — там є кораблі.
Мені здалося, ніби в тремкому повітрі я помітив щогли Зіґфрідових суден.
— Але менше, ніж зазвичай, — наполіг Фінан.
— Подивимося, — сказав я і спрямував корабель в обхід східного берега острова, аби переконатися, що Фінан правий.
З Готліджу вийшла майже половина Зіґфрідового флоту. Ще за три дні до того в річці було тридцять шість щогл, а тепер лишилося чотирнадцять. Я знав, що кораблі не пішли на Лунден, інакше ми б їх побачили. Це означало два варіанти: вони подались або на північний схід уздовж східноанглійського узбережжя, або на південь, в набіг на Кент. Розжарене до червоного сонце сліпучо виблискувало на списах варти високого табору. Вояки на валі бачили, як ми розвернулися, напнули вітрило і на легенькому північно-східному вітерці, що дув від самого світання, попливли на південь через естуарій. Я шукав стовп диму, який вкаже мені, де розбійники завдали удару, розграбували і спалили місто, проте небо над Кентом лишалося чистим. Ми спустили вітрило й погребли на схід до гирла Медвеґу, де також не помітили диму, аж тут гостроокий Фінан, що чергував на носі, уздрів кораблі.
Їх було шість.
Я очікував на флот зі щонайменше двох десятків, а не кількох кораблів, тому спершу не звернув на них уваги, припустивши, що та шістка — чергова група купецьких суден, які гуртом прямують до Лундена; однак з носа надбіг Фінан зі звісткою, що то військові кораблі.
Я глянув на схід. Було видно темні плями на їхніх бортах, однак очі мої були не такі зіркі, як у Фінана, тому я не міг розгледіти форм. Шість бортів розпливались у тремтливому мареві.
— Вони рухаються? — запитав я.
— Ні, пане.
— Нащо ж ставати там на якір? — не міг добрати я.
Кораблі стояли з дальнього краю гирла Медвеґу, біля мису під назвою Скернесс, що означає «ясний мис». Це було не найкраще місце для стоянки, оскільки течії там були сильні.
— Мабуть, загрузли, пане, — припустив Фінан.
Якби кораблі стояли на якорі, можна було б припустити, що вони чекають на приплив, котрий понесе їх у річку; проте якщо вони дійсно на мілині, це могло означати, що команди спустились на берег. Єдиною ж причиною сходити був пошук здобичі.
— Але ж на Скепіґу вже нема чим поживитися, — мовив я спантеличено.
Скернесс лежав із західного краю Скепіґу — острова біля південного берега естуарію Темсу, який вікінги нещадно розграбували й розорили дощенту.
Населення там майже не залишилось, а вцілілі ховалися на болотах.
Протока між Скепіґом і берегом називалася Свелв, і там у негоду нерідко ховалися вікінги. Скепіґ і Свелв — небезпечні місця, але рабів та срібла там катма.
— Підійдемо ближче, — сказав я.
Фінан побіг назад на ніс, а Ралла вирівняв «Меч Господній» з «Морським орлом». Показавши на далекі кораблі, я гукнув:
— Рушаймо поглянемо на ті кораблі!
Ралла кивнув, віддав команду своїм гребцям, і вони вдарили веслами по воді. Перетинаючи широке гирло Медвеґу, я побачив, що Фінан казав правду: довші й стрункіші за будь-яке торговельне судно, всі шість були військовими кораблями і всі стояли на мілині. На південному заході курився димок, отже, моряки розвели вогнище. Звірячих голів на носах суден не було, однак це ще нічого не означало, адже вікінги могли вважати Скепіґ данською територією й знімати своїх драконів, орлів, круків та зміїв, щоб не відлякувати духів острова.