Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 51)

— Хоробрий вчинок, — визнав я.

— Ніч випала спокійна, — пояснив він, — а їхні кораблі ми помітили одразу на досвітку. Їх було шістнадцять.

Тут він і замовк. Небалакучому, йому було тяжко промовляти більше кількох слів за раз.

— На березі стояли? — запитав я.

— На якорі.

Це означало, що дани хотіли, аби їхні кораблі були готові випливати незалежно від припливу, а ще — що на них не було варти, бо більшість моряків зійшли на берег насипати вал для табору.

Етельредів флот хутко розправився з дрібкою вартових, що залишилися стерегти судна, а тоді, піднявши великі валуни, що слугували їм за якорі, відбуксирували всі шістнадцять кораблів до північного берега.

— Він мав намір повернутися по них, коли скінчить, — пояснив Стеапа.

— Що скінчить?

— Коли переб’є всіх поган, — відказав Стеапа і розповів, як дорогою туди Етельред висаджував вояків уздовж берегів Стуру і прилеглої до нього річки Арван, щоб ті палили маєтки данів, нищили їхню худобу і, коли виходить, самих данів. Ці рейди саксів спричинили паніку, народ почав тікати подалі від річки. Одначе Ґуннкель, відрізаний у своєму таборі, без кораблів, не налякався.

— І ви не вдарили по табору? — спитав я.

— Лорд Етельред сказав, що він занадто добре захищений.

— Але ж ти, здається, казав, що вони не встигли його закінчити.

Стеапа знизав плечима:

— Частоколу вони ще не поставили, принаймні з одного боку, тож ми могли б зайти й вирізати їх, але втратили б чимало народу.

— І то правда, — погодився я.

— Тому замість того ми пішли розоряти обійстя, — провадив Стеапа.

А поки Етельредове військо руйнувало данські поселення, Ґуннкель відправив посланців на південь, до річок східноанглійського узбережжя. На тих річках стояли інші вікінгівські табори, в яких данський ватажок попросив підкріплення.

— Я казав лордові Етельреду, що пора забиратися, — понуро пробурчав Стеапа. — Ще на другий день казав, що ми й так забарилися.

— Але він тебе не послухав?

— Обізвав бовдуром, — знизав плечима Стеапа.

Етельред хотів легкої наживи, тому залишився в Стурі, а його вояки тягли до нього все, що мало хоч якусь цінність: від казанів до серпів.

— Навіть срібло знаходили, — мовив Стеапа, — але небагато.

А поки Етельред множив свої статки, навколо нього збиралися морські вовки.

З півдня надійшли данські кораблі. З Бемфлеота, об’єднавшись з іншими суднами, які йшли з Колону, Гвельфу та Панту, прибув флот Зіґфріда. Я нерідко бував у тих річках і легко уявляв собі стрункі, рухливі кораблі, що ковзають між берегів, прикрашені звірячими головами, а на борту в них повно озброєних до зубів суворих чоловіків зі щитами.

Дани зібралися біля острова Горсеґ, розташованого трохи південніше Стуру, в широкій бухті, де аж кишить птаством. А тоді негожого ранку під покровом бурі, що налетіла з моря, на припливній течії, яка посильнішала від повні, тридцять вісім кораблів із моря зайшли в Стур.

— Була неділя, і лорд Етельред наказав провести службу, — промовив Стеапа.

— Альфредові таке б сподобалося, — смішкувато зауважив я.

— Її влаштували на березі біля викрадених данських кораблів.

— Чому там?

— Бо священники вирішили прогнати з них злих духів, — відповів він і розказав, як звірячі голови поскладали на купу, накидали на них дошок і соломи зі стріх, а тоді під гучні попівські співи підпалили.

Дракони та орли, ворони й вовки — всі згоріли у величезному багатті, що шипіло й сичало під дощем, затягуючи димом усю округу. Святкуючи звитягу над поганами, молилися й співали попи, і ніхто не помітив темних обрисів, що виковзнули з-за стіни дощу.

Я можу тільки уявити весь жах, крик і кровопролиття. Озброєні мечами, списами й сокирами, повискакували на берег дани, і єдиною причиною, чому так багато саксів порятувалося, було те, що нападникам і так було кого вбивати. Данам довелося стільки вбивати на березі, що вони просто не встигли добутися до тих, хто кинувся тікати на кораблі. Інші данські судна атакували саксонський флот, проте «Родбора» їх затримав.

— Я залишив вартових на борту, — сказав Стеапа.

— Чому?

— Не знаю, — зізнався він. — Передчуття.

— Воно мені знайоме, — погодився я, бо пам’ятав те поколювання в потилиці, неясне відчуття наближення небезпеки.

Цим не варто легковажити. Не раз я спостерігав, як мої пси раптово прокидаються й починають тихенько гарчати або жалібно скавчати, зиркаючи на мене з мовчазним проханням. Я знаю: це ознака близької бурі. Так буває щоразу, і як собаки це відчувають — мені невідомо. Одначе це те саме відчуття: тривога від неминучої загрози.

— Великий видався бій, — спокійно мовив Стеапа.

Ми саме проходили останній закрут Темсу перед Лунденом, і мені вже було видно відремонтований міський мур: новенькі, світлі колоди на римському кам’яному фундаменті. На верхівці брами вивісили знамена, переважно з ликами святих і хрестами — символи, спрямовані проти ворога, який кожного дня приходив на розвідку зі сходу. «Ворога, — подумав я, — що тільки-но здобув перемогу, яка приб’є Альфреда».

Стеапа був скупий на подробиці бою, тож усе, що я від нього довідався, витягав силоміць. Він розповів, що більша частина ворожих кораблів причалила до східного берега, приваблена великим вогнищем, коли ж «Родбора» та сім інших саксонських суден стояли далі на захід. Берег потонув у криках і сум’ятті, а погани знай горлали й рубали без угаву. Сакси спробували добутися до західних кораблів, і Стеапа склав стіну щитів, захищаючи вцілілих, що видиралися на борт.

— Етельред теж добіг, — кисло зауважив я.

— Він швидко бігає, — мовив Стеапа.

— А Етельфледа?

— Ми не могли повернутися по неї.

— Вірю, — промовив я, знаючи, що він не бреше.

Здоровань розповів, як ворог оточив Етельфледу з усіх боків. Вона з покоївками залишилася біля вогнища, а Етельред пішов супроводити попів, котрі скроплювали святою водою борти захоплених данських кораблів.

— Він рвався повернутися по неї, — зізнався Стеапа.

— То хай би спробував, — сказав я.

— Це було неможливо, тож ми поїхали.

— І дани не намагалися вас зупинити?

— Намагалися, — відказав він.

— І як?

— Декому вдалось прорватися на борт, — мовив він і стенув плечима.

Я уявив собі, як Стеапа з сокирою в ручищі рубає нападників.

— Ми прошмигнули повз їхній флот, — додав він таким тоном, наче це була дрібниця.

Я знав, що дани не мали би пропустити втікачів, однак шість суден якось таки врятувалися.

— Щоправда, на початку в нас було вісім кораблів, — уточнив Стеапа.

Отже, два саксонські кораблі таки не уникнули загибелі. Я пересмикнувся на думку про свист сокир, брязкіт мечів у них на борту і слизькі від крові трюми.

— Ти бачив Зіґфріда? — спитав я.

Стеапа кивнув:

— Він сидів прив’язаний до стільця.

— А Етельфледа жива? — продовжив допит я.

— Жива, — підтвердив Стеапа. — Ми бачили її дорогою назад. Вона була на кораблі з Лундена — тому, який ти їм повернув.

— «Приборкувач хвиль», — мовив я.