Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 52)
— Зіґфрідів корабель, — сказав Стеапа. — Він показав її нам, вигнав на стернову платформу.
— Одягнену?
— Одягнену? — перепитав він, насупившись, немовби моє питання недоречне. — Так, вона була одягнена.
— Якщо пощастить, її не ґвалтуватимуть, — повів я, сподіваючись, що так і буде. — За неторкану можна правити більше.
— Що правити?
— Готуйтеся платити викуп, — пояснив я, відчуваючи, як у носа мені б’є лунденський сморід.
«Морський орел» підійшов до пристані, де на мене вже чекала Ґізела. Я розповів новини, і, болісно зойкнувши, вона залишилася дочекатись Етельреда, котрий, однак, не звернув ані найменшої уваги на неї й на мене. Натомість, весь блідий, він посунув до свого палацу на горі. Залишки його варти зімкнули довкола нього ряд.
А я розшукав старе чорнило, нагострив перо і написав Альфредові ще один лист.
Частина третя
Розділ дев’ятий
Ходити Темсом нам заборонили.
Наказ мені віддав особисто єпископ Еркенвальд, але я тільки дужче розпалився, огризнувшись, що необхідно зібрати всі кораблі з широкого естуарію й поквитатися з данами без жалю. Він вислухав мене, не перебиваючи, а коли я скінчив, наче забув одразу про все, що я казав. Єпископ писав — переписував книгу, що лежала на його похилому столі.
— І чого ж ви досягнете насиллям? — запитав він в’їдливо.
— Навчу їх боятися нас.
— «Боятися», — повторив він зневажливо.
Шкребло по пергаменту перо. Він викликав мене у свій дім, котрий стояв одразу біля Етельредового палацу і був напрочуд незручний для життя. У великій залі там не було нічого, крім згаслого вогнища, лавки й похилого столика, за яким єпископ і писав. На лаві мовчки сидів молодий священник, ретельно спостерігав за нами. Я розумів, що він присутній там, щоб у разі чого єпископ мав свідка на підтвердження своєї версії розмови. Втім, говорили ми небагато, бо Еркенвальд знову надовго замовк, схилившись над столом і втупивши очі в слова, які ретельно виводив на сторінці.
— Якщо не помиляюся, — зненацька промовив він, не відриваючись від роботи, — то дани знищили найбільший флот, який Вессекс будь-коли відряджав у виправу. Сумніваюся, що вам вдасться налякати їх плескотом своїх кількох весел.
— То хай вода лишається стояча? — сердито запитав я.
— Припускаю, — промовив він і зупинився вивести ще одну літеру, — що король бажає утриматися від вчинків, які можуть призвести до напруги. — Ще пауза, ще літера. — Ми не в найкращому становищі.
— Не найкраще становище — те, що його доньку кожного дня ґвалтують дани? — перепитав я. — І ви не збираєтесь нічого робити?
— Атож. Ви вхопили суть моїх слів. Не можна робити нічого, що погіршить і так несприятливу ситуацію.
Не підводячи до мене очей, він вмокнув перо в каламар і обережно злив надлишок чорнила з кінчика.
— Що робити, щоб не вжалила оса? — спитав він.
— Прибити її, — відказав я.
— Сидіти непорушно, — відповів єпископ. — Так ми й зробимо: жодних дій, які можуть погіршити становище. У вас є докази, що леді ґвалтують?
— Ні.
— Вона для них цінна, — сказав єпископ, повторюючи доводи, які я висував раніше Стеапі, — тож я припускаю, вони не робитимуть нічого, що може зменшити цю цінність. Безперечно, ви краще за мене знаєтеся на поганських звичаях, та коли наш ворог має хоч дрібку здорового глузду, то ставитиметься до неї з належною повагою, як вимагає її високий статус. — Він підвів на мене очі, сповнені зневаги. — Мені знадобляться вояки на той час, коли прийде пора збирати викуп.
Тобто моєму війську доведеться трусити кожного, хто має бодай якусь копійку.
— І скільки ж нам знадобиться? — запитав я ущипливо, гадаючи, якого вкладу очікують від мене.
— Тридцять років тому у Франкії, — повів єпископ, повернувшись до письма, — в полон потрапив абат Луї, настоятель монастиря в Сен-Дені. Хороший чоловік, істинний вірянин. Викуп за настоятеля та його брата склав шістсот вісімдесят шість фунтів золота і три тисячі двісті п’ятдесят фунтів срібла. І хоч леді Етельфледа — всього лише жінка, не думаю, щоб ворог погодився на меншу суму.
Я промовчав. Було складно навіть уявити ту силу грошей, про яку розповів єпископ, одначе він казав правду: Зіґфрід вимагатиме не меншої, а то й більшої суми.
— Ось тому, — провадив єпископ холодно, — для поган наша леді має неабияку цінність. У цьому я запевнив лорда Етельреда і буду вдячний, якщо ви не позбавлятимете його надії.
— Зіґфрід виходив з вами на зв’язок? — запитав я, подумавши, звідки в Еркенвальда така переконаність у тому, що до Етельфледи добре ставляться.
— Ні, а з вами?
У питанні крився докір, мовляв, я веду таємні переговори з Зіґфрідом. Я не відповів, та й сам єпископ не очікував того.
— Передбачаю, — провадив він, — що король захоче мати особистий контроль за ходом переговорів. Тож до того часу, як він приїде сюди або віддасть інший наказ, ви залишатиметесь у Лундені. Ваші кораблі нікуди не ходитимуть!
Так і сталось. А от нормани продовжили плавати. Торгівля, яка тільки-но почала оживати, знову зійшла нанівець, коли естуарій заполонили звіроголові судна з Бемфлеота. Разом з купцями в мене не стало джерела останніх новин, проте декому таки вдавалося пройти річку. Переважно це були рибалки, що привозили вилов на лунденський рибний ринок, і за їхніми словами, в протоці біля високого бемфлеотського форту тепер стояло близько п’яти десятків кораблів. Вікінги заполоняли естуарій.
— Вони знають, що Зіґфрід із братом скоро збагатяться, — сказав я Ґізелі ввечері після наказу єпископа не провокувати ворога.
— Несказанно збагатяться, — мовила сухо вона.
— Достатньо, щоб зібрати військо, — буркнув я сердито, розуміючи, що, отримавши викуп, брати Турґільсони матимуть стільки золота, що з усіх морів до них потягнуться кораблі, яких збереться сила-силенна, і вони зможуть загарбати Вессекс.
Давня мрія братів завоювати всі саксонські землі, яка в минулому залежала від допомоги Раґнарових сил, схоже, стала здійсненною без підтримки інших норманів — завдяки полону Етельфледи.
— Вони нападуть на Лунден? — запитала Ґізела.
— На місці Зіґфріда я б перетнув Темс і зайшов у Вессекс через Кент. Йому стане кораблів перевезти через річку все своє військо, а нам бракує сил завадити їм.
Стіорра гралася лялькою, яку я вирізав їй з бука, а Ґізела одягла в лляну сукенку. Захоплена грою, моя донька виглядала дуже зосередженою і щасливою. Я спробував уявити собі, ніби втратив її, — відчути Альфредове горе, — і серце моє не витримувало навіть думки про таке.
— Дитина штовхається, — мовила Ґізела, погладжуючи живіт.
Мене охопила паніка, яку я завжди відчував перед народженням своїх дітей.
— Треба б обрати йому ім’я, — сказав я, маскуючи тривогу.
— Або їй.
— Йому, — твердо проказав я, хоч і безрадісно, бо того вечора майбутнє виглядало мені дуже похмурим.
Як і передбачав єпископ, Альфред невдовзі сам прибув у місто, і мене знову викликали в палац, цього разу хоча б позбавивши необхідності слухати службу. Король прибув у супроводі варти, чи то пак того, що зосталось від неї після трагедії на Стурі, і я привітався зі Стеапою у дворі палацу, де ми мусили здати зброю розпорядникові. Чорною зграєю горластих ворон прибула з Альфредом і ціла рать священників, серед яких, однак, я помітив знайомі обличчя отців Пірліґа, Беокки і, на власний подив, Віллібальда. Весело підскакуючи, Віллібальд перебіг через подвір’я та обійняв мене.
— Пане, ви виросли ще більше! — сказав він.
— А ваші справи як, отче?
— Господь не скупиться на благословення! — радісно промовив він. — Нині маю паству в Екзанчестері!
— Гарне місто, — кинув я.
— Ви ж наче жили неподалік тих країв? З… — нерішуче затнувся Віллібальд.
— З тим побожним нещастям, з яким був одружений до Ґізели, — закінчив я.
Мілдріт була жива, проте в ті дні служила у сестринці, і я вже встиг забути біль того нещасливого шлюбу.
— А ви? — запитав я. — Одружені?
— З чудовою жінкою, — енергійно кинув Віллібальд.