Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 53)

Колись давно його приставили до мене наставником, і хоч він майже нічого мене не навчив, але був добрим, порядним і надійним.

— А єпископ Екзанчестерський усе так само не залишає хвойд без заробітку? — спитав я.

— Утреде, Утреде! — дорікнув мене Віллібальд. — Я ж розумію, що ви кажете це, лише аби подражнити мене!

— Але ж це правда, — заперечив я і не збрехав. — Пригадую, любив він там одну рудявку. Кажуть, одягав її у власну рясу, а тоді…

— Хто з нас без гріха? — поспіхом перебив мене Віллібальд. — Нема такої людини, щоб виправдала всі Господні очікування.

— То й ви теж? Із рудою? — спитався я, а тоді розреготався. — Радий бачити вас, отче. Що привело вас до Лундена аж із Екзанчестера?

— Король, хай благословить його Господь, побажав компанії старих друзів, — мовив Віллібальд, а тоді похитав головою. — Він плохий, Утреде, дуже плохий. Молю вас, не кажіть нічого, що може його засмутити. Йому потрібні молитви!

— І новий зять, — зауважив я.

— Лорд Етельред — вірний слуга Господній, — заперечив Віллібальд, — і знаний воїн! Може, до вашої репутації йому й далеко, але ім’я його вселяє страх у ворогів.

— Та невже? — перепитав я. — І чого ж вони бояться? Вмерти зо сміху, коли він піде в новий наступ?

— Лорде Утреде! — знову дорікнув він мені.

Я розсміявся і пройшов за Віллібальдом у колонну залу, де зібралися тани, священники та олдермени. Хоч це і не був офіційний вітан — рада, на яку двічі на рік збиралися з монархом найвпливовіші люди королівства, — та майже всі присутні були його учасниками. Сюди, до Лундена, вони прибули з усього Вессексу, а дехто — з південної Мерсії, на виклик Альфреда, аби його рішення здобуло підтримку обох королівств. Етельред був уже всередині: уникаючи поглядів, сидів похнюплено на стільці біля помосту, на якому мав головувати Альфред. Етельреда уникали всі, крім Альдгельма, котрий, сидячи навпочіпки біля стільця, нашіптував щось йому на вухо.

У супроводі Еркенвальда та брата Ассера прибув Альфред. Таким нещасним його я ще не бачив. Одною рукою він тримався за живіт: видно, недуга загострилась, та я не думаю, що то через неї на його лиці залягли глибокі зморшки і майже згасла надія в погляді. Волосся поріділо, і вперше я зрозумів, що він старий: тогоріч йому сповнилося тридцять шість.

Зайнявши стілець на помості, король змахнув рукою на дозвіл присутнім сісти, але нічого не сказав. Завдання провести коротку молитву й розпитати думку присутніх виконав єпископ Еркенвальд.

Розмова тривала нескінченно довго. Ніхто не розумів, чому з Бемфлеота немає вістей.

Розвідники доповідали, що Альфредова донька жива і ставляться до неї, як і припускав Еркенвальд, з належною повагою. Проте Зіґфрід не поспішав відправляти гінця.

— Він хоче, аби першими звернулися ми, — виснував єпископ Еркенвальд, і ніхто йому не заперечив.

Зауважили також, що Етельфледу тримають у полоні на теренах східноанглійського короля Етельстана, тож варто було б звернутися до нього як охрещеного дана. Єпископ Еркенвальд запевнив, що на зустріч із королем уже відрядили делегацію.

— Ґутрум не битиметься, — сказав я, нарешті долучившись до дискусії.

— Король Етельстан, — промовив єпископ, підкреслено називаючи Ґутрума християнським іменем, — наш постійний союзник. Переконаний, він надасть нам підмогу.

— Він не стане битися, — повторив я.

Альфред стомлено махнув рукою на знак того, що хоче почути мої аргументи.

— Ґутрум старий і не бажає війни, — повів я. — Та й здолати військо, що зібралося біля Бемфлеота, йому не до снаги, бо воно щодень міцніє. Пішовши на них війною, він, найпевніше, зазнає поразки, яка зробить Зіґфріда королем Східної Англії.

Ця думка не сподобалося нікому, та з нею було не посперечатися. Попри поранення, якого завдав йому Осферт, Зіґфрід ставав чимраз могутнішим і мав уже вдосталь сил, щоб здолати Ґутрумове військо.

— А я не бажав би, щоб король Етельстан вступав у війну, — невесело озвався Альфред, — бо це наразить на ризик життя моєї дочки. Отже, слід розглянути сплату викупу.

В залі запала тиша, бо присутні уявили собі ту силу-силенну грошей. Найбагатші уникали Альфредового погляду, решта міркували, де сховати свої статки до того, як по них навідаються його митарі з вояками. Тишу порушив єпископ Еркенвальд, з превеликим жалем зауваживши, що радо б долучився, але церква терпить нужду.

— Той дріб’язок, що ми маємо, весь іде на службу Божу, — додав він.

— Воістину, це так, — підтакнув гладкий настоятель, на грудях якого висіли аж три срібні хрести.

— Та й леді Етельфледа тепер мерсійка! — вигукнув вілтунширський тан. — От хай Мерсія й дає більшу частку.

— Вона моя донька, — тихо промовив Альфред, — і я, звичайно, віддам усе, що можу.

— Але скільки нам знадобиться? — енергійно запитав отець Пірліґ. — Це ще належить дізнатися, мілорде королю. Цебто на зустріч із поганами треба когось відрядити. Коли вони не бажають починати переговори, ми мусимо заговорити до них перші. Як зауважив шановний єпископ, — понуро кивнув він на Еркенвальда, — вони очікують, що переговори почнемо ми.

— Вони бажають принизити нас, — обурився хтось із натовпу.

— Це правда! — погодився отець Пірліґ. — Тому, щоб відбути це приниження, слід відрядити делегацію.

— Ви поїдете в Бемфлеот? — обнадієно спитав у Пірліґа Альфред.

Валлієць похитав головою:

— Мілорде королю, ті погани мають вагому підставу ненавидіти мене, тож я не годжуся на цю роль. А от лордові Утреду, — показав на мене Пірліґ, — Ерік Турґільсон заборгував послугу.

— Яку послугу? — тут же захотів знати брат Ассер.

— Я застеріг його про зрадливість валлійських ченців, — кинув я, і залою прокотився смішок, а Альфред впився в мене несхвальним поглядом. — Я дав йому забрати свій корабель з Лундена, — пояснив я.

— Послуга, — відказав Ассер, — через яку ми опинилися в цій скруті. Якби ви вбили Турґільсонів, що повинні були зробити, ми б не збиралися на цю раду.

— Сюди нас привело нерозумне зволікання на Стурі, — парирував я. — Зібравши велику отару, не пускай її пастися біля вовчого лігва.

— Годі! — різко вигукнув Альфред.

Етельреда аж трусило з гніву. До цього часу він не обмовився й словом, аж тут повернувся на стільці й показав на мене. Він розтулив рота, і я вже очікував гнівної тиради, та замість того Етельред відвернувся і виблював. Було це несподівано й потужно, його шлунок спорожнився густою смердючою масою. Він трусився всім тілом, а блювотиння все ляпало на поміст. Альфред вражено дивився. Альдгельм поспішно відійшов. Дехто з попів перехрестився. Всі мовчали, ніхто навіть не поворухнувся допомогти йому. Ось він наче й припинив блювати, а наступної миті ще раз смикнувся, і з рота його бризнув новий струмінь. Виплюнувши його рештки, Етельред втерся рукавом, відкинувся на спинку стільця й заплющив очі на блідому лиці.

Раптовий напад зятя бачив Альфред, та він ніяк не прокоментував того, що тільки-но сталося. Скраєчку зали, поспішаючи на поміч Етельреду, з’явився служник, який, однак, боявся вийти до помосту.

Етельред тихенько стогнав, тримаючись рукою за живіт. Альдгельм дивився на калюжу блювоти, немовби зроду не бачив подібного.

— Лорде Утреде, — порушив незручну мовчанку Альфред.

— Мілорде королю, — киваючи, відповів я.

Він обдарував мене несхвальним поглядом:

— Подейкують, буцімто ви, лорде Утреде, виявляєте велику прихильність до норманів.

— Я присягнув на вірність вам, мілорде королю, — рішуче відказав я, — і підтвердив цю обітницю отцю Пірліґу, а тоді ще раз — вашій доньці. Якщо ті, хто твердить, нібито я виявляю небезпечну прихильність до норманів, бажають звинуватити мене в порушенні потрійної присяги, я готовий зійтися з ними на герць у будь-якому місці на їхній вибір і показати їм меча, яким убив більше норманів, ніж можу полічити.

Це змусило всіх замовкнути.

Пірліґ хитро посміхнувся. Ніхто з присутніх не бажав битися зі мною, а Стеапа, єдиний, хто міг мене подужати, розплився в посмішці, такій страхітливій, що прогнала б і чорта назад у пекло.

Король зітхнув, немовби мій сплеск гніву стомив його.

— Зіґфрід погодиться говорити з вами? — запитав він.

— Ярл Зіґфрід мене ненавидить, мілорде королю.

— Але чи погодиться він говорити з вами? — наполіг Альфред.

— Або так, або ж просто вб’є мене, — мовив я. — Проте його брат до мене прихильний, а Гастинґ — мій боржник, тож, гадаю, так, вони погодяться на розмову.

— Треба відправити ще одного досвідченого перемовника, мілорде королю, — улесливо звернувся до нього Еркенвальд. — Когось, хто не матиме спокуси робити послуг поганам. Чи можу я запропонувати свого скарбника? Дуже надійний чоловік.

— А ще він священник, — додав я, — а Зіґфрід терпіти не може священників і страх як хоче розіп’яти хоч одного. — Я всміхнувся до Еркенвальда: — Може, замість того щоб відправляти скарбника, підете самі?

Еркенвальд вирячився на мене, і я подумав, що то він молиться, аби його бог наслав мені в покарання блискавицю, однак нічого подібного не сталося. Король ще раз зітхнув.

— Ви здатні провести переговори самотужки? — спитав він у мене терпляче.

— Мілорде, я не раз купував коней, тому думаю, що й до переговорів годжуся.

— Торгуватися за коня — не те саме, що й… — спалахнув був Еркенвальд, але заткався, коли король перепинив його стомленим жестом.