Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 54)

— Єпископе, лорд Утред вирішив подражнитися з вас, — сказав король, — тож не робіть йому приємності: не показуйте, що він вас зачепив.

— Я здатний вести переговори, мілорде королю, — мовив я, — просто цього разу доведеться торгуватися за дещо дорожчу конячку. Задешево її не віддадуть.

Альфред кивнув.

— Може, краще, аби з вами пішов скарбник єпископа? — нерішуче спитав він.

— Мені, мілорде, потрібен тільки один супутник, — відповів я. — Стеапа.

— Стеапа? — здивувався Альфред.

— Коли йдеш на зустріч із ворогом, мілорде, — пояснив я, — краще взяти з собою того, хто самою лише присутністю становитиме загрозу для неприятеля.

— Ви візьмете двох супутників, — поправив мене король. — Усупереч Зіґфрідовій неприязні, я хочу, щоб моя дочка отримала благословення. Лорде Утреде, з вами піде ще й священник.

— Коли вже ви наполягаєте, мілорде, — пхикнув я, зовсім не приховуючи зневаги.

— Наполягаю, — з несподіваною силою прозвучав Альфредів голос. — Повертайтесь чимскоріш, — додав він, — бо мені потрібні новини про неї.

Він устав, за ним уся зала піднялась на ноги і вклонилася.

Етельред не обмовився й словом.

А я відправлявся в Бемфлеот.

 

Нас вирушила сотня. Хоч у табір до Зіґфріда мало потрапити тільки троє, цього було не досить, аби безпечно дістатися з Лундена до Бемфлеота дикою голою рівниною на кордоні зі Східною Англією. Ми їхали в кольчугах, озброєні й зі щитами, аби всі бачили, що ми готові до бою. Швидше було б дістатися туди річкою, та я переконав Альфреда, що ліпше їхати кіньми.

— Я бачив Бемфлеот із моря, — пояснив я йому ввечері перед виправою, — він неприступний: форт, мілорде, стоїть на вершечку крутої гори. Однак із суходолу я не бачив, тому варто було б перевірити.

— Невже варто?

Це промовив брат Ассер, котрий охоронцем стояв біля Альфредового стільця.

— Якщо доведеться битися, — відказав я, — атаку треба вести з суходолу.

Альфред стомлено подивився на мене:

— Ви плануєте дати їм бій?

— Якщо він зав’яжеться, леді Етельфледа загине, — вставив Ассер.

— Мілорде, я прагну повернути вашу дочку, — сказав я Альфредові, не звертаючи уваги на валлійця, — але тільки дурень вважатиме, що до кінця літа не трапиться війни. Зіґфрід стає занадто могутній. Якщо дозволимо йому й надалі накопичувати сили, незабаром отримаємо ворога, що загрожуватиме цілому Вессексу. Мусимо розбити його, поки він не зміцнішав ще більше.

— Постарайтеся обійтися без бою, — натиснув Альфред. — Ідіть суходолом, коли необхідно, але переговоріть із ними і якомога швидше повертайтеся з новинами.

Він наполіг, аби ми взяли попа, і, на моє полегшення, на цю роль обрали отця Віллібальда.

— Я знаю леді Етельфледу давно, — розказав він дорогою з Лундена. — Вона завжди любила мене, а я — її.

Я їхав на Смоці. Зі мною були Фінан з моєю вартою та ще пів сотні найкращих вояків Альфредового війська під командуванням Стеапи. Рухалися ми без знамен, замість яких Сітрік віз гілку з зеленим листям на знак того, що ми йдемо з миром.

Просувалися ми вкрай неприємною місцевістю на схід від Лундена: голою рівниною, помережаною струмками й канавами та порослою очеретами з болотяними травами, серед яких водиться незліченне птаство. Краєвид по праву руку від нас, де сірою лінією тягнувся Темс, виглядав безрадісно навіть під літнім сонцем. На цьому сирому пустищі майже ніхто не жив.

Зовсім зрідка проминали ми присадкувату халупу, криту очеретом, але ніде не помітили ані душі. Певно, забачивши нас, вугролови, що мешкали в тих хижах, ховали свої родини в безпеку.

Стежка, бо дорогою її не назвеш, вела трохи вище за край болота і бігла крізь малі глинисті поля, позначеними терновими плотами. Нечасті дерева росли криві й чахлі. Та чим далі на схід ми просувалися, тим частіше зустрічалися нам людські оселі, чимраз більші. Ополудні ми зупинилися біля великого маєтку дати коням води і спочинку. Навколо садиби стояв частокіл, з-за якого спитати, чого нам треба, сторожко визирнув служник.

— Де ми? — спитав я в нього перед тим, як відповісти.

— Воккас-Дун, пане, — відказав той англійською.

Я похмуро гмикнув, бо «дун» означає «гора», якої там не було, хоча садиба дійсно стояла на невеликому пагорку.

— А Вокка вдома? — запитав я.

— Нині земля належить його онукові, пане. Але його тут немає.

Я зліз зі Смоки й передав віжки Сітрікові.

— Хай спочатку походить, а тоді вже давай пити, — наказав я хлопцеві й повернувся до служника: — А онук його кому дав клятву вірності?

— Він служить Гакону, пане.

— А Гакон? — продовжив допитуватися я, про себе відзначивши, що маєток належить саксові, який присягнув на вірність дану.

— Він підданий короля Етельстана, пане.

— Ґутрума?

— Так, пане.

— Ґутрум скликає людей?

— Ні, пане, — мовив служник.

— А якби скликав, чи пішли б за ним Гакон і твій господар?

Служник насторожився.

— Вони поїхали в Бемфлеот, — сказав він, і це вже було цікаво.

Гакон, розповів служник, володів великим шматком цих глинистих земель, які здобув від Ґутрума, а тепер розривався між клятвою вірності йому і страхом перед Зіґфрідом.

— То Гакон піде за ярлом Зіґфрідом? — уточнив я.

— Я вважаю, так, пане. З Бемфлеота йому прийшов виклик. Це все, що мені відомо, пане. Мій господар пішов з Гаконом.

— Вони брали з собою вояків?

— Зовсім трохи, пане.

— Вояків не скликали?

— Ні, пане.

Отже, війська Зіґфрід не збирав, принаймні поки що. Натомість узяв найбагатших мужів Східної Англії, щоб поділитись очікуваннями, покладеними на них. Коли прийде час, він, безперечно, зажадає і їхніх військ, а тим часом спокушав їх багатствами, якими вони заволодіють, коли буде сплачено викуп за Етельфледу. А Ґутрум? Наскільки я розумів, він обрав сидіти тихо, поки Зіґфрід підкупляє його підданих, і навіть не намагався йому завадити, либонь розуміючи, що безсилий щось удіяти супроти щедрих обіцянок нормана. Хай уже краще Зіґфрід веде свої сили на Вессекс, тільки б східноанглійський престол не чіпав.

— А твій господар, онук Вокки, — запитав я, хоч відповідь знав уже наперед, — він сакс?

— Так, пане. Але донька його заміжня за даном.

Значить, скоріш за все, сакси, що мешкають на цих убогих землях, воюватимуть на боці данів — або не маючи іншого вибору, або через шлюби.

Служник виніс нам елю, копчених вугрів і сухарів, а поївши, ми вирушили далі і їхали, допоки сонце не похилилось до заходу, освітивши гори, що неочікувано виросли серед рівнини. Схили, які виходили на сонце, були круті, через що гори були схожі на суцільний зелений вал.

— Бемфлеот там, — сказав Фінан.

— На вершині, — погодився я.

Бемфлеот мав лежати з південного краю гір, однак з такої відстані форт було не розгледіти. Я нараз занепав духом. Якщо таки доведеться йти в наступ на Зіґфріда, найкраще це зробити із Лундена, бо ніякого бажання йти через ті горбаки я не мав. Стеапа так само похмуро огледів стрімчаки.

— Стеапо, якщо дійде до бою, я відправлю тебе з твоїм загоном уперед! — гукнув я йому бадьоро.

Відповіддю мені послугував сердитий погляд.

— Нас мали б помітити, — сказав я Фінану.