Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 56)

— Ти скавчиш, як той цуцик, — мовив Зіґфрід.

— Він зичить тобі радості від часу, проведеного в товаристві леді Етельфледи, — вів далі я.

Норвег спантеличено поморщився. Його широке лице наче погладшало, та й він сам неабияк розкабанів, бо рана, якої завдав йому Осферт, забрала ноги, та не апетит. Тож ось він, кривий, гладкий каліка, сидів і пихато дивився на мене.

— Радості від її товариства, кажеш, цуцику? — прогарчав він. — Що ти таке дзявкотиш?

— Король вессекський, — сказав я гучно, аби мене чули присутні, — має ще доньок! Є у нього красуня Етельґіфу та її сестра Ефтрита, тож яка йому користь із Етельфледи? Та й взагалі, яка користь із дочок? Він — король, і в нього є сини: Едвард і Етельверд. Сини — чоловікова гордість, доньки — тягар. Тож і зичить він тобі втіхи від неї, а мене прислав попрощатись за нього.

— Щеня намагається мене насмішити, — зневажливо бовкнув Зіґфрід.

Звісна річ, він не повірив, та я сподівався посіяти бодай найменше зерня сумніву, аби хоч трохи виправдати той малий викуп, який збирався запропонувати. Ми з Зіґфрідом чудово розуміли, що остаточна ціна буде захмарна, але я сподівався, що коли повторювати це частіше, вийде переконати його, що Альфреду таки байдуже до долі Етельфледи.

— Може, я візьму її собі в коханки? — спитав Зіґфрід.

Я помітив, як Ерік біля брата ніяково пересмикнувся.

— Їй несказанно поталанить, — байдуже буркнув я.

— Брешеш, собако, — сказав Зіґфрід, проте в його голосі пробриніла зовсім слабенька нотка сумніву. — Саксонська сука в тяжі. Може, батечко забажає викупити її разом з дитям?

— Якщо це хлопчик — може бути, — протягнув я невпевнено.

— Значить, перша пропозиція за вами, — мовив Зіґфрід.

— За онука Альфред багато не дасть, — почав я.

— Не мені, — урвав мене Зіґфрід. — У своїй чесності ти маєш переконати Веланда.

— Велюнда? — уточнив я, гадаючи, що він говорить про бога-коваля.

— Велетня Веланда, — відповів Зіґфрід і, усміхнувшись, кивнув кудись мені за спину. — Веланд — дан, якого ще нікому не вдавалось побороти.

Я обернувся і побачив здорованя, яких ще зроду не зустрічав. Це був дійсно велетень. Безперечно, воїн, хоч і стояв без зброї та броні. Вбраний у шкіряні штани й чоботи, він був без сорочки. М’язи його нагадували гнуті металеві прути і були вкриті шрамами й татуюваннями чорних драконів, що красувалися на широченних грудях і величезних ручищах. На руках було безліч браслетів, більших за які я ніде не бачив, бо звичайні на нього просто б не налізли.

У бороду Веланда, чорну, як ті дракони на тілі, були вплетені амулети, голову велетень мав голену. Обличчя суворе, пошрамоване, зле, хоча, вловивши мій погляд, він посміхнувся.

— Цуцику, переконай Веланда, що не брешеш, інакше я з тобою не розмовлятиму, — мовив Зіґфрід.

Чогось подібного я й очікував. В уявленні Альфреда ми мали прийти у Бемфлеот, провести цивілізовану дискусію, досягти взаємоприйнятного рішення і повернутися до нього з новинами; та я знав звичаї норманів. Вони жити не можуть без забави, тож якщо я хотів переговорів, спершу мусив показати свою силу, аби довести, що гідний розмови. Але одного погляду на Веланда було достатньо, аби зрозуміти, що мені його не здолати. Він був на голову вищий за мене, а я — за більшість чоловіків. Одначе було в мене і чуття, яке завжди застерігало від біди, а нині підказало взяти з собою Стеапу.

Той уже посміхався своєю мертвяковою посмішкою. Він не розумів ані слова з того, що я казав Зіґфрідові, а той мені, але чудово знав, для чого тут Веланд.

— Його треба здолати? — спитав він у мене.

— Я зроблю це, — мовив я.

— Тільки не за мого життя, — гаркнув він, зняв клинки, передав їх отцю Віллібальду і стягнув через голову важелезну кольчугу.

Очікуючи бою, глядачі енергійно загукали.

— Тепер молися, щеня, аби твій боєць переміг, — промовив позаду мене Зіґфрід.

— Переможе, — сказав я з упевненістю, якої насправді не мав.

— Навесні, цуцику, ти не дав мені розіп’ясти попа, — просичав Зіґфрід. — Я так і не вгамував свого інтересу, тож якщо твій боєць програє, я розіпну того засранця в рясі біля тебе.

— Що він каже?

Вловивши загрозливий погляд, який Зіґфрід кинув у його бік, отець Віллібальд, природно, стривожився.

— Щоб ви не впливали на хід бою християнськими чарами, — збрехав я.

— Я однаково молитимусь, — хоробро кинув Віллібальд.

Веланд розминав величезні ручища й товстелезні пальці. Потупцявши ногами, він став у стійку, хоч я й сумнівався, що в цьому поєдинку діятимуть правила боротьби. Я уважно за ним стежив.

— Він налягає на праву ногу, — шепнув я Стеапі, — отже, ліву йому колись поранили.

Цього можна було й не казати, бо Стеапа мене не чув. Його очі хижо звузились, а лице, і так завжди сердите, перетворилося на маску чистої люті. Виглядав він як безумець. Мені одразу пригадалося, як ми з ним билися. Було це в переддень Йолю, коли Ґутрумове військо завдало несподіваного удару по Сіппангаму. Тоді Стеапа був спокійний, і в той далекий зимовий день він був мені схожий на впевненого у своїх інструментах та вміннях ремесляра за звичною справою. Одначе тепер виглядав він зовсім інакше. Його охопила лють: через те, що йому належало боротися з ненависним поганином, чи те, що в Сіппангамі він мене недооцінив, — я не знав. Та й було мені байдуже.

— Запам’ятай, — спробував я знову, — коваль Велюнд був кульгавий…

— До бою! — вигукнув Зіґфрід позаду мене.

— Господь і Христос, Ісус і диявол! — пробурмотів Стеапа, однак на Зіґфрідів заклик не відповів.

Направду, я думаю, він його й не чув. Він закликав усі свої сили, як той лучник, що вирішив відтягти тятиву ще на п’ядь, аби додати пострілу вбивчої потужності. Заревівши звіром, Стеапа побіг. Веланд також кинувся вперед, і вони зіткнулися, наче два олені в шлюбний сезон.

Обступивши бійців, дани й норвеги утворили коло, яке обмежили списами Зіґфрідові вартові, й загукали до двох гевалів, що зчепилися в бою. Стеапа угнув голову, цілячи Веландові в пику, але той в останню мить відступив, чоловіки врізались один в одного і зчепилися. Стеапа тримав Веланда за штани, Веланд тягнув Стеапу за волосся, а вільними руками обидва гамселили один одного по тулубах. Стеапа спробував укусити Веланда, але той його відштовхнув, і він спробував схопити його за промежину, та ось вони знову зчепились, і Веланд з усієї сили в’їхав Стеапі між ніг.

— Господи Ісусе, — тихо зойкнув біля мене Віллібальд.

Вирвавшись із хватки Стеапи, Веланд зацідив кулаком йому в обличчя, і звук від удару нагадав мокрий гуп, з яким м’ясник перерубає шмат м’яса. З носа Стеапи заюшила кров, але він не звернув на неї уваги, пішовши натомість у наступ. Помолотивши кулаками Веланду по ребрах і голові, він вирівняв долоню й замахнувся йому на очі. Дан ухилився від випаду і щосили заїхав Стеапі по горлянці, від чого той, неспроможний вдихнути, раптово поточився назад.

— Боже мій, Боже мій, — хрестячись, шепотів Віллібальд.

Швидко завдаючи ударів, Веланд кинувся на Стеапу, а тоді важкими браслетами зацідив по лобі, аж шкіру подерли металеві орнаменти. Бризнула ще кров. Хитаючись, шпортаючись і тяжко відсапуючи, Стеапа зненацька впав на коліна, і натовп радісно заревів, уздрівши його слабкість. Веланд відвів кулачище, але не встиг завдати удару, як Стеапа кинувся наперед, схопив дана за ліву ногу і викрутив. Веланд повалився на землю, як зрубаний дуб, а скривавлений Стеапа з криком заскочив на нього і заходився місити кулаками.

— Вони повбивають один одного, — перелякано озвався отець Віллібальд.

— Зіґфрід не дасть загинути своєму улюбленцеві, — запевнив його я, а сам замислився, чи й справді це так.

Обернувся до Зіґфріда й помітив, що він дивиться на мене. Лукаво усміхнувшись, норвег повернув голову до бійців. Я зрозумів, що це для нього розвага, розв’язка бою аж ніяк не вплине на хід переговорів. Від цієї дикої забави не залежало нічого, крім хіба що життя отця Віллібальда. Це просто гра.

Веланд спромігся скинути з себе Стеапу, і обидва продовжили обмінюватись ударами, лежачи на траві, аж доки, немов за взаємною згодою, не відкотились один від одного і посхоплювались на рівні. Постоявши трохи і перевівши подих, зчепилися знову. Стеапине лице було все залите кров’ю, у Веланда були роздерті нижня губа й ліве вухо, майже заплющене око і добряче потовчені ребра. Велетні зчепилися, соваючи ногами, відсапуючи і намагаючись побороти один одного, аж тут Веланд ухопив Стеапу за штани, й сакс, перевалившись через ліву ногу дана, гепнувся на землю. Веланд заніс ногу, щоб наступити Стеапі на промежину, але той ухопив його за чобіт і прокрутив.

Веланд зойкнув. Скрик цей був незвично високий як для настільки дебелого чоловіка, та й шкода, завдана йому, виглядала зовсім незначною після ударів, які він допіру витримував.

Проте Стеапа, нарешті згадавши, що коваля Велюнда скалічив Нідунґ, нагадав данові про стару рану. Веланд спробував вирватись, але втратив рівновагу і знову впав, а Стеапа, тяжко відсапуючи і спльовуючи кров, підповз до нього і заходився заново духопелити. Бив наосліп, гатячи ворогові по плечах, грудях і голові. У відповідь Веланд спробував вирвати йому око, але Стеапа гризнув його руку зубами, і я чітко почув хрускіт, з яким він відірвав данові мізинець. Веланд випручався, та Стеапа, виплюнувши відкушений палець, ухопив того за горлянку й почав душити. Задихаючись, Веланд задриґався, наче викинута на берег рибина.