Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 58)
Це потішило навіть Зіґфріда.
— Гроші повинні бути тут до повні, — сказав він і, тицьнувши в мене тлустим пальцем, додав: — А ти приїдеш за день до того, аби сповістити, що золото везуть. Почепиш на щоглу гілляку з листям на знак того, що йдеш із миром.
Завчасного повідомлення про прибуття викупу він хотів, аби зібрати якомога більше свідків свого тріумфу, тож я погодився прибути за день до доставки грошей, утім, пояснив, що не слід очікувати викупу скоро, адже на збирання такого незліченного багатства піде чимало часу. Зіґфрідові це не сподобалось, та я запевнив його, що Альфред — людина слова і до повні в Бемфлеот привезуть стільки, скільки зможуть зібрати. Я наполягав на звільненні Етельфледи після того, тоді як решту суми привезуть до наступної повні. Зіґфрід спробував поторгуватися ще, але присутні настільки знудилися, що почали сердитись, тож він погодився на сплату викупу двома частинами, а я — що Етельфледа пробуде в нього до виплати всієї суми.
— А ще я бажаю негайно побачитися з леді Етельфледою, — висунув я останню вимогу.
Зіґфрід байдуже махнув рукою:
— Чого б і ні? Ерік відведе тебе до неї.
За весь день Ерік сказав заледве кілька слів. Як і я, він залишався тверезим і не долучався до обміну образами й реготу. Сидів у глибокій задумі, тільки переводячи пильний погляд із брата на мене.
— Ви повечеряєте з нами, — озвався Зіґфрід, несподівано всміхаючись, показавши знайому приязність, яку я запам’ятав від нашої першої зустрічі в Лундені. — Влаштуємо бенкет, щоб відсвяткувати угоду. Твоїх людей з Тунрсліма теж запрошено. А зараз можеш поговорити з нею. Брат тебе проведе!
Ерік провів нас із отцем Віллібальдом у меншу будівлю, яку охороняв десяток озброєних вартових у довгих кольчугах. Етельфледу явно тримали тут, біля муру, що виходив у бік моря. Ерік усю дорогу мовчав, ніби забув про нашу присутність, втупивши погляд у землю під ногами, через що довелося навіть відвести його вбік, щоб він не врізався в козли, за якими робітники витесували весла. Довга стружка сповнювала тепле надвечірнє повітря солодкими пахощами. Зупинившись за козлами, Ерік повернув до мене невдоволене обличчя.
— Ти справді думаєш те, що сказав сьогодні? — запитав він сердито.
— Сьогодні я говорив багато, — обережно відповів я.
— Що король Альфред не дасть багато за леді Етельфледу, бо вона жінка?
— Сини коштують дорожче, ніж дочки, — щиро відповів я.
— Чи ти просто торгувався? — не вгавав він.
Я завагався. Питання мене вразило незвичністю, адже Ерік був розумний і мав угледіти спробу знизити ціну за Етельфледу; однак за пристрастю, з якою він промовив це, я зрозумів, що йому необхідно почути правду. І що б я не сказав, це не змінить угоди з Зіґфрідом, на знак укладення якої ми випили елю, плюнули на долоні й потисли руки, а тоді на молоті Тора присягнулися дотримати слова. Угоду укладено, а отже, я можу вільно розповісти Ерікові правду.
— Ну звісно, я торгувався, — мовив я. — Етельфледа дуже дорога батькові, й він тяжко мучиться через її втрату.
— Я так і думав, що ти просто торгуєшся, — тоскно промовив Ерік.
Відвернувшись, він глянув на широкий естуарій Темсу. Припливною течією до притоки прямував драконоголовий корабель, ліниво піднімаючи й опускаючи весла, на яких іскрилися відблиски призахідного сонця.
— Скільки готовий заплатити за доньку король? — запитав Ерік.
— Скільки потрібно, — сказав я.
— Це правда? — збадьорився він. — Він не ставив обмежень?
— Він наказав мені погодитися на будь-яку ціну, тільки б забрати Етельфледу додому, — чесно зізнався я.
— До її чоловіка, — рівно промовив Ерік.
— До її чоловіка, — підтвердив я.
— Який заслужив на смерть, — сказав Ерік, неконтрольовано здригнувшись.
Рух цей був малопомітний, але з нього мені стало очевидно, що в його душі живе та сама жага, що й у його брата.
— Коли лорд Етельред привезе вам золото і срібло, не можна його чіпати, — застеріг я Еріка. — Бо він прийде під знаменом миру.
— Він її б’є! Це правда?
Питання застало мене зненацька.
— Так, — відповів я.
Ерік кинув на мене короткий погляд, і я побачив, що він заледве стримує гнів. Кивнувши, він відвернувся.
— Сюди, — кинув, ведучи мене до будівлі.
Помітивши, що всі вартові, які стерегли її, підстаркуваті, я розважив, що для охорони Етельфледи їх обрали, бо вони до неї не чіплятимуться.
— Її не кривдять, — сказав Ерік, ніби прочитавши мої думки.
— Мене в цьому запевнили.
— З нею залишилося троє її покоївок, — продовжив Ерік, — а ще я виділив їй двох данок, обидві порядні. Вартові теж мої.
— Люди, яким ти довіряєш, — мовив я.
— Мої люди, надійні, — відказав він і підняв руку, перепиняючи мене. — Я приведу її сюди, бо їй подобається на свіжому повітрі.
Я чекав, а отець Віллібальд нервово позиркував на норманів перед Зіґфрідовим палацом, які стежили за нами.
— Чому зустріч призначили тут? — запитав він.
— Бо Ерік каже, що їй більше подобається на свіжому повітрі, — пояснив я.
— А мене не вб’ють за те, що я передам їй святині?
— Бо подумають, що ви насилаєте на неї християнські чари? Навряд, отче.
Ерік відгорнув шкіряну запону, що висіла замість дверей до приміщення, сказав щось вартовим, і ті розступилися по боках, утворивши майданчик між дверима і валом форту. Насип був широкий, але низький — не більше трьох футів заввишки, — та я знав, що дальній його край виходить на крутосхил. Вал увінчував частокіл з міцних дубових колод, загострених на кінцях. Я навіть уявити собі не міг, щоб хтось спромігся піднятися сюди схилом від ріки, а тоді ще й здолати такий мур. Так само не розумів я, як атакувати форт із суші, бо для того треба вийти з відкритої долини на пагорб, здолати рів, вал і частокіл, що захищали це місце. Табір був добрий: не те щоб зовсім непроникний, але на захоплення його доведеться покласти немало вояків.
— Вона жива, — озвався отець Віллібальд, і я озирнувся до палацу, звідки з-під запони, яку притримувала невидима рука, виринула Етельфледа.
Виглядала вона меншою, молодшою, і хоч нарешті проявилася її вагітність, вона зберегла свою грацію. «Грацію і тендітність», — подумав я. Вона побачила мене, і обличчя прояснилось усмішкою. Отець Віллібальд рипнувся до неї, та я притримав його за плече. Щось у її поведінці змусило мене зробити це. Я очікував, що Етельфледа радо кинеться до мене, але вона не поспішала виходити, а усмішка, якою обдарувала мене, була скоріше вимушена. Я не мав сумніву, що вона рада мене бачити, однак у погляді був ще й острах, який не зникав, допоки вона, обернувшись, не переконалася, що Ерік іде за нею. Він показав їй рукою привітати мене, і лише отримавши заохочення від нього, вона вийшла нам назустріч.
І тепер уже її обличчя засяяло по-справжньому.
Я пригадав її в день весілля у церкві її батька у Вінтанчестері. Сьогодні вона виглядала достоту так само: аж світилася від щастя, ступала легкою ходою, як у танці, й усміхалася прегарною усмішкою. Пригадав я й те, як подумав тоді, що вона закохана, і несподівано збагнув усю різницю між тим і цим днями.
Бо осяйна усмішка спрямовувалась не мені. Ще раз оглянувшись, вона перезирнулася з Еріком, а я продовжував остовпіло дивитися. Слід було б здогадатися про все зі слів Еріка, бо це було так само явно, як свіжопролита кров на неторканому снігу.
Етельфледа й Ерік були закохані.
Кохання — небезпечна річ.
Воно приходить у подобі зміни в житті. Я гадав, що кохаю Мілдріт, але це була звичайна хіть, хоч якийсь час мені й здавалося, ніби це і є кохання.
Хіть оманлива. Вона перевертає все з ніг на голову, допоки нам не важить уже ніщо, крім людини, яку, нам здається, ми кохаємо, і, задурманені тією маною, ми вбиваємо за неї, віддаємо їй усе, а тоді, отримавши чого хотіли, нарешті бачимо, що це була примара, за якою нічого немає. Хіть — дорога в нікуди, шлях на спустошені землі, проте дехто полюбляє такі подорожі, не переймаючись, куди вони приведуть.
Кохання — теж дорога, в кінці якої не чекає нічого, крім смерті, проте цей шлях сповнений щастя. Я кохав Ґізелу, і нам пощастило, бо нитки нашої долі міцно переплелись, а три прялі бодай тимчасово були до нас прихильні. Кохання діє, навіть коли нитки не зовсім припасовуються. Я бачив, що Альфред кохає свою Ельсвіту, хай вона була наче крапля оцту в молоці. Можливо, він просто звик до неї, а може, в коханні дружба переважає хіть, хоча боги й знають, що без хіті — нікуди. Я був щасливий з Ґізелою, так само як Альфред — з Ельсвітою, однак мені здається, наша подорож була все ж щасливіша, бо наш корабель ковзав по мерехтливому морю, гнаний теплим вітерцем.
А Етельфледа? Я побачив у її обличчі, у його сяйві, все несподіване кохання і все нещастя, сльози й біль, які чекали на неї попереду. Вона вирушила в мандрівку, ім’я якій — кохання, проте це була виправа у шторм, настільки чорний і похмурий, що мені аж розболілося за неї серце.
— Лорде Утреде, — привіталась вона, наближаючись до мене.
— Міледі, — промовив я, вклоняючись.
На тому ми обоє замовкли. Віллібальд щось белькотів, але ми його не чули. Я дивився на неї, вона усміхалась мені, на пружну землю світило сонце, а вгорі щебетали жайворонки, але я не чув і не бачив нічого, крім грому й спінених до білого хвиль, серед яких у відчайдушних криках моряків тоне корабель. Етельфледа була закохана.