Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 59)

— Ваш батько шле вам шанування, — нарешті спромігся подати я голос.

— Бідолашний батько, — мовила вона. — Він сердиться на мене?

— Він не тримає зла ні на кого, — сказав я, — хоч і мав би гніватися на вашого чоловіка.

— Так, — спокійно погодилась вона, — мав би.

— Я тут, щоб звільнити вас, — сказав я їй, хоч і був переконаний, що це останнє, чого їй треба. — Поспішаю порадувати вас, міледі, що все вже погоджено і незабаром ви повернетесь додому.

Новина її не порадувала. Отець Віллібальд, сліпий до її справжніх почуттів, зичливо вищирився, й Етельфледа відповіла йому кволою посмішкою.

— Мене відправили передати вам святині, — сказав він.

— Це добре, — понуро відказала вона, тоді перевела погляд на мене, і на коротку мить я побачив на її обличчі відчай. — Ви зачекаєте на мене? — спитала вона.

— Зачекати на вас? — не зрозумів я питання.

— Тут, поки ми з шановним отцем Віллібальдом помолимося всередині, — пояснила вона.

— Звичайно, — сказав я.

Вдячно усміхнувшись, вона повела Віллібальда в будинок, а я пішов до муру, піднявся на вал і став біля розігрітого сонцем частоколу подивитися на притоку внизу. Дракар, з якого вже зняли драконячу голову, заходив у канал, і вояки відчепили з ланцюга судно, що перекривало Готлідж. Корабель стояв припнутий важкими ланцями за ніс і корму до стовпів, вкопаних у болотисті береги. Скинувши цеп з носа, вояки відтягли судно канатами. Ланцюг упав у воду, а корабель, немов брама на петлях, повернувся боком на припливній течії, даючи прохід. Новоприбуле судно швидко пройшло його, варта потягла за канат, дістаючи ланцюг, і знову загородила річку. На борту плавучого заслону було щонайменше сорок чоловік, і вони не просто тягли за канат. Борт корабля мав додаткові планки з міцної деревини, що робило його важчим за будь-яке судно, котре могло б його атакувати. Напасти на нього було тим самим, що штурмувати мур довкола фортеці. Дракар поплив далі Готліджем, повз кораблі, пришвартовані вздовж берега, на якому моряки конопатили їхні борти хутром і смолою. Дим із казанів зі смолою підіймався схилом, над яким, сповнюючи тепле повітря пронизливими криками, кружляли чайки.

— Шістдесят чотири кораблі, — сказав Ерік, стаючи біля мене.

— Знаю, я порахував, — відповів я.

— Уже наступного тижня в нас буде сотня.

— З такою кількістю голодних ротів у вас швидко закінчиться провізія.

— Тут вдосталь їжі, — спокійно заперечив Ерік. — Ми ставимо пастки на рибу й ловимо дичину. Їсти нам є що, а на золото і срібло можна буде закупити пшениці, ячменю, вівса, м’яса, риби та елю.

— І вояків, — додав я.

— Саме так, — погодився він.

— Виходить, що Альфред Вессекський платить за власне знищення, — вів далі я.

— Схоже, що так, — тихо мовив Ерік, поглядаючи на південь, де над зеленою кентською рівниною купчилися кудлаті хмари зі сріблястими верхівками й чорними основами.

Я озирнувся на обнесений частоколом табір і помітив, як з хатини, накульгуючи, вийшов Стеапа з перемотаною головою. Виглядав він наче п’яний. Помітивши мене, махнув рукою, сів у тіні Зіґфрідового палацу і, схоже, закуняв.

— Гадаєш, Альфред не розуміє, що ви придбаєте на гроші з викупу? — запитав я, стоячи спиною до Еріка.

— Але що він може вдіяти?

— Не мені казати, — мовив я, натякаючи, що відповідь на це питання вже є.

Направду, якщо у Вессекс прийде сім-вісім тисяч норманів, нам не залишиться іншого вибору, окрім як битися, і я розумів, що битва ця буде страшна. Крові там проллється ще більше, ніж при Етандуні, а завершиться все, найвірогідніше, тим, що Вессекс здобуде нового короля і нову назву. Можливо, Норсланд.

— Розкажи мені про Ґутреда, — несподівано промовив Ерік.

— Ґутреда? — здивувашись, повернувся я до нього.

Ґутредом звали Ґізелиного брата, короля Нортумбрії, і я не міг второпати, який стосунок має він до Альфреда, Етельреда та Еріка.

— Це правда, що він християнин? — спитав Ерік.

— Він так каже.

— Та чи правда це?

— Звідки мені знати? Він стверджує, що прийняв християнство, та я не думаю, щоб він покинув шанувати справжніх богів.

— Він тобі подобається? — з тривогою запитав Ерік.

— Ґутреда складно не полюбити, — чесно зізнався я, хоч і не розумів ніколи, як настільки добрий і нерішучий чоловік може так довго сидіти на троні. Звичайно, головною причиною тому було, що мій шурин заручився підтримкою Раґнара, мого зведеного брата, виступити проти чийого могутнього війська не наважувався ніхто.

— Я думав… — сказав Ерік і замовк.

Із цієї мовчанки я зрозумів, про що він думав.

— Ти думав, — сказав я йому нещадну правду, — що ви з Етельфледою зможете взяти корабель, наприклад, твого брата, поїхати на ньому в Нортумбрію й жити під захистом Ґутреда?

Ерік здивовано подивився на мене, ніби я якийсь чарівник.

— Вона розповіла тобі?

— Вираз твого обличчя розповів.

— Ґутред здатний захистити нас, — мовив Ерік.

— Як? — запитав я. — Думаєш, якщо по вас прийде твій брат, він зможе зібрати військо?

— Мій брат? — перепитав Ерік, наче Зіґфрід міг пробачити йому все.

— Твій брат, — промовив я різко, — який очікує три тисячі фунтів срібла і п’ятсот золота. Якщо ти забереш Етельфледу, він може попрощатися з цим багатством. Невже ти гадаєш, що він не схоче її повернути?

— Раґнар — твій друг, — невпевнено протягнув Ерік.

— Хочеш, аби він бився за тебе? — спитав я. — З якого б то дива?

— Бо ти його попросиш, — рішуче сказав він. — Етельфледа каже, ви з ним як брати.

— Це правда.

— То попрохай його.

Я зітхнув і глянув на далекі хмари, міркуючи про те, як кохання змінює наші життя, наганяючи солодкий безум.

— А що ти робитимеш із убивцями, які прийдуть по тебе серед ночі? — спитав я. — Що вдієш, коли вони заявляться спалити твій дім?

— Виставлю охорону, — вперто мовив він.

Спостерігаючи, як хмари збираються дедалі густіше, я подумав, що ще до завершення цього літнього надвечір’я Тор скине на поля Кенту свої блискавиці.

— Етельфледа заміжня, — обережно зауважив я.

— За мерзотником, — сердито буркнув Ерік.

— А її батько вважає шлюб священним, — не відступав я.

— З Нортумбрії Альфред її не забере, — впевнено мовив Ерік. — Вессекське військо так далеко не зайде.

— Він відправить попів, щоб ті тиснули їй на сумління, — заперечив я. — Та й звідки така впевненість, що не забере? Не обов’язково потрібна армія. Вистачить одного корабля.

— Я прошу про єдиний шанс! — вигукнув Ерік. — Будинок у долині, поле для обробітку та худоба на розведення. Більшого мені не треба!

Я мовчав, гадаючи, що Ерік у мріях будує корабель — красивий, швидкий, витончений, та все ж примарний. Заплющивши очі, я повів, ретельно добираючи слова:

— Етельфледа — трофей, який має свою цінність. Вона дочка короля, і її посагом були землі. Вона багата, вродлива, цінна. Про її перебування знатиме кожен, хто забажає збагатитися. Будь-який бродяга, що прагне швидкої наживи, дізнається, де її шукати. Ніде вам не буде спокою, — я повернувся до нього. — Кожної ночі, замикаючи двері, ти боятимешся, що з темряви виринуть вороги, яких до того ти виглядав цілий день.

— Дангольм, — кинув він.

Я посміхнувся:

— Те місце мені знайоме.