Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 61)

Вона знов опустила голову.

— Я не хотіла закохуватися в Еріка, — промовила тихенько.

— Але це сталося.

На очі їй накотили сльози.

— Я не могла нічого вдіяти, молилася, щоб цього не сталося, та чим завзятіше молилася, тим більше думала про нього.

— І покохали, — закінчив я.

— Так.

— Він хороший чоловік, — запевнив я її.

— Ти справді так вважаєш? — пожвавилась вона.

— Чесне слово.

— Він обіцяв мені прийняти християнство, — продовжила вона. — Він щиро цього прагне!

Це мене не здивувало. Ерік уже давно виявляв цікавість до християнства, тож я сумнівався, що Етельфледі довелося довго його вмовляти.

— А як же Етельред? — спитав я в неї.

— Ненавиджу його, — прошипіла вона з таким натиском, аж Зіґфрід обернувся до нас.

Не розуміючи, що вона каже, він стенув плечима і повернувся до споглядання бою голяка.

— Ви втратите родину, — застеріг я.

— Я її створю, з Еріком, — рішуче сказала вона.

— І житимете серед данів, котрих, як самі сказали, ненавидите.

— А ви, лорде Утреде, живете серед християн, — звичним бешкетним тоном парирувала вона.

Я усміхнувся.

— Ви впевнені, що хочете бути з Еріком?

— Так! — палко мовила вона, і це, звичайно ж, була відповідь закоханої.

Я зітхнув:

— Якщо вийде, допоможу.

Вона поклала мені на долоню свою тендітну ручку:

— Дякую.

Зчинили бійку двоє псів, і гості почали весело підбадьорювати тварин. Літній вечір за вікнами потьмянів, запалили смолоскипи, а на верхні столи винесли свічки. Подали ще елю й березового вина, заспівали хрипко перші п’яні.

— Скоро почнеться бійка, — сказав я Етельфледі й не збрехав.

До завершення бенкету чотирьом гостям устигли переламати ребра, а одному вибили око, перш ніж розлютованого п’яного нападника відтягнули. Стеапа сидів поруч із Веландом, і обидва, хоч розмовляли різними мовами, передавали один одному ріг зі срібним вінцем і, схоже, обговорювали пияків, що, б’ючись, каталися по долівці. Веланд, і сам добряче п’яний, приязно закинув руку Стеапі на плече й затягнув пісню.

— Ревеш, як теля на різниці! — прикрикнув на Веланда Зіґфрід і наказав привести справжнього співця.

Сліпого скальда посадили на стілець біля вогнища, він ударив по струнах арфи й затягнув пісню про Зіґфрідову доблесть. Розповідав він про франків, яких убивав Зіґфрід, саксів, що пали від його меча Страходара, та фризійок, яких овдовив норвег у чорній ведмежій шубі. У поемі старий згадував багатьох Зіґфрідових послідовників на ім’я, описуючи їхню звитяжність у бою, і з кожним новим іменем його носій підводився під гучні вигуки своїх потакувачів. Коли ж траплялося так, що той, про кого заходила мова, був мертвий, слухачі тричі грюкали по столу, аби полеглий почув їхнє вітання аж в Одіновому палаці. Та найбільше похвали дісталося Зіґфрідові, котрий піднімав ріг з елем щоразу, як називали його.

Я залишався тверезим. Це було нелегко, адже мені кортіло випити з Зіґфрідом, та я пам’ятав, що вранці мушу повертатися в Лунден, а це означало, що того вечора треба завершити розмову з Еріком. Та коли я вийшов із палацу, небо на сході вже почало займатись. Етельфледа пішла спати кількома годинами раніше, супроводжувана своїми тверезими вартовими-дідуганами. Попід лавками, між яких я йшов, голосно хропли пияки, Зіґфрід спав, поклавши голову на стіл. Коли я проходив повз нього, він розплющив одне око й насупився.

— То ми домовилися? — сонно запитав він.

— Домовилися, — підтвердив я.

— Привези гроші, саксе, — буркнув він і знову заснув.

Ерік уже чекав на мене там, де я й думав його зустріти, — біля будівлі, в якій тримали Етельфледу. Ми знову вийшли на вал, і я кинув погляд на сіре світло, що плямою розповзалося по спокійному плесу естуарію.

— Онде «Приборкувач хвиль», — сказав Ерік, киваючи на ряд кораблів, витягнутих на берег.

Може, з усього флоту він і вирізняв корабель, який збудував власноруч, та я не бачив нічого, крім чорних тіней у сірому досвітку.

— Я вичистив і законопатив його борти, і тепер він знову швидкий, — сказав він мені.

— Твоїй команді можна довіряти?

— Вони присягнули на службу мені, тож на них можна покластися.

Ерік замовк. Легкий вітерець розкуйовдив його чорне волосся.

— Але є одне, чого вони точно не робитимуть, — повів він далі. — Не битимуться проти вояків мого брата.

— А це може знадобитися.

— Вони будуть захищатись, але не нападатимуть, бо з того боку в них є рідня.

Я потягнувся, позіхнув і подумав про довгу дорогу назад до Лундена.

— Отже, найбільший твій клопіт — корабель, що загороджує річку? — спитав я.

— Його стережуть братові вояки.

— Не Гастинґові?

— Тих я б спокійно вбив, — сердито мовив він, — з ними нас не пов’язує нічого.

«Навіть дружба», — подумав я.

— То ти хочеш, щоб я його знищив? — запитав я.

— Я прошу тебе відкрити канал, — поправив він мене.

Поглянувши на темний корабель з укріпленим бортом, я запитав:

— Чому просто не наказати їм пропустити тебе?

Це здавалося мені найбільш простим та безпечним способом поїхати звідси.

Команда корабля була звикла відганяти його, щоб пропустити інші судна в протоку або з неї, тож не мали б зупиняти Еріка.

— До прибуття викупу кораблям заборонено покидати річку, — пояснив Ерік.

— Усім?

— Усім, — тихо підтвердив він.

І це було розумно, адже як інакше убезпечитися від того, щоб якийсь хитрий вікінг узяв три-чотири кораблі, вийшов з річки, заховався в якомусь струмку, а коли наблизяться Альфредові кораблі зі скарбами, вийшов, енергійно б’ючи веслами під крики озброєних вояків? Свої велетенські амбіції Зіґфрід покладав на викуп, тому не міг дозволити собі, аби якийсь такий же негідник, як він, забрав гроші собі. Усе вказувало на чоловіка, що уособлював найбільші Зіґфрідові побоювання.

— Гастинґ? — запитав я в Еріка.

Він кивнув:

— Хитрий мерзотник.

— Дуже хитрий, — погодився я, — і ненадійний. Клятвопорушник.