Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 63)

— Щоб за неї гинули люди? — запитав у нього єпископ Еркенвальд.

— Так! — зненацька розлютився Альфред. — Країна, єпископе, це її історія — сукупність усіх її сторінок. Ми ті, ким зробили нас батьки, їхні перемоги дали нам те, що є в нас сьогодні, то невже ви хочете, щоб своїм нащадкам я залишив історію ганьби? Хочете, аби люди розповідали, як погани зробили з Вессексу посміховище? Ця історія житиме вічно, єпископе, і кожного разу, згадуючи Вессекс, люди говоритимуть про його королівну, яку голою показували на втіху язичникам. Щоразу, коли мова заходитиме про Англію, згадуватимуть саме цю історію!

Останнє особливо зацікавило мене. В ті дні ми нечасто послуговувалися словом «Англія», бо на той час це була лише мрія.

Проте Альфред у пориві гніву зірвав з тої мрії покрив, і мені стало ясно, що він продовжуватиме просуватися далі на північ, аж доки не стане Вессексу, Східної Англії, Мерсії й Нортумбрії, а буде тільки Англія.

— Мілорде королю, — незвично покірно промовив Еркенвальд, — я не впевнений, що коли ми дамо поганам гроші, на які вони зберуть велике військо, від Вессексу щось залишиться.

— На збір війська потрібен час, — твердо сказав Альфред, — і жоден поганин не зможе завдати удару, доки не зберуть урожай. А як тільки це буде зроблено, ми скличемо фірд і дамо їм відсіч.

Він казав правду, от тільки більшість нашого війська складали селяни, тоді як за Зіґфрідом підуть злі, голодні нормани, змалку привчені до меча. Альфред повернувся до свого зятя:

— І я очікую, що на наш бік стане фірд південної Мерсії.

— Обов’язково, мілорде, — збадьорився Етельред.

На лиці в того не залишилося й сліду недуги, яка уразила його під час нашої останньої зустрічі в цій залі. Воно налилося барвою, й Етельред знову випромінював звичну пиху.

— Можливо, так хоче Господь, — повернувся до Еркенвальда Альфред. — Своєю милістю він дає нашим ворогам нагоду зібрати рать, аби ми розбили її у великій війні, — на цю думку його голос напружився. — На нашому боці Бог, тож мені не страшно! — твердо закінчив він.

— Хай буде воля Господня, — хрестячись, проказав брат Ассер.

— Амінь, — додав Етельред. — Ми їх здолаємо!

— Та перед здобуттям тої звитяги, — сказав я Етельредові, зловтішаючись у передчутті того, що мав розповісти, — ви мусите сповнити один обов’язок: особисто доставити викуп.

— Хай Бог боронить! — скрикнув Етельред, а тоді, вловивши Альфредів погляд, усівся назад у крісло.

— А ще вам доведеться схилити коліна перед Зіґфрідом, — остаточно добив його я.

Це вже обурило навіть Альфреда.

— Зіґфрід наполягає, що це необхідно? — спитався він.

— Саме так, мілорде. Я намагався його відмовити. Доводив, торгувався, просив, але він непохитний.

Етельред тупо вирячився на мене, на лиці його відбився жах.

— Так тому й бути, — прорік Альфред. — Часом Господь вимагає більшого, ніж ми здатні нести, та в ім’я Його милості мусимо терпіти.

— Амінь, — пристрасно промовив я, за що отримав від короля докірливий погляд.

Розмова тривала, аж доки в одній з посмугованих свічок не вигоріло воску на дві години. Була вона ні про що: звідки зібрати гроші, як доставити їх у Лунден, а звідти — у Бемфлеот. Я висловлював пропозиції, а Альфред робив нотатки на полях пергаменту, але все це було безглуздо, бо коли мені все вдасться, не потрібно буде платити ніякого викупу, Етельфледа не повернеться, а Альфредовому престолу ніщо не загрожуватиме.

Залишалося тільки втілити мій план у життя.

Рівно за тиждень.

 

Розділ одинадцятий

 

Темрява. Згасли останні промені дня, нас оповила сутінь.

Місяць заступили хмари, його сяйво посріблило їхні краї, а попід неосяжним сріблястим небом, поцяткованим зірками, ковзав плесом Темсу «Морський орел». За стерном був Ралла.

Я навіть мріяти не міг стати колись настільки ж вправним стерничим, тому був упевнений, що він безпечно проведе нас закрутами річки навіть у темряві. Часом складно було сказати, де закінчується вода і починається берег, однак Раллу це не лякало. Широко розставивши ноги, він стояв на кормі, притупуючи в такт ударам весел. Не казав майже нічого, час від часу злегка коригуючи курс своїм веслом, так що воно жодного разу не зачепило прибережного мулу на дні. Де-не-де місяць виглядав з-за хмари, і тоді вода перед нами починала мерехтіти. Тут і там на березі зблискували червоні спалахи — вогні в прибережних хатах.

Закінчувався відплив, який ніс нас річкою. Періодичний блискіт місяця на воді показував, як дедалі ширше розступаються береги, чим ближче підходили ми до моря. Я дивився на північ, виглядаючи в небі заграву, яка вкаже на вогнища довкруг бемфлеотського табору.

— Скільки кораблів у поган в Бемфлеоті? — несподівано спитав у мене Ралла.

— Тиждень тому було шістдесят чотири, — відповів я, — зараз уже, мабуть, близько вісімдесяти. А може, й усі сто.

— А в нас один? — кинув він.

— В нас один, — підтвердив я.

— Далі за узбережжям їх буде ще більше, — мовив Ралла. — Я чув, у Скеобіріґу вони будують ще один табір.

— Вони тут уже місяць, і в них щонайменше п’ятнадцять корабельних команд, — сказав я. — Вже, мабуть, і тридцять.

Скеобіріґ — це віддалена болотиста місцина за кілька миль на схід від Бемфлеота. Там висадились дани з п’ятнадцяти кораблів і насипали земляний вал, поставили частокіл. Я вважав, що той край вони обрали, бо в Бемфлеотській протоці не залишилося вільного місяця, а ще — бо близьке розташування Зіґфрідового флоту надавало захист. Безумовно, вони заплатили йому сріблом і плекали надію піти грабувати Вессекс разом з ним. Звістка про слабкість Вессексу швидко ширилася морськими узбережжями, прирічковими таборами і взагалі норманським світом, тому з усіх усюд туди стягувалися все нові й нові вояки.

— Проте сьогодні битися не будемо? — запитав Ралла.

— Сподіваюся, ні, — відповів я. — Це небезпечно.

Ралла гигикнув, але нічого не сказав.

— Бою не буде, — промовив я, помовчавши.

— Бо коли таки буде, в нас на борту нема священника, — зауважив Ралла.

— У нас його ніколи й не було, — мовив я.

— А мав би бути, — несхвально кинув він.

— І нащо він нам? — виклично запитав я.

— Бо ви прагнете загинути з мечем у руці, а ми — висповіданими, — дорікнув мені Ралла.

Його слова мене знітили. Я ніс відповідальність перед своїми людьми, і якщо вони загинуть, не отримавши послуги, яку їм здатен надати тільки священник, це означатиме, що я їх підвів. Якусь мить я не знав, що відповісти, аж тут раптово сяйнула думка.

— Сьогодні за священника вам може побути брат Осферт, — сказав я.

— Охоче, — озвався Осферт із лавки, і мене його відповідь вдовольнила, бо нарешті він погодився зробити щось без примусу.

Це вже пізніше я дізнався, що як чернець-початківець Осферт не мав повноважень відпускати людям гріхи, та мої вояки однаково вважали, що він ближчий до їхнього бога, ніж вони самі, й цього їм виявилося цілком достатньо.

— Та все одно я не планую ставати до бою, — рішуче запевнив я.

Нас слухало з десяток тих, хто сидів найближче до стернової платформи. Природно, зі мною були Фінан, Кердік, Сітрік, Райпер і Клапа — мої вартові, компаньйони, кревні брати і слуги, котрі тої ночі пішли зі мною в море, бо довіряли мені, хоч і не знали, куди ми пливемо і що збираємося зробити.

— То що ми робимо? — спитався Ралла.

З відповіддю я не поспішав, розуміючи, що це їх ще більше роз’ятрить.

— Їдемо рятувати леді Етельфледу, — сказав я врешті.

До мене долинули здивовані зойки, а тоді жебоніння голосів, що розносили новину далі по лавах аж до носа «Морського орла». Мої моряки знали, що ми рушаємо в небезпечну пригоду, їх захоплювала таємничість, яка її огортала, й вони, либонь, розуміли, що виправа наша якось пов’язана з полоном Етельфледи. Нарешті я підтвердив їхні здогади.

Тихо скрипнувши стерном, Ралла знову підкоригував курс.

— Як? — запитав він.

— Із дня на день, — не зважаючи на його питання, повів я гучно, аби мене почули всі, — король почне збирати гроші на викуп доньки. Якщо у вас є десять браслетів, він забере чотири! Коли маєте сховок зі сріблом, королівська варта відшукає його і забере частину скарбу! Однак зарадити цьому може те, що ми збираємося зробити!

Знову загули люди. Вессексом уже почалося ширитися невдоволення через можливе стягнення коштів із власників земель та купців. Вніс Альфред і частину власного багатства, але йому було потрібно більше, набагато більше, а єдиною причиною, чому збір ще не почався, була відсутність загальної згоди між його радниками. Одні вимагали, щоб до збору долучилася й церква, адже попри попівські запевнення, що в них немає грошей, усі знали: в монастирях повно коштовностей. У відповідь церква пригрозила відлученням кожному, хто наважиться взяти бодай один срібняк, який належить Господу — або ж, коли точніше, єпископам та настоятелям. Я ж хоч і сподівався потайки, що платити не доведеться, запропонував узяти всю суму в церкви; та мою мудру раду, авжеж, відкинули.

— Якщо викуп буде сплачено, — вів далі я, — наші вороги матимуть удосталь багатств, щоб найняти десять тисяч мечників! Війна охопить увесь Вессекс! Ваші домівки спалять, жінок зґвалтують, дітей поневолять, а гроші відберуть. Однак те, що ми задумали зробити сьогодні, може це зупинити!

Я трішки перебільшив, але не сильно. Звичайно, за викуп вікінги могли найняти ще з п’ять тисяч нових мечів, списів та сокир — для того і стягувалися всі в естуарій Темсу. Вони відчули слабкість.