Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 62)

— Він, звісно, отримає свою частку викупу, — сказав Ерік, явно не подумавши про те, що коли здійснить задумане, ніякого викупу не буде, — але я переконаний, що він хоче собі все.

— Тож ти збираєшся вийти з протоки попри заборону, — промовив я. — Та чи вийде провести Етельфледу на борт так, аби про це не дізнався твій брат?

— Так, — відповів він і витяг із-за пояса кинджал. — До наступної повні ще два тижні, — сказав він, вирізаючи глибоку зарубку на верхівці загостреної колоди. — Це сьогоднішній день, — показав на виріз, а тоді додав ще один. — Завтрашній ранок, — постукав по новій зарубці й далі зробив ще декілька, вкривши ними колоду. — Ти зможеш прибути на світанні через тиждень?

Я обачно кивнув.

— Але як тільки я постукаю, засурмлять у ріг і розбудять весь табір, — зауважив я.

— Ми вже будемо на борту, готові вирушати, — сказав Ерік. — Поки туди добіжать із табору, встигнемо вийти далеко в море. — Аби остаточно розвіяти мої сумніви, він додав: — Я заплачу!

Його слова мене насмішили. Світанок забарвлював світ, фарбуючи черева низьких пасматих хмар у золото, а верхівки — у срібло.

— Найкращою платнею мені буде щастя Етельфледи, — відповів я. — Рівно за тиждень я відкрию вам вихід з притоки. Ви попливете звідси, висадитесь у Джуруумі й поїдете в Дангольм, де ти передаси Раґнарові вітання від мене.

— Ти відправиш йому послання, аби він знав, що ми їдемо? — стурбовано перепитав Ерік.

Я похитав головою.

— Ти передаси його сам, — сказав я.

Зненацька піддавшись інстинкту, я різко обернувся й побачив, що за нами стежить Гастинґ. Разом із двома чоловіками він стояв біля великого палацу й вішав на пояс два клинки, які Зіґфрідів розпорядник приніс йому з місця, де ми залишили зброю перед бенкетом. У діях Гастинґа не було нічого підозрілого, та чуття підказувало мені, що він за нами шпигує. Я підозрював: йому відомо, про що балакаємо ми з Еріком. Стоячи нерухомо, він не зводив з мене очей, аж тут картинно вклонився і подався геть. Я помітив, що один з його супровідників — Ейлаф Рудий.

— Гастинґ знає про вас із Етельфледою? — спитав я в Еріка.

— Авжеж ні. Він думає, що мені доручено стерегти її.

— Він знає про твою симпатію до неї?

— Оце й усе, що йому відомо, — запевнив Ерік.

Підлий, підступний Гастинґ, котрий завдячував мені життям, порушив слово і мав амбіції, котрі, либонь, перевершували навіть Зіґфрідові. Я провів його поглядом до самих дверей будівлі, в якій він, видно, жив.

— Обережніше з Гастинґом, — застеріг я Еріка, — його легко недооцінити.

— Він проноза, — спробував заспокоїти мене Ерік. — То що передати Раґнарові?

— Скажи, що його сестра щаслива, а подробиці розповість Етельфледа.

Писати листа не було сенсу, хай би я навіть мав чорнило й пергамент, бо Раґнар не вмів читати; однак Етельфледа знала Тиру, і звістка про дружину Беокки переконає Раґнара, що втікачі говорять правду.

— Через тиждень від сьогоднішнього дня, коли сонце торкнеться небокраю, будь готовий, — сказав я.

Ерік на хвилю замислився, щось швидко підрахувавши в голові.

— Буде час відпливу, вода стоятиме. Ми будемо готові.

«До безумства, — подумав я, — або кохання». Безумство. Кохання. Безумство.

Як же, мабуть, реготалися прялі при корені світового дерева.

 

Дорогою додому я переважно мовчав, а от Фінан весело просторікував, вихваляючи Зіґфрідову щедрість на частунки, ель і рабинь. Я майже не слухав його, аж доки ірландець, уловивши мій настрій, і собі співчутливо не змовк. Коли попереду замайоріли стяги на східному мурі Лундена, я махнув йому їхати вперед за мною, аби інші нас не чули.

— Рівно за шість днів «Морський орел» повинен бути готовий до подорожі. Запасися їжею та елем на три дні.

Відлучатися так надовго я не планував, але перестрахуватися ніколи не зайве.

— Почисть його борти між припливами, — продовжив я, — і проконтролюй, щоб моряки були тверезі, коли вирушатимемо. Тверезі, з нагостреними мечами й готові до бою.

Фінан посміхнувся, але нічого не сказав. Ми їхали вздовж ряду халуп, що тяглися заплавою Темсу. Більшість тутешніх мешканців були рабами, втеклими від данських панів зі Східної Англії. Жили вони з того, що знаходили на міських смітниках, проте деякі обробляли невеличкі ділянки з житом, ячменем та вівсом. Саме стояв час збору скупого врожаю, й навколо чувся шурхіт серпів по стеблах.

— Про нашу виправу не повинні знати в Лундені, — наказав я Фінанові.

— Ніхто не довідається, — рішуче підтвердив ірландець.

— І щоб усі були готові до бою, — повторив я.

— Будуть.

Далі якийсь час їхали мовчки. Побачивши мою кольчугу, народ розбігався, даючи дорогу. Люди кланялися, ставали навколішки просто в болото, а тоді жадібно кидалися на монети, які я їм шпурляв. Вечоріло, сонце заховалося за великою хмарою диму над Лунденом, а в повітрі стояв густий задушливий сморід міста.

— Бачив корабель, який перекриває притоку в Бемфлеоті? — запитав я у Фінана.

— Тільки мигцем.

— Якщо підемо в наступ на нього, варта нас помітить і чекатиме за піднятим бортом, — сказав я.

— Який буде вищий од нас на людський зріст, — відповів Фінан, чим дав мені знати, що таки добре роздивився все.

— Значить, подумай, як виманити його з каналу.

— Але, пане, ми ж не збираємося цього робити? — лукаво перепитав він.

— Авжеж ні, але подумати все одно варто, — відповів я.

Про відкриття найближчої брами оголосив скрип незмащених петель, і ми в’їхали в темне місто.

Альфред уже чекав. Посланці сповістили його про наше повернення, тож не встиг я побачитися з Ґізелою, як мене викликали в палац на горі.

Я пішов туди з отцем Віллібальдом, Стеапою та Фінаном. Король сидів у великій залі, освітленій високими свічками з вирізаними засічками, за якими він визначав плин часу. Служник обрізав ґноти, щоб полум’я горіло рівномірно. Альфред щось писав, але припинив, як тільки ми ввійшли. З ним у залі були Етельред, брат Ассер, отець Беокка та єпископ Еркенвальд.

— То як? — відрізав Альфред, і хоч сказав він це зовсім не гнівно, але тривога додавала його голосу різкості.

— Вона жива-здорова, — відповів я. — До неї ставляться з належною повагою, відповідно до статусу. Стережуть добре, бережно й готові віддати за викуп.

— Хвала Господу, — промовив Альфред, хрестячись. — Хвала Господу, — повторив він, і мені здалося, наче він готовий упасти навколішки.

Етельред мовчав, не зводячи з мене гадючих очей.

— Скільки? — спитав єпископ Еркенвальд.

— Три тисячі фунтів срібла і п’ятсот золота, — сказав я, пояснивши, що половину слід доставити до наступної повні, а решту — за місяць. — Однак леді Етельфледу не відпустять, доки не буде сплачено останню монету, — закінчив я.

Єпископ Еркенвальд і брат Ассер одночасно пересмикнулися, почувши суму, проте Альфред зберіг самовладання.

— Ми заплатимо за власне знищення, — прогарчав Еркенвальд.

— Донька дорога мені, — тихо проказав Альфред.

— За ці гроші вони зберуть кількатисячне військо! — застеріг єпископ.

— А якщо не заплатити? — звернувся до мене Альфред. — Що чекає на неї?

— Приниження, — відповів я.

Направду, якщо викуп не сплатити, Етельфледа могла знайти щастя з Еріком, одначе цього я сказати не міг. Замість того переповів про страшні плани, які на неї склав Зіґфрід:

— Її возитимуть усюди, де живуть нормани, і показуватимуть голою.

Альфред сіпнувся.

— Після чого, — продовжив я, — її здаватимуть на втіху тим, хто заплатить найбільше.

Етельред втупився в підлогу, церковники мовчали.

— На кону стоїть гідність Вессексу, — стиха озвався Альфред.