Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 64)

Слабкість означає кров, а кров — багатство. До Бемфлеота, звідки планували висунутися на Вессекс, розтинаючи морську гладінь кілями, продовжували стягуватися військові кораблі.

— Проте нормани жадібні! — провадив я. — Знаючи, що Етельфледа становить неабияку цінність, вони гиркаються один з одним, як ті голодні псюри! Один з них навіть готовий зрадити решту! Сьогодні на світанку він виведе Етельфледу з табору! Він згоден віддати її нам за значно меншу суму, бо ліпше отримає повністю її, аніж удовольнятиметься дрібкою від великого статку! І хоч так він збагатиться, цього буде недостатньо, щоб найняти велику армію!

Я вирішив розповісти саме таку версію, бо не міг повернутися в Лунден і сказати, що допоміг Етельфледі утекти з коханцем, тому вирішив збрехати, ніби Ерік зрадив брата, а мене попросив допомогти, а тоді обманув ще й мене, порушивши угоду. Я збирався сказати, що замість того, щоб віддати Етельфледу, він утік з нею. І хоч Альфред усе одно розлютиться на мене, та хоч не звинуватить у зраді Вессексу. На борт із собою я навіть узяв велику скриню, яку наповнив піском і замкнув на два великі запори, в які загнав по загнутому залізному прогоничу, аби кришка точно не відкрилася. Мої люди бачили, як скриню занесли на «Морського орла» і сховали під стерновою платформою, тому не сумнівалися, що в ній сховано викуп для Еріка.

— Перед світанком леді Етельфледа підніметься на борт корабля! — проголосив я. — Щойно сонце вигляне з-за небокраю, той корабель повезе її! Одначе на заваді йому стоятиме інший, що прикований ланцюгами впоперек виходу з річки! Ось і все! Наше завдання — прибрати той корабель з дороги, леді Етельфледа буде вільна, ми заберемо її назад у Лунден і станемо героями! Король нам віддячить!

Таке їм сподобалося. Всі зраділи на думку про королівську винагороду, та я відчув докір сумління, бо знав, що це тільки більше розсердить Альфреда, хоч і звільнить від необхідності платити викуп.

— Я не розповідав цього ні вам, ні Альфредові, бо коли б сказав, хтось із вас би сп’яну розбовкав усе в таверні, Зіґфріда сповістили б його шпигуни і в Бемфлеоті на нас уже чекала б армія! А так вони сплять, і ми порятуємо Етельфледу!

Вояки радісно заревли, і тільки Ралла мовчав. Коли ж гамір улігся, він спокійно запитав:

— І як ми приберемо той корабель зі шляху? Він більший за наш, у нього укріплений борт, а стережуть його озброєні вартові, які точно не спатимуть.

— Ми зробимо це не всі гуртом, — сказав я. — Клапо, Райпере, ви підете зі мною. Утрьох ми приберемо перепону.

Й Етельфледа буде вільна, кохання переможе, вітер дутиме лише погожий і попутний, запасів на зиму буде вдосталь, ніхто ніколи не постаріє, срібло ростиме на деревах, золото сходитиме росою на траві, а зірки коханців сяятимуть вічно.

Усе просто.

На тому ми попливли далі на схід.

 

Перед виправою з Лундена ми зняли з «Морського орла» щоглу і сховали на днищі. Звірячих голів на ніс та корму не надівали, бо я хотів, аби корабель був низько над водою, чорною тінню зливався з темрявою, не порушуючи лінії небокраю. Ми прибули на місце до світання, мов ті морські скедуґенґани.

Торкнувшись руків’я Подиху Змія, я не відчув його трепету, співу, жаги крові, й це мене заспокоїло. Отже, ми просто розблокуємо протоку, випустимо Етельфледу, а Подих Змія спокійно спатиме в піхвах.

Аж ось нарешті я помітив у небі заграву — тьмяно-багряний відсвіт від вогнищ у Зіґфрідовому таборі на горі. Чим ближче ми підпливали туди на ослаблому припливі, тим яскравішало світло, за яким на пагорбах, що ліниво спадали на схід, осяюючи хмари, показувалось дедалі більше вогнів. Це були багаття з нових таборів, що тяглися від вершин Бемфлеота до самих низин Скеобіріґа.

— Вони можуть вирішити напасти навіть без викупу, — зауважив Ралла.

— Можуть, — погодився я, хоч і не думав, що Зіґфрід має достатньо людей для успіху навали.

Завдяки новозбудованим бургам по всьому Вессексу атакувати його було не так просто, тому я вважав, що війну Зіґфрід не розпочинатиме, допоки не збере ще три з половиною тисячі чоловік, а для того йому знадобляться гроші.

— Пам’ятаєш, що робити? — спитав я в Ралли.

— Пам’ятаю, — відказав він терпляче, розуміючи, що це я через тривогу, а не необхідність. — Піду на схід Канінґи й заберу вас із того берега.

— А якщо протока буде закрита?

Я відчув, як він посміхнувся в темряві.

— Тоді просто заберу вас, — мовив Ралла, — а далі вирішуйте самі.

Якщо я не зможу посунути корабель, Етельфледа застрягне в протоці, й мені доведеться вирішувати, чи вступати в бій з кораблем із бортами вищими, ніж у «Морського орла», і озброєною до зубів вартою. Цього я не хотів і розумів, що перемога нам не світить, отже, треба відкрити протоку раніше, ніж постане необхідність битися.

— Повільніше! — крикнув на гребців Ралла і спрямував корабель на північ, куди ми обачно попливли до чорного берега Канінґи. — Ви намокнете, — сказав він мені.

— Скільки ще до світанку?

— П’ять-шість годин, — мовив він.

— Достатньо, — сказав я, відчувши, як кіль «Морського орла» прошкріб по прибережному мулу.

— Назад! — наказав Ралла, і, каламутячи мілку воду, весла відгребли корабель подалі від підступного берега. —

Ідіть, тільки хутко, — звернувся він до мене. — Вода убуває швидко, не хочеться тут застрягнути.

Я повів Клапу й Райпера на ніс. Ніяк не міг вирішити, чи потрібна мені кольчуга, адже сподівався, що той ранковий світанок мине без бою, однак зрештою гору взяла обережність, і я таки вдягнув кольчугу й почепив на пояс два клинки. Щоправда, шолома не брав, остерігаючись, що його блискучий вінець у формі вовчої голови відбиватиме світло вогнищ, тому обмежився чорним шкіряним підшоломником. Зверху накинув чорний плащ — той, що виготовила для мене Ґізела, прикрасивши білою блискавицею від шиї до п’ят. Райпер і Клапа теж убралися в чорні плащі, що закривали їхні кольчуги, й озброїлися мечами, а Клапа ще й почепив на спину величезну, широченну сокиру.

— Я маю піти з вами, — сказав мені Фінан.

— Залишайся тут за головного, — відповів я. — Якщо втрапимо в біду, можливо, вам доведеться нас покинути. Залишаю це на твій розсуд.

— Назад! — знову прикрикнув на веслярів Ралла, і «Морський орел» відійшов ще на кілька футів, щоб не сісти на мілину.

— Ми вас не покинемо, — сказав мені Фінан, простягаючи руку.

Я вхопився за неї, він опустив мене за борт, і я шубовснув у слизьку каламутну воду.

— Побачимося на світанку, — гукнув я темній постаті Фінана і повів Клапу з Райпером берегом.

Почувши плюскіт весел «Морського орла», що відчалював від берега, я озирнувся, але корабля вже не було видно.

Ми висадилися з західного краю острова Канінґа, який межував з Бемфлеотською протокою, на другому березі від Зіґфрідового флоту. З такої відстані вартові, що стерегли вал форту, не могли бачити, як наш темний низький корабель пристав до чорного берега (принаймні я про те молився), і на нас чекала довга прогулянка. Ми перетнули широку, блискучу від мерехтіння місяця заплаву, котра дедалі ширшала, чим більше відступала вода. У деяких місцях іти було дуже складно. Шпортаючись, лаючись і плескаючи водою, ми брели, долаючи тягучу багнюку. Той берег не був ні суходолом, ні водою, а радше в’язким болотом, тож ми не зупинялись, аж доки не ступили на більш-менш твердий ґрунт і нас огорнув гамір пробуджених птахів. Нічну тишу сповнили лопотіння їхніх крил і обурені крики.

Я не мав сумніву, що такий шум насторожить варту, але не міг удіяти нічого, крім як сунути далі, сподіваючись натрапити на узвишшя. Нарешті ступати стало легше, хоч від землі й досі линув солоний дух. Ралла якось розповідав, що в найбільші припливи Канінґу повністю заливає водою, і я згадав данів, яких утопив колись на західних приморських болотах, куди обманом заманив перед самим припливом. Було це перед Етандуном, коли здавалося: ще трохи — і Вессексу не стане. Та королівство вижило, а дани загинули.

Ми вийшли на шлях. Серед пучків трави спали вівці, отже, це вони протоптали цю підступну й небезпечну стежку, серед якої траплялися залиті відпливною водою ями. Я одразу подумав, що десь поблизу повинен бути пастух, але швидко зрозумів, що на острові вовки вівцям не загрожують, того нема з ними ні чабана, ні собак, які зчинили б ґвалт.

А коли вони там і були, то не почули, як ми пройшли на схід. Я огледівся, шукаючи поглядом «Морського орла», та попри яскраве мерехтіння місяця на широкому плесі естуарію, його не було видно.

Нарешті ми зупинилися перепочити, розштовхавши трьох сплячих овець, аби влягтися на нагріту ними землю. Клапа одразу захропів, а я виглянув на Темс, намагаючись таки розгледіти «Морського орла», однак він був однією з численних тіней, що нависли над рікою. Відтак подумав про свого друга Раґнара і що він робитиме, коли до нього в Дангольм заявляться Ерік з Альфредовою дочкою. Безперечно, це буде приємна несподіванка, от лише як довго триватиме його радість? Альфред відрядить до Ґутрума, короля східноанглійського, посланців із вимогою повернути доньку, після чого кожен норман, у якого є меч, з неабиякою жагою позиратиме в бік дангольмського кряжу. «Безглуздя», — подумав я, слухаючи шурхіт вітру серед сухих болотяних трав.

— Пане, що то робиться? — запитав у мене Райпер, вирвавши з задуми.