Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 66)

Ось відстань між нами скоротилася до кількох кроків, і ми мусили б загинути, але той, хто скомандував утворити стіну щитів, добре обрав позицію, адже ми стояли за одним із численних ровів, якими був посмугований Канінґа. Насправді то був не зовсім рів, а скоріше брудна канава, але його слизькі стінки затримали нападників, і тепер уже кричати настала наша черга. Ми рушили на них, і гнів у мені переріс у криваву бойову лють. Я замахнувся величезною сокирою на чолов’ягу, що почав підійматися після падіння, і бойовий мій клич змінився тріумфальним вигуком, коли лезо прорубало йому шолом, розтрощило череп і з голови бризнув мозок. У повітря забила чорна кров, а я, не припиняючи кричати, висмикнув сокиру і завдав ще удару. Мною рухали безум, лють і відчай. Радість бою. Жага ворожої крові. Наш заслін підступив до краю канави, у якій брьохалися вороги, і влаштував коротку криваву бійню. Виблискували при місяці мечі, текла густа, як смола, кров, струшували темінь схожі на пташині дикі верески.

Однак ми були в меншості, ще й на відкритій місцевості. Якби з прив’язаного корабля на підкріплення нашого лівого флангу не надбігли ще вартові, ми б полягли біля того стовпа, що тримав ланцюг. Та попри те, Гастинґові сили переважали, і ось уже вояки з задніх рядів по трупах товаришів пішли в наступ, поступово відтісняючи нас масою та зброєю. Я був без щита, зі страшним криком обіруч розмахував важким топорищем, тримаючи нападників на відстані, але навіть так влучити в мене намагався списник, що стояв на безпечній відстані від моєї сокири. Поруч Райпер підняв упущеного щита і сяк-так намагався прикрити мене, та списник примудрився обійти щит і завдав удару мені в ліву литку.

Запустивши сокиру чоловікові в лице, я вийняв Подих Змія і дав йому заспівати бойову пісню. Поранення моє було незначне, на відміну від тих, яких я завдав ворогові Подихом Змія. Якийсь безумець, вишкіривши беззубі ясна, махнув на мене сокирою, і Подих Змія забрав його душу настільки легко й витончено, аж я тріумфально розреготався, розпорюючи йому черево.

— Тримаймося! — вигукнув я, і ніхто навіть не помітив, що це було промовлено англійською мовою.

Та хоч наш невеликий заслін дійсно міцно стримував натиск, захищаючи стовп, ворог зайшов із лівого флангу, і вояки з того краю, атаковані з двох боків, розірвали ряд і побігли. Ми посунули за ними назад. Мечі гупали нам по щитах, сокири розколювали деревину, бряжчала криця, а ми відступали, змушені покинути оборону стовпа. До того часу встигло розвиднитись, і я бачив зелені водорості, налиплі при його основі, до якої був прикутий іржавий ланцюг.

Гастинґові вояки переможно закричали. Роти їхні були перекривлені, в очах світився відблиск пожежі на сході. Вони знали, що здолали нас, тож нам не лишилось нічого, крім як відступати. Інакше той епізод перед самим світанком не опишеш.

Нас намагалися вбити шість-сім десятків чоловік, котрим таки вдалося забрати життя кількох вартових із корабля, тож нам лишалося тільки відійти на дальній берег, де земля була в’язка, і я знову подумав, що загину в тому місці, де по слизькому камінню котить хвилі море; але нападники, вдоволені тим, що відігнали нас, зайнялися натомість стовпом. Частина залишилася наглядати за нами, викликаючи повернутися на тверду землю й дати їм бій, а решта заходилися рубати ланцюг сокирами. За їхніми спинами супроти темного неба, на якому гасли останні зорі, чорніли Гастинґові кораблі, що чекали на вихід у море.

Задзенькали сокири, почулися радісні крики, і я побачив, як великий ланцюг змією сповз у багно. Змінилася й з новою силою ринула течія, і великий корабель понесло вбік, а я не міг нічого вдіяти, крім як безсило спостерігати за втечею Гастинґа.

Закінчивши, наші нападники кинулися до свого корабля. Ланцюг зник під водою, відтягнений судном, що стояло впоперек річки. Пригадую, як я пошкандибав звідтіля, спершись на плече Райпера, а в лівому чоботі чвакало від крові. Я стискав Подих Змія з безсилої люті, що не можу зупинити викрадення Етельфледи в ще гірший полон.

Я не сумнівався, що тепер викуп подвоять, а Гастинґ зробиться найбільшим воєводою і здобуде багатства, які перевершать навіть його невтолиму жадобу. Він збере військо, з яким знищить Вессекс, стане королем — і все через те, що їм вдалося перерубати ланцюг і відкрити Готлідж.

І тоді я побачив Гастинґа. Він стояв на носі свого корабля, «Дракона-мореплавця», котрий першим у черзі очікував розблокування річки. Закутий у броню, загорнутий у плащ, Гастинґ гордовито височів під головою крука, що прикрашала ніс судна, на шоломі його мерехтів відблиск нового світанку, меч сяяв, а сам він посміхався. Він переміг. Я не мав сумніву, що Етельфледа з ним на тому кораблі, позаду якого чекало ще двадцять — його флот, військо.

Нарешті до річки добігли вояки Зіґфріда й Еріка. Вони скочили на судна, не постраждалі в пожежі, й дали бій заднім кораблям Гастинґа. Побачивши в заграві зблиски мечів, я зрозумів, що в тій битві гине ще більше людей, хоч і намарно, бо вихід з протоки відкривався.

Корабель-заслін, який тримав припнутим лише один ланцюг, відхилявся вбік дедалі швидше. Я розумів: ще кілька митей, і прохід відкриється повністю. Спостерігаючи за веслами «Дракона-мореплавця», що тримали його рівно на сильній припливній течії, я чекав, коли вони потужно вдарять по воді й стрункобортий корабель хутко обійде перепону і візьме курс на схід: до нового табору, нового майбутнього, в якому його власник посяде престол королівства, що колись носило назву Вессекс.

Ми стояли мовчки. Я не знав нікого з тих, із ким бився пліч-о-пліч, а вони — мене. Безутішні, чужинці один для одного, ми стояли й дивилися, як ширшає канал і займається новий день. Сонце було вже біля самого обрію, східний край якого палав багряним, золотим та срібним. Це світло заблищало на мокрих веслах Гастинґового корабля, коли гребці подали їх наперед. На хвильку мене аж засліпило тим іскрінням, а вже наступної Гастинґ прокричав команду, весла занурились у воду і довгий корабель поплив уперед.

І саме тієї миті я вловив паніку в Гастинґовому голосі.

— Гребіть! — кричав він. — Налягай!

Я не розумів причини його занепокоєння. Жоден Зіґфрідів корабель до нього не наблизився, перед ним лежало відкрите море, проте в голосі бринів страх.

— Гребіть! — продовжував кричати він. — Гребіть!

«Дракон-мореплавець» швидше понісся в бік сліпучо-золотого сходу, гордовито дивлячись на сонце високо піднятою драконячою головою з вишкіреними зубами.

А тоді я нарешті побачив, що так налякало Гастинґа.

На нього мчав «Морський орел».

 

Фінан прийняв рішення. Пізніше він таки пояснив мені свій вибір, хоча в перші дні не міг. Бо керувало ним чисте чуття. Він знав, що мені треба відкрити канал і що заведений у Готлідж «Морський орел» знову його перекриє, та все ж вирішив ризикнути.

— Я побачив ваш плащ, пане, — сказав він.

— Мій плащ?

— Із блискавицею. Ви захищали стовп, а не нападали на нього.

— І подумав, що мене вбили? — запитав я. — Вирішив, що то ворог забрав мій плащ?

— А тоді помітив Райпера, — відповів Фінан. — Того малого пронозу ні з ким не переплутаєш.

Він наказав Раллі завести «Морського орла» в протоку. Вони чекали зі східного краю острова Двох Дерев, біля болотистого берега на вході в канал, а з початком припливу Ралла спрямував корабель у Готлідж. Перед самим входом наказав ховати весла, а сам узяв курс на таран «Дракона-мореплавця».

Я спостерігав за всім цим. «Морський орел» перебував на середині річки, тоді як корабель Гастинґа — ближче до мене, через що мені не було видно, як ламалися його весла, зате чутно їхній тріск.

З гучним хрускотом вони відламувались одне за одним, лунали крики Гастинґових гребців, яким держаки весел ламали ребра — страшне поранення. Під звуки тих криків «Дракон-мореплавець» різко зупинився. Ралла наліг на стерно і відштовхав його на прибережну мілину біля Канінґи, після чого «Морський орел» також зупинився, затиснутий між кораблем-заслоном, котрий устиг сісти на мілину, і «Драконом». Так, перекритий трьома суднами, вихід з каналу став знову заблокований.

Понад морем, заливши світ сліпучим сяйвом, вийшло ясно-золоте сонце.

А Бемфлеотська протока перетворилась на бійню.

Гастинґ наказав своїм людям узяти «Морського орла» на абордаж і вбити команду. Навряд чи він розумів, чий корабель підпер його, тож, заскочивши з криками на борт, його вояки натрапили на Фінана та мою варту. Біля передніх веслярських лав зійшлися дві стіни сокир, списів, мечів та щитів. Якийсь час я міг тільки дивитися. Чув гуркіт щитів, що стикалися, бачив відблиск ранкового сонця на піднятих клинках і як на борт «Морського орла» знай заскакували все нові й нові Гастинґові вояки.

Бій вирував по всьому гирлу притоки, бо позаду тих трьох кораблів приплив ніс решту Гастинґового флоту до берега, на якому палали інші судна. Однак не весь Зіґфрідів флот охопив вогонь, і дедалі більше суден наступало на задні ряди Гастинґа. Наді мною, на високій зеленій горі, продовжував горіти форт, на березі під ним палали кораблі, через що яскраве денне світло закривали стовпи густого диму, під якими у розсипах чорних попелинок, що мушками кружляли в височінь, гинули люди.