Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 67)
Гастинґові вояки з берега, ті, що відтіснили нас до води й перерубали ланцюг, побігли мілиною до «Дракона-мореплавця», щоб приєднатися до бою з «Морським орлом».
— За ними! — вигукнув я.
Зіґфрідові люди не мали б мене слухати, бо крім того, що я допіру бився пліч-о-пліч із ними, не знали про мене більш нічого. Та вони одразу зрозуміли мій задум, і їх охопила войовнича лють. Гастинґ порушив угоду з Зіґфрідом, котрому вони служили, тож тепер його люди повинні загинути.
Ну а ті вояки, що завдали нам принизливої поразки, забули про нас. Вони були вже на борту «Дракона-мореплавця» і сунули на «Морського орла» вбивати його команду, яка завадила Гастинґу вийти з протоки, тож ми безперешкодно піднялися до них на борт.
Люди, яких я вів, були моїми ворогами, проте вони не знали цього й охоче йшли за мною, прагнучи прислужитися своєму панові. Зайшовши Гастинґовим людям ззаду, на короткий час ми заволоділи перевагою. Наші клинки встромлялися їм у спини, й вони гинули, навіть не здогадуючись про напад; та коли вцілілі повернулися до нас, то на нашу крихітну групу припадала ціла сотня ворогів.
На борту в Гастинґа було забагато людей, і на носі «Морського орла» не вистачало місця для всіх абордажників, однак ті, хто зостався на «Драконі-мореплавці», здобули нового ворога: нас. На кораблі простір обмежений, тому наша стіна щитів, яку було так легко обійти на суші, на «Драконі» розтяглася від борту до борту, а веслярські лави слугували додатковою перепоною для нападників. Та хоч ті наступали тепер повільно, щоб не спіткнутись об низькі лавки, це їх не зупиняло. У них була Етельфледа, і кожен бився за мрію про багатство, для здобуття якого досить було просто вбити нас. Я підняв щит одного з загиблих у першій хвилі атаки й стояв, із Райпером праворуч і незнайомцем ліворуч, готовий зустріти неприятеля.
Бився я Подихом Змія. Як правило, в заслоні щитів кориснішим був мій кинджал, Осине Жало, проте цього разу ворог не міг підійти впритул, бо нас відмежовувала веслярська лава. Посередині палуби, де стояв я, лавки не було, однак перепоною там слугувала щогла, через яку доводилося постійно крутити головою, пильнуючи небезпеки. Якийсь бородань виліз на лавку перед Райпером, щоб прорубати йому голову сокирою, але занадто високо тримав щита, під який у живіт йому я загнав Подих Змія, перекрутив лезо і різонув убік. Сокира впала Райперу за спину, а нахромлений на меча норман заверещав і засмикався. По моєму щиту торохнув меч або сокира, підбитий мною нападник упав на неї, а на руку мені по лезу Подиху Змія потекла тепла кров.
Збоку промайнув спис, який я відбив щитом. Наконечник його зник позаду нас, тоді повернувся, і якраз перед новим ударом ми з Райпером зімкнули щити. «Ну й нехай», — подумав я. Вони могли бити списами по щитах хоч до обіду, та нічого не домогтися. Щоб здолати нас, їм треба було подолати лавку й підійти впритул. Я визирнув понад ободом щита на бородаті лиця. Усі вони нерозбірливо вигукували в наш бік прокляття, і я розумів, що вони ринуть у новий наступ. Так і сталося. Я вдарив щитом у чоловіка, що скочив на лавку ліворуч, і вколов мечем йому в ногу. Удар був нестрашний, зате умбон мого щита влучив йому в живіт, відштовхнувши назад, але в ту мить уже мені в живіт влучив чийсь меч, не пробивши, однак, кольчуги. Вони купчилися по всій палубі, й задні ряди штовхали передні на наші мечі, проте сукупна їхня вага відтискала нас, і в один момент я зрозумів, що частина нашої групи боронить наші спини від контрудару Гастинґових людей, котрі поверталися на «Дракона-мореплавця» з борту «Морського орла». Двоє нападників зуміли обійти щоглу й навалилися на мене щитами, від чого я заточився, спіткнувся об щось і важко сів на край лавки. Запанікувавши, вдарив наосліп повз край свого щита й відчув, як, прохромивши ворогові кольчугу, куртку і шкіру, Подих Змія поринув у його плоть. На щит мені продовжували сипатись удари, але я, не висмикуючи меча з тіла ворога, усе ж спромігся встати на ноги. Якимось дивом переді мною не було нікого, хто завадив би зробити це, і, зімкнувши щити з вояками праворуч та ліворуч від себе, я люто прокричав і вирвав Подих Змія з тіла противника. По верхньому краю щита, намагаючись вибити його мені з рук, торохнула сокира, та я опустив його, позбавившись від ворога, тоді знову підняв і, керований самими лиш інстинктами, люттю й ненавистю, не тямлячи себе, завдав удару вільним мечем по сокирнику.
Як довго тривав той бій?
Може, мить, а може, годину. Цього я не знаю до сьогодні. Коли слухаю, як мої поети оспівують вікові битви, то завжди думаю, що все було не так і вже точно той бій на Гастинґовому кораблі й близько не нагадував те, про що поети розводять свої трелі. Не був він ані героїчний, ані великий — не той, у якому славні войовники майстерно відбирають ворожі життя ладними клинками. Бо це була чиста паніка, ниций страх, від якого люди гидили просто під себе, спливали кров’ю, корчились і плакали, як набиті діти. Це було безладне місиво летючих клинків, потрощених щитів, швидких поглядів, відчайдушних замахів і сліпих ударів. Сковзались на крові ноги, лежали, скорчивши руки, вбиті, а живі хапалися за страшні рани, від яких мали скоро померти, і кликали матерів, а понад ними тужно квилили чайки. Поети гарно оспівують це, бо така в них робота — показувати все в привабливому світлі. М’який вітерець гнав течію, що напувала протоку при Бемфлеоті, у воді якої свіжопролита кров вихрилась і осідала, а осідаючи, продовжувала вихритись, аж доки її остаточно не розчиняла холодна зеленкувата вода.
На початку спалахнули дві битви. Моя команда на «Морському орлі» під керівництвом Фінана й з підмогою Зіґфрідових вартових із корабля з протоки вела запеклий бій із вартою Гастинґа, а ми допомагали їм на борті «Дракона-мореплавця». Водночас на дальньому березі, де ясно палали кораблі Зіґфрідового та Ерікового флоту, вояки братів ударили по задніх суднах флоту Гастинґа.
Та невдовзі все змінилося. Бачачи, що коїться в гирлі, Ерік, замість того щоб сідати на корабель, повів своїх людей на південний берег, перейшов потічок, який вів на острів Двох Дерев, і піднявся на корабель-заслін. Звідти вони всі перебралися на «Морського орла» й долучилися до Фінанової стіни щитів, чим принесли несказанну користь, адже Гастинґові передні кораблі якраз поспіли на порятунок своєму панові, й на «Морського орла» намагалося пробратися чимраз більше людей, тоді як решта піднімалися на «Дракона». Чинився там страшенний безлад. А побачивши, що утнув Ерік, Зіґфрідові вояки, включно із самим Зіґфрідом, пішли йому на підмогу на суденці, яким прогребли проти течії, щоб долучитися до бою в гирлі, де зчепилося три кораблі, а люди билися, не розбираючи, де свій, а де чужий. Здавалося, це був бій всіх проти всіх. Пам’ятаю, подумав тоді, що в Одіновому палаці мертвих на нас чекатиме щось подібне: нескінченні веселощі, в яких войовники цілий день б’ються, аби потім воскреснути й цілу ніч пити ель, їсти від пуза й кохати своїх жінок.
Вояки Еріка позаскакували на «Морського орла» і допомогли Фінанові відігнати Гастинґових абордажників, дехто з котрих повискакував у річку, глибини якої було достатньо, щоби втопити людину; інші — на кораблі свого флоту, котрі надійшли на підмогу; а непоступливий ар’єргард утворив на носі «Морського орла» стіну щитів. З допомогою Еріка Фінан здолав їх, ще більше його вояків зайняли борт «Дракона-мореплавця», укріпивши наш заслін, і бій на кораблі Гастинґа сповільнився, бо вояки там не бачили для себе виходу, крім смерті. Вони відійшли, переступаючи через лавки й лишаючи своїх убитих, і вже з безпечної відстані почали нас задирати. Настала їхня черга оборонятися.
І саме тієї миті, коли войовники з обох боків зважували свої шанси вижити, я побачив Етельфледу.
Вона сиділа під стерновою платформою «Дракона-мореплавця», і вся ця божевільна круговерть смертей і клинків розігрувалась у неї на очах, але вона, схоже, зовсім не боялась. Обійнявши двох покоївок, дивилася пильно, без натяку на страх, хоч і мала б боятись, адже кілька годин її оточували вогонь, смерть і паніка. Як стало нам відомо пізніше, Гастинґ наказав підпалити будинок Зіґфріда, а Гастинґові люди, скориставшись безладом, що вчинився після того, напали на вартових, які стерегли Етельфледу, перебили їх, а її викрали й поспіхом знесли до «Дракона-мореплавця», що чекав під горою. План був гарний — розумний, простий і рішучий — і навіть міг би спрацювати, якби «Дракон» не стояв так далеко від виходу з протоки. Це й призвело до того, що кількасот мужів тепер рубались у божевільному побоїщі, в якому ніхто не розумів, де друг, а де ворог, а билися всі лише тому, що бій — то їхня радість.
— Вбити їх! Вбити! — гнав своїх людей Гастинґ.
Щоб вийти з затоки, йому було достатньо перебити мою та Ерікову варти, однак ззаду повз решту його флоту швидко насувався Зіґфрідів корабель. Стерничий спрямував його на судна, що перекривали вихід, і вже за три швидкі змахи веслами менший корабель долучився до бою. Він протаранив ніс «Морського орла» саме в тому місці, де останні з Гастинґових вартових тримали заслін, і, захитавшись від сили удару, вони попадали на палубу, а я побачив, як від потужного зіткнення з форштевнем Зіґфрідового корабля ум’ялися всередину дошки мого судна. Навіть сам Зіґфрід мало не звалився зі свого стільця, проте, утримавшись-таки на місці, він, загорнутий у чорну шубу, загукав ворогові підійти й зустріти погибель від його меча Страходара.