Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 69)
— Що хочете, — відповів я.
— Ми чули, ваш король вішає норманів, — сказав він.
— Тоді я буду першим на черзі. Ви житимете, — пообіцяв я, — а в Лундені я дам вам корабель, на якому ви будете вільні пливти куди заманеться. — Усміхнувшись, я додав: — Або ж можете залишитись і служити мені.
Ерікові люди шанобливо поклали його тіло на плащ, витягли меч із живота й віддали мені. Я передав його Осфертові.
— Ти заслужив, — сказав я йому, і це була правда, бо в тому вирі смерті Альфредів син бився як справжній чоловік.
Ерік лежав із мечем у мертвій руці, і я подумав, що він уже, певно, бенкетує в Одіна й чекає на мене. Потім забрав Етельфледу від тіла коханого і повів на корму, де вона виплакалась мені в плече. Її золоте волосся лоскотало мені бороду. Вона вчепилася в мене і ридала, допоки не скінчилися сльози, а тоді тихенько скімлила, зарившись лицем у мою кольчугу.
— Король буде нами задоволений, — сказав Фінан.
— Так, — погодився я.
Викуп платити не доведеться. Вессексу нічого не загрожувало. Нормани самі перебили одні одних, їхній флот догоряв, а з ним — їхні мрії.
Відчуваючи трепет тіла Етельфледи, я дивився на схід, де над димом, що здіймався з Бемфлеота, світило сліпуче сонце.
— Ти везеш мене назад до Етельреда? — спитала Етельфледа докірливо.
— Я везу вас до вашого батька, куди ж іще? — мовив я.
Вона не відповіла, розуміючи, що іншого вибору немає.
— А про вас із Еріком не повинен знати ніхто й ніколи, — додав я тихенько.
І знову вона змовчала, але цього разу — тому що не могла відповісти. Її душили ридання, і я обійняв її, немовби ховаючи від людських очей, світу і чоловіка, котрий чекав на неї.
Підіймались і опадали довгі весла, ми наближались до берега, а в літньому небі курився дим від лунденських багать.
Я віз Етельфледу додому.
Історична довідка
Вигадки в «Пісні меча» більше, ніж у попередніх романах про Утреда Беббанбурзького. Якщо вікінги дійсно викрадали Етельфледу, тогочасні хроніки про це мовчать, тому ця сюжетна лінія — суто моє творіння. Однак те, що Альфредова старша донька вийшла за Етельреда Мерсійського, — правда, й існує чимало доказів, що шлюб той був далеко не щасливий. Не виключаю, що до справжнього Етельреда я не вельми справедливий, та справедливість — не найперший обов’язок автора історичних романів.
Документів про часи правління Альфреда безліч, частково — бо король сам був учений і прагнув залишити по собі якомога більше свідчень, та навіть так загадок не уникнути. Відомо, що його сили захопили Лунден, однак стосовно точної дати приєднання міста до Вессексу думки розходяться. Формально воно залишалося мерсійським, проте Альфред плекав великі надії, і підвладна Вессексу Мерсія без свого короля була йому явно вигідніша. Із захоплення Лундена він почав невпинну експансію на північні землі, внаслідок якої вже по його смерті саксонське королівство Вессекс трансформувалося в країну, нині відому як Англія.
Решта сюжету — здебільшого правда. Вікінги дійсно провели атаку на кентське місто Рочестер (Грофсестр), котра, втім, завершилася повною поразкою. Це лише підтвердило правильність Альфредової оборонної стратегії: оточити Вессекс бургами — укріпленими містами з постійним гарнізоном фірду. І хоч вікінгам було до снаги підкорити Вессекс, мало хто з них вирушав у далекі мандри з обладнанням, необхідним для облоги міст, тому навіть найсильніший ворог мав велику ймовірність невдачі. Система бургів була організована бездоганно — припускаю, як відображення Альфредової одержимості ладом. А ще нам пощастило мати копію, зняту в XVI ст. з копії XI ст. оригінального документа з описом організації бургу. Той документ називається «Burghal Hidage», і в ньому сказано, скільки людей потрібно для охорони бургу і як їх слід скликати до служби. Це була надзвичайна оборонна ініціатива. Відновили й оточили мурами старі зруйновані міста. Деякі з бургів спроєктував особисто Альфред, і навіть сьогодні, гуляючи вулицями Варегема в Дорсеті чи оксфордського Воллінгфорда, ви ходите дорогами, прокладеними його топографами, і минаєте будинки, які простояли дванадцять сторіч.
Утім, хоч оборонна стратегія Альфреда здобула небачений успіх, наступальні його дії були менш вдалі. Я не маю свідчень того, що флот проти данів у річці Стур вів саме Етельред Мерсійський, і взагалі не думаю, щоб здійснення рейдів належало до його обов’язків, але, окрім цього факту, решта тієї історії правдива, і після першого успіху експедицію розбили вікінги. Так само не бачив я бодай натяків на те, щоб Етельред колись піддавав свою молоду дружину випробуванню гіркою водою, однак усі, кому цікавий цей давній лихий обряд, можуть ознайомитися з настановами Бога щодо його проведення в Старому Заповіті (Числа, 5).
По завершенні «Пісні меча» Альфредові Великому лишається кілька років правління, Етельреду Мерсійському — слава на здобуття, а Утредові Беббанбурзькому, котрого я хоч і вигадав, але заснував на цілком реальній особі, моєму пращурі по батьківській лінії, — довга дорога попереду. Бо у IX столітті Англія була ще тільки мрією в умах дрібки візіонерів. Проте, як переконались удачливіші з моїх персонажів, мрії інколи збуваються, тож історія Утреда триватиме.
Notes
[
←1
]
У цьому переліку подано лише нові для сюжету назви, щоб не повторювати списків з попередніх книг. Також у попередніх книгах ви знайдете коментарі автора до топоніміки. (Прим. ред. укр. видання.)