Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 68)

Відтак його вояки зайшли в бій, а Ерік, розпатланий, з мечем у руці, перескочив із корми «Морського орла» на «Дракона-мореплавця» й почав прорубувати собі шлях до Етельфледи. Хід бою змінювався. Підкріплення від Еріка й зіткнення з кораблем Зіґфріда примусили Гастинґових вояків оборонятися. Першими здалися ті, що зостались на борту «Морського орла». Дивлячись, як вони хапливо перебираються на «Дракона», я подумав, що спішать через стрімкий удар Зіґфріда, але тут же помітив, що мій корабель тоне. Зіґфрідове судно розтрощило йому борт, і крізь вибиті планки в трюм набігала вода.

— Вбити їх! — волав Ерік. — Вбити їх!

Під його проводом ми пішли в наступ, а неприятель попереду нас зсунув лавки, заблокувавши нам прохід. Ми перелізли через загорожу, і на наші щити одразу посипався град ударів. Я змахнув Подихом Змія, але влучив у щит. Над головою свиснула сокира, промазавши лише тому, що в ту мить «Дракон» похитнувся, і я збагнув, що приплив зняв його з мілини. Ми вже пливли.

— Весла! — почув я чийсь потужний вигук.

У мій щит, розтрощивши його на друзки, врізалася сокира, і я побачив божевільний погляд в очах нападника, котрий намагався висмикнути зброю. Я відвів щит убік і щосили вдарив Подихом Змія йому в груди, проколовши кольчугу, а він знай дивився на мене, навіть коли меч прохромив серце.

— Весла!

То Ралла волав на моїх вояків, котрим більше не потрібно було оборонятися від навали Гастинґової варти.

— За весла, негідники! — проревів він, і я вже був подумав, що Ралла зовсім сказився, бо веде корабель, який тоне.

Але він не сказився, а міркував цілком розсудливо. «Морський орел» тонув, а «Дракон-мореплавець» лишався на плаву, стоячи носом до відкритого естуарію. Оскільки Ралла збив один ряд його весел під час тарану, він наказав моїм людям перенести наші весла на корабель до Гастинґа.

От тільки на «Драконі» тепер вирував завзятий бій. З носа «Орла» Зіґфрідові вартові перебігли на стернову платформу над Етельфледою й заходилися рубати Гастинґових вояків, котрих постійно відтискали мої компаньйони та Ерікова команда, що билася з незгасимою люттю. Ерік був без щита, зі зброї мав тільки меч і повинен би був загинути кожен з разів, коли кидався на ворога, але в той день він мав на своєму боці прихильність богів, тому жив, а його недруги гинули. Коли з корми надбігла підмога від Зіґфріда, Гастинґ зі своєю командою опинився в пастці, затиснений між нашими силами.

— Гастинґу! — покликав його я. — Підходь і зустрінь смерть!

Побачивши мене, він остовпів, однак не знаю, чи почув мої слова, адже Гастинґ прагнув жити і мати змогу битися й надалі. «Дракон-мореплавець» нісся течією, але настільки мілкою, що я відчував, як його кіль чіпляє мул, а позаду громадились інші кораблі його флоту. Ми повискакували за борт у воду по коліно, за нами — Гастинґова команда, котра берегом Канінґи кинулася до іншого корабля. Одним махом запеклий бій угамувався.

— Сучка в мене! — прокричав Зіґфрід.

Якимось чином він перебрався на Гастинґів корабель. Ніхто туди його не ніс, бо стілець залишився на судні, яке потопило «Морського орла», однак Зіґфрід переповз палубою корабля, що тонув, і видерся на «Дракона» завдяки силі власних рук. Тепер він лежав на скалічених ногах, одною рукою тримаючи меч, другою — Етельфледине волосся.

Його вояки зашкірилися: вони перемогли, повернули свій скарб. Зіґфрід осміхнувся до брата.

— Сучка в мене, — повторив він.

— Віддай її мені, — сказав Ерік.

— Ми її заберемо, — мовив Зіґфрід, не зрозумівши його слів.

Етельфледа не зводила очей з Еріка. Вона лежала притиснута до палуби, а Зіґфрід стискав її волосся дебелою ручищею.

— Віддай її мені, — ще раз промовив Ерік.

Не сказав би, що тої миті запала тиша. Її не могло бути, бо під Гастинґовими кораблями вирував бій, гудів вогонь і стогнали поранені, але навіть це тоді здалося тишею. Зіґфрід окинув поглядом ряд Ерікових вояків і зупинився на мені. Я був вищий за решту, і хоч стояв спиною до ранкового сонця, він розгледів у моїх рисах щось знайоме, бо підняв меч і вказав вістрям на мене.

— Зніми шолом, — наказав він своїм напрочуд високим голосом.

— Я не твій служник, щоб ти мені наказував.

Я продовжував стояти серед його вояків, котрі надбігли нам на допомогу від загороджувального корабля, щоб не дати Гастинґові відкрити протоку, а зараз навели зброю на мене.

Однак зі мною був і Фінан, а з ним — моя варта.

— Їх не вбивайте, просто викиньте за борт, — сказав я. — Вони допомагали мені в бою.

Зіґфрід відпустив волосся Етельфледи, штовхнув її до своїх людей, а тоді підняв на руках своє кремезне, загорнуте в чорну шубу тіло.

— Отже, ти і сакс? — звернувся він до Еріка. — Ти і облудний сакс? Вирішив зрадити мене, брате?

— Я заплачу тобі частину викупу, — сказав Ерік.

— Ти? Заплатиш? І чим же? Сциклинням?

— Я сплачу викуп, — наполіг Ерік.

— Тобі нічим заплатити козлу, щоб облизав твої прілі яйця! — прогарчав Зіґфрід. — Заберіть її на берег! — скомандував він своїм вартовим.

І тут Ерік побіг. У тому не було потреби, адже забрати Етельфледу на берег було неможливо. Течія несла «Дракона-мореплавця» повз «Морського орла» на Гастинґові кораблі, й кожної хвилини я очікував, як нас візьмуть на абордаж. Остерігаючись того самого, Ралла погнав моїх вояків на передні лави для веслярів.

— Греби! Греби! — покрикував він.

Але Ерік побіг рубати вартових, які взяли Етельфледу. Щоправда, для того він мусив проминути брата, котрий понуро сидів на слизькій від крові палубі. Ось він звів меч, і на обличчі Еріка відбився подив, що рідний брат підняв на нього зброю. Під крик Етельфледи її коханий нагнався на Страходара. Зіґфрідове лице не виказувало ні жалю, ні злоби. Він міцно тримав меч, на вістрі якого поникнув його брат, а ми, як за командою, кинулися в наступ. Ерікові та мої люди пліч-о-пліч рушили вчинити різанину, і я зупинився лише раз, торкнувши одного зі своїх вартових за плече.

— Візьміть Зіґфріда живим, — навіть не подивившись, до кого говорю, наказав я і поніс Подих Змія на останнє побоїще того кривавого ранку.

Вояки Зіґфріда загинули швидко. Їх було мало, нас — багато. Зустрівши наш натиск заслоном щитів, вони протрималися зовсім недовго, бо від праведного гніву ми були нестримні, а спів Подиху Змія нагадував чайчин крик. Я скинув щит, щоб було зручніше рубати ворогів, і першим же ударом вибив з рук щит і перерубав щелепу одному чолов’язі. Він спробував закричати, але тільки бризкав кров’ю, а Сітрік ввігнав меч у зяючу червону діру на місці його рота. Їхній заслін упав під нашим натиском. Ерікові вояки мстилися за свого пана, мої — за Етельфледу, котра сиділа, затуливши голову руками, а навколо падали трупом Зіґфрідові люди. Вона вила, безутішно ридала, ніби плакальниця на похороні, і, мабуть, тому й вижила, бо її страшне виття неабияк налякало воїнів, що вели кровопролитну битву на кормі «Дракона». Те голосіння сповнювало все навколо невимовною тугою і не вщухло навіть тоді, коли за борт, рятуючись від наших мечів та сокир, вискочив останній уцілілий із Зіґфрідової варти. Залишився тільки Зіґфрід.

«Дракон-мореплавець» був на ходу, відчайдушно на кількох веслах гребучи проти течії з протоки. Я накинув свій просяклий кров’ю плащ на плечі Етельфледи. Раллині веслярі нарешті віднайшли ритм, до них, покидавши зброю й похапавши довгі весла, які просунули в пробоїни у борті «Дракона», долучилося більше людей, і корабель пішов швидше.

— Греби! — прикрикнув Ралла, прямуючи скривавленою палубою до стерна. — Греби!

Залишився тільки Зіґфрід, живий. Він сидів на палубі, підібгавши під себе знерухомлені ноги, без зброї в руках і з мечем біля горлянки.

Тримав того меча Осферт, Альфредів байстрюк, котрий нервово поглядав на мене. Зіґфрід лаявся, плювався, а прохромлене Страходаром тіло брата лежало біля нього. Нова течія неслася через широкі заплави, плюскочучи хвилями об виступ Канінґи.

Я підійшов до Зіґфріда і подивився на нього, глухий до образ, якими він сипав у мій бік. Поглянув на тіло Еріка, подумавши, що міг би полюбити його, битися з ним пліч-о-пліч і бути йому за брата, а тоді перевів погляд на лице Осферта, страшенно схоже на батькове.

— Колись я сказав тобі, що вбивши каліку, репутації не заробиш, — звернувся я до нього.

— Так, пане, — відказав він.

— Я був неправий. Вбий його.

— Дайте мій меч! — вигукнув Зіґфрід.

Осферт завагався, а я глянув на норвега.

— Після смерті я проведу вічність у палаці Одіна, — сказав я йому. — Там бенкетуватиму з твоїм братом, і ні він, ані я не будемо раді твоїй компанії.

— Дайте мій меч! — уже благально повторив Зіґфрід.

Він потягся до руків’я Страходара, але я вибив зброю ногою з тіла Еріка.

— Вбий його, — наказав я Осферту.

Тіло Зіґфріда Турґільсона ми викинули за борт у мерехтливе море за Канінґою, після чого звернули на захід і на припливі понеслись угору річкою. Гастинґ пересів на інший корабель і якийсь час навіть доганяв нас, але наше судно було довше і швидше, тож ми легко відірвались, і невдовзі він покинув переслідування, а дим над Бемфлеотом усе малів, допоки від нього не зосталася довгаста низька хмара. І весь цей час не припиняла ридати Етельфледа.

— Що нам тепер робити? — запитав у мене вояк.

Це був один з Ерікових вартових, командир загону з двадцяти одного вояка, які утекли разом з нами.