Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 65)

Його голос прозвучав стурбовано, і, відвернувшись від річки, я побачив величезне полум’я, що вирувало на вершині Бемфлеотського пагорба. Язики його здіймалися в нічне небо, освітлюючи мури форту, а понад лютим вогнем у густому стовпі диму, що валував над палацом Зіґфріда, яскраво мерехтіли іскри.

Лайнувшись, я розштовхав Клапу і встав.

Зіґфрідів палац горів, а це означало, що весь форт на ногах; щоправда, я не розумів, випадково чи навмисне сталася пожежа. Можливо, таким чином Ерік планував відволікти всіх, щоб тим часом викрасти Етельфледу, але я сумнівався, що він наважиться спалити живцем рідного брата.

— Через що б не спалахнула та пожежа, це поганий знак, — пробурчав я.

Вогонь тільки-но розгорівся, проте надзвичайно швидко ширився сухою соломою стріхи. Пожежа запалала яскравіше, освітивши всю гору і кинувши на низький болотистий берег Канінґи танцюючу тінь.

— Пане, нас помітять, — схвильовано мовив Клапа.

— Мусимо ризикнути, — сказав я, сподіваючись, що вартові з корабля відволічуться на пожежу і не дивитимуться в бік острівця.

Я планував вийти на південний берег притоки, де великий ланцюг тримав корабель, не даючи знести його потужній течії, що котила води попри стовп. Варто лиш перерубати або відв’язати ланцюг, і відплив підхопить корабель, віднесе вбік, і він, прив’язаний за ніс до іншого цепу, відхилиться вбік, як величезна брама.

— Гайда, — сказав я, і ми рушили овечою стежкою, іти якою при світлі великої пожежі було набагато легше.

Я позирав на схід, де вже потроху сіріло небо. Світанок близився, але сонце не показуватиметься ще довго. Здалося, ніби на мить супроти сірого мерехтіння чорної води вигулькнув низький борт «Морського орла», але довіряти зору було не можна.

Ближче до перегороджувального корабля ми зійшли з овечої стежки і сховались у високих очеретах. Знову закричали птахи.

Зупиняючись кожні декілька кроків, я визирав з очеретів на вартових, що дивились на охоплений пожежею палац. Вогонь був уже велетенський, пекельною загравою багрянячи хмари на небі. На краю заростей ми присіли за сотню кроків від дебелого стовпа, до якого була прив’язана корма корабля.

— Може, обійдемося й без твоєї сокири, — сказав я Клапі, котрий узяв сокиру, щоб перерубати важкі залізні ланки.

— Хочете перекусити ланцюг зубами, пане? — гигикнув Райпер.

Зичливо потріпавши йому чуприну, я сказав:

— Якщо ти станеш Клапі на плечі, то зможеш зняти ланцюг зі стовпа. Так буде швидше.

— Треба зробити це, поки не розвиднилося.

— І не можна давати їм часу знову прив’язати корабель, — додав я й задумався, що варто було б узяти з собою більше людей.

Бо на Канінзі ми були не самі.

Помітивши інших, я поклав Клапі руку на плече, щоб він замовк. В одну мить на позір проста справа ускладнилася.

Я побачив, як від південного берега річки біжить група людей. Їх було шестеро, всі з мечами й сокирами, бігли до нашого стовпа, і я швидко зрозумів, що діється, чи бодай сподівався, що зрозумів. За ту коротку мить, коли наше майбутнє зависло на волосині, я мусив зробити вибір. Подумав про трьох пряль при корені Іґґдрасілля і про те, що коли оберу неправильно — про що їм відомо наперед, — то зруйную все, чого ми прагнули.

«Можливо, — подумав я, — Ерік хоче відкрити канал самотужки». Напевно, вирішив, що я не прийду, а може, вигадав, як відкрити канал, не нападаючи на братових вояків. Тож та шістка має бути людьми Еріка.

А може, й ні.

— Вбити їх, — наказав я, заледве тямлячи, що кажу, й не усвідомлюючи свого вибору.

— Що, пане? — перепитав Клапа.

— Зараз! — гаркнув я, зриваючись із місця. — Хутчіш!

Вартові з корабля почали кидати списами в новоприбулу групу, але все мимо, а ми тим часом швидко добігли до стовпа. Хуткий і спритний Райпер вибіг наперед, та я притримав його лівицею й дістав Подих Змія.

Так у темну передсвітанкову пору на болотистий берег прийшла смерть. Шестеро вояків добігли до стовпа першими, і найвищий з них замахнувся сокирою на ланцюг, проте пущений з корабля спис уп’явся йому в стегно. Він лайнувся, поточився, а п’ятеро супутників здивовано обернулися до нас. Ми застали їх зненацька.

Дико, незв’язно закричавши, я кинувся на них. Мною рухало безрозсудство. Меч міг розпороти мені черево, і я б залишився брьохатись у власній крові, але на моєму боці були боги. Подих Змія вп’явся в деревину щита, й вояк за ним похитнувся, заточився, а я скакнув на нього, покладаючись на те, що Райпер і Клапа відволічуть його чотирьох компаньйонів. Клапа розмахував величезною сокирою, Рейпер витанцьовував бойовий танок, якого його навчив Фінан. Я змахнув Подихом Змія, і лезо рубонуло по шолому чоловіка, що вже почав був підводитись, тож він знову впав. Відтак я крутнувся і шугнув до здорованя, котрий намагався перерубати ланцюг.

Він обернувся з занесеною сокирою, і у відсвіті пожежі я побачив руде волосся, що вибивалося з-під шолома, і вогненну бороду під заборолом. Це був Ейлаф Рудий, Гастинґів підданий, і так я здогадався, що трапилося тої тривожної досвітньої пори.

Гастинґ влаштував пожежу.

І, напевно, викрав Етельфледу.

А зараз хотів відкрити канал і втекти кораблем.

Отже, тепер потрібно не дати їм відкрити протоку. Хоч ми прийшли саме з цим наміром, але тепер мусили стати на бік Зіґфріда й утримувати канал закритим. Я змахнув мечем, Ейлаф парирував мій удар, поціливши сокирою мені в пояс. На щастя, замах його втратив силу, і через плащ та кольчугу я заледве відчув легенький стук. Повз мене просвистів спис, пущений з корабля, за ним інший влучив у стовп, я відсахнувся й проскочив повз Ейлафа, непевно ступаючи болотистим берегом.

Він був спритний, я — без щита. Біля мене промайнула сокира, я крутнувся до нього і обіруч зробив випад Подихом Змія, цілячи в живіт, але влучив у щит. Почувши позаду себе плеск води, я зрозумів, що то на поміч нам біжать вартові з корабля. З того місця, де билися Райпер і Клапа, пролунав крик, але, не маючи часу озирнутися туди, я знову пішов у наступ. Меч швидший, ніж сокира, тож поки Ейлаф Рудий тільки замахувався правицею, ще й не встиг звести щита, щоб відбити мій удар, я підняв лезо і з дзенькотом та скреготом протягнув по залізній окантовці щита й проштовхав вістря в череп попід краєм шолома.

Відчувши, як ламається кістка, лівицею я спіймав держак сокири в його ослаблій руці, потягнув на себе, і Ейлаф, з посклянілими від смертельної рани очима, повалився вперед. Я підбив його поранену ногу, висмикнув Подих Змія і зробив ще випад. Меч проколов йому кольчугу, і чоловік, засмикавшись, як вугор на гарпуні, ляпнувся в багнюку, але при цьому спробував видерти сокиру в мене з руки. Заливаючись кров’ю, що струмувала по чолу, він засичав на мене. Крикнувши, я відгилив його руку з держака сокири, полоснув Подихом Змія по шиї, і він забився в агонії. Попри мене добити його супутників пробігли вартові з корабля, я ж тим часом стягнув зі скривавленої голови Ейлафа шолом. Він був весь червоний, але я однаково натягнув його на шкіряний підшоломник, сподіваючись, що за заборолом не буде видно мого обличчя.

Вартові, які надбігли з корабля, могли бачити мене на бенкеті, і якщо впізнають, то звернуть свої мечі на мене. Їх було десятеро-одинадцятеро, і вони прикінчили п’ятьох супутників Ейлафа Рудого, котрі, однак, устигли завдати тяжкого поранення Клапі. Бідолашний Клапа, тугий на розум, зате добрий серцем і нестримний у бою, лежав з відкритим ротом, із якого на бороду йому лилася кров. Помітивши, що його тіло труситься в агонії, я підскочив до нього, відшукав упущений меч, вклав йому в долоню і зчепив пальці навколо руків’я. Груди йому прорубали сокирою, так що ребра, легені й кольчуга перемішалися в криваву кашу.

— Хто ти? — гукнув мені вартовий.

— Олаф Раґнарсон, — представився я вигаданим іменем.

— Що ти тут робиш?

— Наш корабель застряг біля берега, і ми пішли покликати на допомогу.

Райпер обливався сльозами. Тримав Клапу за лівицю, раз за разом повторюючи ім’я полеглого друга.

У бою ми здобуваємо друзів. Дражнимося, посміюємось і обзиваємо один одного, але й любимо також. У бою ми стаємо ближчими, ніж брати, і саме така близькість розвинулася між Клапою та Райпером. Тепер же дан Клапа помирав, тоді як сакс Райпер проливав над ним сльози — але не слабкості, а люті, — а я, тримаючи слабнучу руку Клапи на руків’ї меча, спостерігав за Райпером, котрий підвівся і підняв свою зброю.

— Господи, — промовив він, і, розвернувшись, я побачив, як берегом біжить ще одна група людей.

Відкрити вихід із притоки Гастинґ відправив цілу корабельну команду. Їхній корабель стояв за п’ятдесят кроків нижче берегом, а за ним виднілася маса інших, котрі тільки й чекали, коли звільниться шлях і можна буде вирушати в море. Захопивши Етельфледу, Гастинґ зі своїм військом тікав з Бемфлеота, а на тому березі навздогін за зрадниками крутосхилом уже гналися Зіґфрідові та Ерікові вояки.

Однак Гастинґові сили переважали.

— Стіна щитів! — проревів голос.

Не знаю, хто то кричав, пам’ятаю тільки, як подумав, що всі ми поляжемо на тому березі, й погладив скривавлену щоку Клапи, а уздрівши його сокиру, що лежала в грязюці, відчув таку саму лють, як Райпер. Заховавши Подих Змія, я підняв величезний, широкий топір.

Гнані необхідністю забратися з протоки до того, як Зіґфрідові люди зловлять і виріжуть їх, Гастинґові вояки мчали на нас із криками. Аби затримати переслідувачів, Гастинґ підпалював кораблі Зіґфріда, що стояли на іншому березі протоки, проте тих нових вогнів, котрі стрімко огортали просмолені борти, і диму, який стелився понад водою, я не бачив — та й не мав часу дивитися, бо мусив готуватися до зустрічі з ворогами, котрі наближались.