Бернард Корнуэлл – Пісня меча (страница 60)

— У такому разі ти знаєш, що то неприступна фортеця, — не вгавав Ерік.

— Мені вдалося її взяти.

— Але допоки стоятиме світ, це не до снаги більше нікому, — сказав Ерік. — Ми можемо оселитися в Дангольмі.

— Дангольм належить Раґнарові.

— Тоді я присягну йому на вірність, — гаряче промовив Ерік, — і служитиму до кінця своїх днів.

Я замислився над його словами, перевіряючи цю дику мрію суворими реаліями життя. Розміщений на високій вершині, з трьох боків оточеній річкою, Дангольм і справді був майже неприступний, тож той, хто ним володіє, може всерйоз розраховувати померти в ліжку. На оборону крутої кам’янистої стежки — єдиного підходу до фортеці — вистачить і невеликої групки вояків. До всього я розумів, що товариство Еріка та Етельфледи буде Раґнарові в радість, і на хвильку навіть сам спокусився на Еріків план, розваживши, що, зрештою, це не така вже й божевільна затія.

— Але як ти забереш звідсіля Етельфледу без братового відома? — запитав я.

— Ти мені допоможеш.

Тут я почув регіт трьох пряль. У таборі засурмили в ріжок, скликаючи всіх на бенкет, обіцяний Зіґфрідом.

— Я дав присягу Альфредові, — сказав я спокійно.

— А я й не прошу тебе порушувати слово, — мовив Ерік.

— Саме цього й просиш! — відрізав я. — Альфред відрядив мене на завдання. Його я виконав уже наполовину. Залишилося тільки повернути йому доньку.

Ерік стиснув верхівку частоколу своїми великими руками.

— Три тисячі фунтів срібла і п’ятсот золота, — промовив він. — Подумай, скільки війська можна найняти на них.

— Вже думав.

— Команда досвідчених моряків коштує один фунт золота, — провадив Ерік.

— Так.

— У нас уже вдосталь людей, щоб суперничати з Вессексом.

— Ви можете суперничати з Вессексом, але здолати його вам зась.

— Але коли отримаємо золото і більше війська, тоді це буде нам до снаги.

— Твоя правда, — знову погодився я.

— Золото приведе до нас ще більше людей та кораблів, — не вгавав Ерік, — і вже восени або навесні ми влаштуємо набіг на Вессекс. Порівняно з нами військо, яке ти здолав при Етандуні, мізерне. Нас прийде тьма, ми принесемо у Вессекс списи, мечі й сокири. Палитимемо ваші міста, неволитимемо ваших дітей і ґвалтуватимемо жінок. Землі забиратимемо, а чоловіків убиватимемо. Невже заради цього служиш ти Альфредові?

— Це плани твого брата?

— А для цього потрібно лишень, — вів далі Ерік, не зважаючи на моє питання, бо відповідь була очевидна, — продати Альфредові його дочку.

— Так, — визнав я.

А якщо викупу не сплатити, вояки, що зібралися в Бемфлеоті й навколо, незабаром випаруються, як роса жарким ранком. Сюди перестануть стягуватися кораблі, й ніщо більше не загрожуватиме Вессексу.

— Як я розумію, твоя присяга полягає в тому, щоб вірно служити Альфредові Вессекському, — з повагою в голосі промовив Ерік. — Яку ж службу, лорде Утреде, ти принесеш йому, дозволивши моєму братові збагатитися задля того, щоб його знищити?

«Отже, кохання налаштувало Еріка проти рідного брата», — подумав я. Заради цього почуття він готовий розтоптати кожну присягу, яку колись давав. Бо кохання має владу навіть над самою владою. Ще раз прогудів ріжок, цього разу різкіше, і до великого палацу спішно потяглися люди.

— Твій брат знає, що ти закохався в Етельфледу? — запитав я.

— Він вважає, що це тимчасова втіха, яку я забуду в обмін на срібло. Думає, я з нею просто забавляюсь, і йому з цього смішно.

— А ти забавляєшся з нею? — спитав я різко, заглядаючи йому в очі.

— Хіба це твоє діло? — уперто кинув він.

— Ні, — зізнався я, — але тобі потрібна моя допомога.

Повагавшись, він таки кивнув.

— Тільки я б назвав це по-іншому, — мовив він виправдально. — Ми кохаємо одне одного.

Виходить, Етельфледа випила гіркої води до того, як згрішити, і мушу визнати: це дуже розумний хід. Усміхнувшись від радості за неї, я відправився до Зіґфрідового палацу на бенкет.

 

Етельфледа сиділа на чільному місці праворуч від Зіґфріда, я — біля неї. Ліворуч від нього був Ерік, біля нього — Гастинґ. Я відзначив подумки, що Етельфледа не дивиться в бік Еріка. Відсутність її поглядів у ситуації, коли безліч чоловіків у залі дуже цікавилися донькою вессекського короля, явно показувала, що вона стала його коханкою.

Бенкетувати нормани вміють. Їжі було вдосталь, елю — пребагато, розваги — різноманітні. Були там і жонглери з ходунами на ходулях, і музики з акробатами, і божевільні блазні, що раз по раз викликали гучний сміх за нижніми столами.

— Сміятися зі слабих не можна, — сказала мені Етельфледа.

Вона майже не торкнулася їжі, скуштувала лише трохи молюсків.

— До них добре ставляться, — відповів я, — та й куди краще бути ситим і в теплі, аніж кинутим на поталу звірам.

Я спостерігав за голим дурником, який чухав між ніг, озираючи гостей за столами, неспроможний зрозуміти причини їхнього реготу. Жінка з розпатланим волоссям, підбадьорювана хрипкими вигуками, потроху знімала з себе одежу, не тямлячи, нащо це робить.

Етельфледа сиділа, втупившись у стіл.

— Про хворих піклуються в монастирях, — промовила вона.

— Тільки не в тих краях, де правлять дани, — сказав я.

Якийсь час вона мовчала. Двоє карликів тягли вже голу жінку до голого чоловіка під оглушливий регіт присутніх. Етельфледа на мить підняла голову, пересмикнулась і знову потупила очі.

— Ти розмовляв з Еріком? — спитала вона.

Ми могли спокійно говорити англійською, не боячись, що нас почують, а коли й так — ніхто не зрозуміє, що ми кажемо.

— Зробив усе за вашим планом, — зауважив я, нарешті зрозумівши, нащо вона забрала отця Віллібальда з собою. — Ви добре висповідались?

— Хіба це тебе обходить?

— Ні, — засміявся я.

Поглянувши на мене, вона несміливо усміхнулась і зашарілась.

— Ти нам допоможеш?

— Із чим?

Вона нахмурилася:

— Ерік тобі не казав?

— Він казав, що вам треба моя поміч, але яка саме?

— Утекти звідси, — сказала вона.

— І що ж ваш батько зробить зі мною, якщо я вам допоможу? — спитав я, але відповіді не отримав. — Я думав, ви ненавидите данів.

— Ерік норвег.

— Дани, норвеги, нормани, вікінги — усі вони погани, вороги вашого батька, — мовив я.

Вона перевела погляд на майданчик біля вогнища, де двоє божевільних, замість того щоб злягатись, як очікували присутні, почали боротись. Чоловік був значно більший, але й дурніший, і жінка під радісні крики гамселила його по голові оберемком очерету з долівки.

— Чому вони роблять це з ними? — запитала Етельфледа.

— Бо це їх веселить, — відповів я, — а ще бо над ними не стоїть отара попів у рясах, які повчають їх, що добре, а що погано. Власне тому, міледі, я їх і люблю.